Work Text:
Часом, коли Леві їх бачить, серце болісно стискається в грудях.
Це геть неправильно, вони ж ще зовсім малі, життя їх ще не зламало. Вони анітрохи не схожі.
Іноді Арлерт поводиться надто тихо й непевно, Аккерман виглядає холодною та відстороненою, а Ерен — зовсім не схожим на нього самого: дружнім, натхненним, живим. Іноді вони сидять за столом в оточенні друзів, насолоджуючись рідкими моментами спокою, майже щастя, що часом випадають на долю сто четвертого загону.
В такі миті Леві може, змахнувши марення, повернутися до обговорення планів з Ервіном, балаканини Ханджі чи мовчазної компанії Майка — і не перейматися.
Але часом холодні очі Мікаси сповнюються довіри й захоплення, звертаючись до Ерена. Часом Армін дивує своєю завзятістю, стратегічним мисленням, відданістю. Часом Еренова бісова рішучість виглядає настільки непохитною, що навіть його погроза «вбити всіх титанів до останнього» перестає звучати аж так недолуго.
Інколи увесь світ навколо них зупиняється, й залишаються лише троє — близькі, чутні й до біса щасливі від того, що досі разом.
Саме тоді щось таке проминає його обличчям, що змушує Ервіна замовкнути, а Ханджі — сповнитися настільки проникливими жалем та смутком, що найсильніший солдат людства вже не в змозі витримати її погляд.
І часом, коли вони знов трапляються йому на очі — такі рідні одне одному, щирі, блаженні — Леві повертається до своєї кімнати й понад усе боїться заснути, бо знає, які сновидіння на нього чекають.
В його снах вони вмирають знову й знову, і в них же — живі й неушкоджені розділяють із ним столичну рутину. А потім він прокидається зі сльозами на очах і не знає, які з цих снів ненавидить більше.
Іноді, коли його вух досягають розмови дітей про світ за стінами, він чує серед їхніх голосів ще два, що знов твердять йому за мрії про життя на поверхні.
— Величезна водойма, що зветься океаном, й уся солона! Суцільна вода — від краю до краю, всюди, де око бачить!
— Ніхто там не п’є брудну воду, уявіть собі. Вони навіть миються кожного дня, Леві, тобі б це сподобалося.
— А до самісінького небокраю простягається поле зі снігу та льоду. Зима, що не знає кінця.
— А ще вони мають опалення та купи теплого одягу. В них на вулицях немає замерзлих мерців.
— І багато незнайомих тварин, нових спецій та фруктів! Ми навіть уявити собі не можемо, яка ще їжа там існує!
— І, братику, їжі там достобіса, можна їсти все, що заманеться!
— Ніяких стін. Ніяких обмежень. Куди не кинь оком — всюди безкрайній горизонт.
— Ніякої стелі, тільки вільне небо над головою й тепло сонячних променів на щоках.
Часом він питає себе, чи варто було вигризати шлях з однієї клітки, тільки щоб опинитися в іншій. Часом він задається ще складнішим питанням: чи обрав би він довічне життя у багнюці й неволі, якби це означало, що вони будуть поруч?
Іноді рішучість у ньому палає, і він готовий на все заради цих дітей, готовий бути поруч і захищати їх та їхню близькість від усього світу. Виступити проти титанів, уряду й бісового Кенні, якщо доведеться — якщо це означатиме, що вони залишаться разом.
Але він ніколи цього не робитиме, бо не його то справа — захищати інших. Вже пробував — і скінчилося це жахливо. На задвірках свідомості все ще лунає голос Фарлана, переконуючи, що те завдання для Леві непосильне, а Фарлановим оцінкам він довіряв завжди та довіряє досі.
Інколи ані меншим вогнем в його серці палає ненависть, що спонукає розбити їх, розтерзати власними руками на очах в Ерена, бо з чого той взагалі взяв, що може так безтурботно усміхатися друзям, коли Леві втратив своїх назавжди у пащі кровожерливого титана?!
Цього він, звісно, теж не робитиме. Навіть в ньому ще лишаються крихти співчуття, ще живі принципи, поступитися якими він би не зміг. Чи може його стримував лише голос Ізабель, що шептала на вухо й просила їх не чіпати. Він, якщо вже на то пішло, ніколи не вмів відмовляти їй.
І час від часу, в ті рідкісні дні, коли вони вкотре примудряються вижити, коли він бачить, як вони борються, крок за кроком наближаючись до своєї мрії, він дозволяє собі надіятися. Він надіється, що вони здужають те, чого не стало сил йому, надіється, що їм вдасться, надіється, що одного дня перед нескінченним океаном стоятимуть троє друзів: остання надія людства, а обабіч від нього — кмітливий Армін (Фарлан) та вірна Мікаса (Ізабель).
Йому здається, що, хай захисника з нього не вийде, він все ще може допомогти їм на тому шляху, що вони обрали. Бодай трохи.
Часом, коли Леві їх бачить, серце болісно стискається в грудях. Але інколи воно ожива.