Work Text:
Темрява оточувала його звідусіль.
Певно, він мав би боятися, але як дроу – дитя темряви і її послідовник, Арнафейн спокійно пірнув у її обійми. Дяка його природі – він міг бачити крізь темінь, а тому безпомилково впізнав те, що його оточує.
Палац – їх колишній дім… Дивно бути тут після стількох років. Ще дивніше – крокувати коридорами мовчазного замку, розуміючи, що він анітрохи не змінився з тих часів, коли він востаннє був тут ще зовсім дитиною. Наче зовсім інше життя, котре лишилося лиш глибоко в свідомості.
Він мигцем зазирнув до вітальної зали – тиша, нічого та нікого, але ж тут мав хтось бути. Старий палац Райлінґхім міг бути моторошним з усіма тінями, що поглинали це місце та чаїли безліч таємниць, однак ніколи палац не був безлюдним.
Хтось мусить тут бути. Він має когось знайти.
Від зали він побіг лабіринтом довгих коридорів, аскетично пустих, без жодних зайвих деталей – практичність понад усе, жодних прикрас. Підйом вінтажними сходами, потім звернути вліво – вихід на кабінет дядька Гелдріна, що теж виявився на диво порожнім. Всі колби, щоденники, записи та кристали – кожна деталь знаходилася на своєму місці, як це пам’ятав Арно, однак без їх власника речі виглядали якось… неправильно?
Дроу нахмурився, майже вийшов із кімнати щоб продовжити пошуки, однак раптом звернув увагу на якийсь блиск на землі – бите скло однієї з колб, що, певно, впала зі столу. О, якби старий побачив це неподобство в своїй майже що святині, він точно б розлютився. Всміхнувшись від цієї думки, Арнафейн присів біля скла, здивовано помітивши проблиск чогось білосніжного серед уламків. Це були не дядькові інгредієнти, не трави, а… Квітка?
Білосніжна квітка, «зоря гір» - так колись її назвав дядько, коли він, ще зовсім малий, захоплено дивився на алебастрові ніжні пелюстки. Квіти не ростуть у темряві, їм немає місця в жорстокому світі Підзем’я, тож не дивина, що малий дроу не міг відвести погляду від першої квітки в його житті, часточки того «зовнішнього» світу, овіяного туманом чуток та легенд.
Розчулений спогадами дитинства, Арно спробував дістати квітку з-під уламків скла, однак поспішно відсмикнув руку, відчувши гострі шпичаки болю в подушечках пальців.
Крапля крові зірвалась з його пальця.
Крапля крові на білосніжних пелюстках.
Грізний та небезпечний червоний на тендітному білому.
«… повстанці! Вони ідуть на штурм!»
«Зрада!»
«… кінець дому Райлінґхім!»
«… вони не залишать живих»
«… забирай дітей негайно!»
«Арнафейне!»
Дроу здригнувся від крику, що пролунав зовсім поруч, озираючись назад. Хвиля диму різко врізалася йому в обличчя, викликаючи нестримний кашель та сльози. Закриваючи обличчя, він кинувся геть з кімнати, з жахом озираючись довкола у пошуках інших.
- Мамо? Маліаро, сестро! Де?.. – він спробував вигукнути, однак дим, гіркий та їдючий, здавлював горло. Він не міг дихати. Він не міг… Де всі? Де його родина?
Нажаханий, він почув – відчув – щось за спиною, озираючись в надії, але…
Блиск леза над його головою, дикий вереск, що зривається на болісний нелюдський хрип.
Багряні бризки на білосніжних пелюстках.
Багряні візерунки на мурах стін.
Він мав би кричати від жаху, але він не міг дихати, не міг вдихнути…
- Арнафейне, прокинься! – крик, що раптом пролунав крізь туман, сколихнувши його свідомість.
Пітьма на мить закриває йому очі. Він прокидається.
- Арнафейне!
Він різко відкрив очі, ковтаючи повітря з жадібністю спраглого, серце в його грудях калатало нестримним боєм. Над собою від помітив силует, в розмитих рисах котрого він впізнав знайомого йому блідого ельфа.
- Аста… - шепіт знайомого імені загубився в подихові страху, однак навіть цього було достатньо, щоб сколихнути суміш емоцій в очах навпроти. Як би не хизувався вампір, та все ж він ніколи не міг приховати тінь стурбованості, що завжди закрадалася поміж його брів, так само, як зараз. Та все ж він мовчав, певно, не знаючи, що б варто було сказати в цій ситуації.
- Вибач, - дроу схопився першим, не чекаючи на відповідь іншого. – Я тебе розбудив. Ти… Все добре?
На хвилю Астаріон нахмурився на його питання, наче тільки що Арнафейн знову, вчергове впоров щось дурне.
- Що ж, не хочу здатися грубим, але, любий, здається я не той, кого потрібно питати «чи все гаразд», - блідий ельф пробурмотів, зрівнюючи Арно все тим же хмурим поглядом. На якусь мить дроу хотів зухвало відповісти, однак через мить це майже що дитяче бажання зникло, тож із втомленим зітханням він мовив:
- Кошмари.
Вампір тактовно промовчав на його слова, щось обдумуючи. З таким же втомленим придихом він раптом підсунувся до нього, обережно огортаючи рукою за плечі – дотик, під котрим Арно розслаблено прихилив голову до чужого плеча, згортаючись довкола Астаріона наче великий кіт.
- Отже, кошмари. Це щось нове, - почав Астаріон, вібрації його голосу приємно дзвеніли на шкірі дроу. – Бажаєш поговорити про це чи?..
Арно на мить задумався. Він не надто палко бажав знову повторювати побачене, однак натомість просто замовчати все, наче нічого не було? Якби це був хтось інший, він би, певне, не вагався щодо уникання цієї теми, однак це був Астаріон. Астаріон, котрий розповів йому свою не менш гірку та болісну історію, довірився, врешті-решт, тож зробити те ж саме натомість було б щонайменше чесно.
Прийнявши рішення Арно збирався відповісти, однак блідий ельф знову його випередив:
- Не примушуй себе, серденько, це була дружня пропозиція, а не вимога.
- … що? – дроу підняв голову з чужого плеча, зустрічаючись поглядом з вампіром. – Я навіть не встиг нічого сказати, Астаріоне.
- Ти занадто гучно думаєш, знаєш.
- Що? Агов! – Арно злегка штовхнув білого ельфа ліктем із вдаваним обуренням, однак сам відчував, як на вустах квітне посмішка. – Взагалі-то це ти мене перебив, я саме збирався розповісти…
- … здається я навіть чув скрегіт зубів, якими ти прикусив собі язика, - вампір продовжував, наголошуючи жестами однієї руки на кожному слові, в той час як іншою ніжно втирав круги на спині Арно.
- О, тепер ти мене дражниш, дякую за щиру підтримку, - дроу пхикнув, на що Астаріон лиш засміявся – ніжний та приємний звук, що кожного разу викликав у нього неприховане задоволення.
- Завжди радий допомогти, любий.
На мить між ними запанувала тиша, порушувана тріскотом полум’я ззовні та шумом нічного лісу, що оточував їх табір зусібіч.
- Знаєш, я дійсно хочу розповісти тобі, що саме трапилося уві сні. Зрештою, ти заслуговуєш…
- Арно, ти не повинен примушувати себе з якимось примарним боргом мені чи…
- Ні, ні, Астаріоне, помовч, - дроу раптом перебив, лиш потім додаючи стиха: - будь ласка. Я розумію, що ти не хочеш мене примушувати, і ні, я хочу розповісти тому що я справді хочу це зробити. Так, це неприємна тема, але… Замовчування проблеми точно її не вирішить, так?
Білий ельф не відповів, лиш кивнув, закликаючи продовжувати. Якби ж він тільки знав, як – потрібні слова, наче густа патока, розтікалися, і він не знав, як почати. Та все ж він мовив:
- Мені снився мій колишній дім. В Уст Ната. Знаєш, я не завжди жив тут, лише після…
Втечі? Перевороту? Геноциду? Він не знав, що сказати.
- Схоже, як це часто трапляється в житті, трапилось якесь лайно, чи не так?
- Так, можна і так сказати, - Арнафейн вдячно кивнув блідому ельфу. – Життя в Підзем’ї складно назвати спокійним чи безпечним. Це постійна ворожнеча, в якій виживає лише той, хто вбиває першим. Колись моя матір вибила своє місце в цьому пеклі, а потім…
- Хтось вибив трон з-під її ніг.
- Хтось вибив трон з-під її ніг, - погодився Арно. – Коли це трапилося, я був ще зовсім малий і насправді я не надто багато пам’ятаю з того, як стався заколот, та все ж є деталі. Вони не турбують мене загалом, я наче і забув про все це, ніби це було в минулому житті, але сни іноді повертають мене туди. Я бачу палац, його кам’яні мури і морок, а потім… Все просто руйнується в мене на очах.
Його голос небезпечно надломився в кінці, водночас він відчув, як Астаріон стиснув його плечі в мовчазній підтримці, чи ж у спробі прихистити – він не знав напевне, але був вдячний за таку турботу. Та все ж, він мав продовжити.
- Кожного разу, коли я повертаюсь до тих часів, в пам’яті постійно зринає один і той самий образ… Ти, звісно, подумаєш, що це абсурд…
- Що ж, спробуй мене вразити, Арно.
- Кожного разу, коли я знов опиняюся там, в палаці, я шукаю свою родину, але нікого не можу знайти. Я блукаю кімнатами, котрі анітрохи не змінилися, і все наче добре, але… нікого немає. Він безлюдний, що просто нечувано. І кожного разу, коли я шукаю бодай когось у цій пустці, врешті-решт я знаходжу цю… квітку, що повертає мене до спогадів про те побоїще і… далі сам розумієш.
- То що це за квітка, любий? – стиха запитав Астаріон після миті мовчання.
- «Зоря гір», - прошепотів одними вустами дроу, наче вимовляв ім’я святині. – Так називав її мій дядько. Він привіз її зі своїх подорожей, зберіг як спогад, чи що… Не знаю його намірів, та мене ця квітка вразила. Вона дійсно була схожа на білосніжну зірку, - на мить тепла мрійлива посмішка промайнула на його вустах, - я міг довго спостерігати за нею і мріяти про ті дні, коли б я зміг одного разу полишити Підзем’я в пошуках пригод. Просте бажання, але дитини в темній пустці? Нездійсненна мрія.
- Мушу заперечити, любий – блідий ельф втрутився, - зрештою, зараз ти тут.
- Так, - погодився Арно, задумливо за тінями від полум’я, що розливались полотном їхнього шатра. – Але якою ціною. Зрештою, та квітка постійно нагадує мені про це.
- Але ж від цього вона не стає менш прекрасною для тебе, хіба ні? – запитав Астаріон і, в біса, він знову і знову дивувався проникливості ельфа, дарма що той всіляко заперечував це. – Зоря гір, - промовив він повільно, наче смакуючи кожне слово. – Знаєш, назва дійсно достойна такого дивовижного дроу, як ти.
- О ні, не здумай приплітати в мою історію свій клятий символізм.
- Не будь таким бездушним, любий, це лірика.
- Я вбачаю лише знущання над моєю історією, Астаріоне, тому ні, ніяких поем на цю тему – тим паче ти навіть не бард, щоб таким займатися, - запротестував Арнафейн, однак, зиркнувши на вампіра, побачив лихий погляд, наче в кота, що мав стійкий намір накоїти дурниць. – О ні, я вже шкодую, що розповів тобі все.
- Не розумію причину твого невдоволення любий, чи краще…
- Навіть не здумай називати мене «Зорею», Астаріоне. Не смій, чуєш?
***
Після нічної розмови з Астаріоном в якийсь момент Арно непомітно для самого себе задрімав на плечі в ельфа, цього разу, на щастя, без сновидінь. Лише вранці, чи, можливо, на світанку – Арнафейн не міг згадати з того короткого несвідомого пробудження – він на мить здригнувся зі сну, вчуваючи тиху розмову поруч із шатром.
- … я не знавець ботаніки, я чарівник!
- Тихше, любий, члени цього табору потребують сну в таку вранішню годину… І все ж…
- … можливо, я розумію про що ти, але, Астаріоне – нащо? Ти ніколи не цікавився… О, - тихий звук усвідомлення, а потім коротка пауза. – Це для нього, чи не так?
- Це не твоя собача справа, Ґейле, - грізне шипіння, що вмить стихло до нерозбірливого шепоту.
- … місцеві травниці могли б тобі щось порадити, коли доберемося до міста…
- Я казав, що хочу скласти довбаний гербарій, чи що? Абсолютно ні. Інші варіанти?
- Шукати щастя чи власної смерті, блукаючи гірськими масивами, що по суті дурість, тим паче що ми далеко від них… Ні, не дивись так на мене, Астаріоне, це божевілля, в якому я не братиму участі!
- Наче хтось збирався тебе питати.
- Я чарівник, а не казкар, Астаріоне, якщо ти раптом не помітив.
- Справді? Тоді, можливо, великий та могутній чарівник дасть відповідь на одне малесеньке питання? Де Арнафейнові чоботи, Ґейле, гм?
Після сказаної репліки запанувала красномовна тиша. Не зчувшись, Арнафейн знову поринув у сон. Коли дроу прокинувся, він не згадував про почуту розмову.