Work Text:
— Вибачте.
Бельмере махає дочкам, що зникають за шкільними дверима, і обертається. Чоловік навпроти неї — велетень. Височенний.
— Чим можу допомогти?
— Я хотів спитати.
— Питайте.
— Як ви це робите?
Бельмере вигинає брову. Га?
***
Росинант бере з її рук паперовий стакан й глипає на власне відображення на поверхні чаю. Рідина трохи бентежна і трохи його видає. Формулювати слова важко — грати легше. Знайомий сценарій, знайома роль — в житті такого немає.
Довіритись незнайомій людині непросто. Але він може уявити її в формі, подумки розвернути в анфас до камери, натягнути на доросле обличчя наївну підліткову посмішку — і буде майже як на світлині, яку він бачив у відділку. Давненько бачив, але найкращими співробітниками не стають за красиві очі. Найкращим треба народитися — або виховати його в собі. Як би то не було, за роки тої кращості отак просто не розгубиш.
— Так і є, Бел, — каже він і робить ковток, мовчить довго, по слову з себе вимучує — в кожній паузі можна розчинитися, — він часом приходить до нас в театр і плаче.
— Може, ви так проникливо граєте?
— Ми ставим комедії.
Бельмере хитає головою й підносить до губ свій стакан — кава з мандариновим сиропом. Де таке взагалі готують?
— З дітьми важко, ти знаєш.
— Я хочу його зрозуміти.
— Ти це вже казав.
Росинант киває. Певно, казав. Він тільки про це і думає.
— Йому десь вісім? Дванадцять? Не знаю. Але він замалий, розумієш?
Тепер киває Бельмере. В неї дві доньки, і часом вона не знає, хто з них трьох старший. А іноді вони всі троє — замалі.
— Часто він до вас приходить?
— Коли як. Іноді бачу. Сидить собі на останньому ряду, капелюха свого мне. І плаче.
Бельмере дістає цигарку. Дивиться скоса, передає Росинанту і дістає іншу.
— Не думала, що доживусь до моменту, коли в мене питатимуть порад про батьківство.
— Та яке там. Знати б просто, як до нього заговорити.
— Підійти й почати казати слова.
— Ага. Звісно.
***
Зал аплодує, актори кланяються — все, як і має бути в театрі. Люди приходять посміятися. Люди шукають розради.
Чого ж шукаєш тут ти?
***
Пінк підводить погляд від купюр, що їх рахував неспішно, і округлює очі. Ти ба, хто вшанував візитом.
— Ти ж його пускаєш, так?
Пінкові очі ледь-ледь, та й випадуть з орбіт.
— Того хлопця, хворого, — уточнює Росинант.
Стискання плечима — ось і все, що він отримує.
— Навряд він має квиток.
— Гадки не маю, про що ти, аміґо. Пам’ятаю, хлопчина ходив до нас із сім’єю, і в них усіх були квитки.
Росинант хмуриться. Пінк повертає купюри до каси й береться за наступний номінал. Телефон касира спалахує новим повідомленням, й ще одним, і ще — вони юрбою наповзають на обличчя немовляти на шпалерах.
«Таки є різниця між тими, хто знає, що таке батьківство, і хто — ні», — думає Росинант.
Ця різниця шалена.
***
— В нього запалі очі, — Росинант окреслює довгими пальцями очниці, — і шкіра бліда. Думаю, він погано їсть.
— Спитай в нього про це.
— Не знаю як.
— Словами?
— Це не так просто.
Бельмере всміхається й відкушує нитку. Заштопана спідниця майже як нова, якщо не придивлятися надто вже уважно. І якщо не давати її до рук Росинанта — той і щойно придбану річ за секунду на палену ганчірку перетворить.
— Ти сам все ускладнюєш.
Росинант зітхає і бере до рук голківницю. «Він просто дитина, — нагадує її голос в його голові, — він тебе не вкусить.» Та ну? То вона його мармизу злобну не бачила. То реве, то гарчить, то хмуриться — за що хтось отак з малим? Ще й кинули напризволяще?
Голка входить у палець по саме вушко.
***
Вони сидять поруч, на сусідніх кріслах, і дивляться, як потроху наповнюється людьми порожня зала. Останній ряд залишається пустим, бо кому потрібен останній ряд, коли квитки на передостанній коштують так само. До виступу десять хвилин — тож ще з п’ять-сім відсидіти можна.
Хлопець кашляє в кулак, і Росинант ловить себе на думці, що гадки не має, коли «зрозуміти» перетворилося на «врятувати».
— Ви зіграєте ще? — раптом рипить хлопчина. Голос у нього, звісно… наче перебої на радіохвилі. Тріскучий і непостійний.
— Га? Кого?
— Ту п’єсу. Про Коразона.
Росинант усміхається — його улюблена роль. Його найкращий персонаж.
— Не знаю. А що?
— Мама її любила.
Маленькі пальці стискають капелюха, і Росинант губиться, як під час своїх перших пробників. Один глядач простіше, ніж журі. Одного глядача завжди легше переконати.
Проте якщо він не повірить — вистава завершиться, ще не почавшись.
— А ти які любиш?
— Ніякі. Ненавиджу театр.
Росинант віддав би багато, аби зрозуміти, що ж ховається у цій голові.
Хлопець прикладає руки до шиї й повільно видихає, намацує пульсацію вен під шкірою. Його долоні завеликі — вона мала менші. Він відкриває рота й кряхтить, і цей звук такий грубий, такий невибачно відразливий, що навіть подумки порівнювати з її сміхом гидко.
«Ламі, не заважай брату.»
Вона не заважає, ма.
«Мила, ми в театрі. Вважай, в гостях. Май повагу до акторів.»
Та годі, па, хіба вони нас на останньому ряду бачать?
«Бе-е-е! Я доповнюю гру! Я теж акторка!»
Сльози стають такі пекучі, якщо не спати ночами. Аж очі ріже.
Чорне пір’я накриває його з головою, і він кутається в чужу накидку, ховає обличчя в темній синтетиці й жалібно скавчить.
Росинант залишає накидку хлопцю і, підводячись, думає, що грець з ним, з тим гримом. Заново намалюють.
***
Його звуть Ло, і в нього немає сім’ї.
Технічно, ще є, але то лише привиди, прикуті до апаратів життєзабезпечення — так він каже. Вони мають імена та історію, вони присутні у його спогадах, але він знає, що вони — самотні тіні, яких ще не дочекалися на тому світі. Та скоро обов’язково дочекаються.
Росинант не уявляє, за що дитина має змалечку розуміти такі слова, як «апарат життєзабезпечення».
Ло каже, що колись його теж до такого під’єднають, і щось боляче коле під ребрами.
***
— Я думав, серце стане.
Кава з мандариновим сиропом на смак така ж, як і інша їжа — ніяка. Трохи тягне блювати.
— Як він зараз?
— Погано.
Він не їсть, не п’є, не хоче розмовляти. Навіть плакати більше не хоче — Росинанта це лякає. Якщо дитина не плаче, коли їй недобре — це ще гірше.
— А ти як? — питає Бельмере і Росинант вперше за останні дні серйозно задумується над відповіддю на це питання.
Він досі пам’ятає, як маленьке тіло без свідомості відтягує руки, як гудуть сирени й кричать парамедики, але не згадає, чим сьогодні снідав і скільки цигарок випалив дорогою до роботи.
— Погано.
Бельмере обіймає його за плечі, схиляє до себе і прикладає головою до своїх грудей — він вигинається не по-людськи. Можливо, вона зламає йому хребта. Можливо, нікому й ніколи не ламали хребта настільки ніжно та заспокійливо.
Ноджіко кличе маму допомогти з математикою.
***
— Знову рожу розмалював?
— І як в тебе вистача нахабства звертатися так до найнебезпечнішого злочинця світу?
Ло зводить злисілі брови, поперек носа пролягають зморшки.
— Ти не злочинець. Ти актор.
— Брехня! Я Коразон, невловний клоун-убивця!
— Ага, авжеж.
Росинант стає в позу: сполохується, підносить до щоки уявний пістолет, зазирає за невидимий ріг. Ло відвертається до вікна — у вільних людей зараз осінь, і листя падає просто чарівно. Руде, як лисячий хвіст. Жовте, як соняшникове поле. Червоне, як посмішка блазня Коразона.
Медсестра знов дає Росинанту прочухана за порушення спокою пацієнта.
***
— Ти зовсім блідий, так із нас банди не вийде.
Ло майже не кліпає, і вже не має сил повернути голову до вікна. То й на краще — не бачитиме снігу.
Сніг завжди там, де смерть. Тими ж стежками мандрує.
— Годі вже. Я не… дитина. Не три… роки.
Росинант показує йому язика й пальцями розтягує рота. Ло хотів би так само показати язика старусі з косою.
І спитати, чому вона приходить лише взимку. Інші пори року чим кращі?
***
>> І які дають шанси на успіх?
<< відсотків 5
<< пізно складно як завжди
<< нічого не обіцяють
>> Приходь до нас сьогодні. Дівчата спекли печива.
>> Воно майже їстівне 🥰
<< дякую
<< я ще посиджу
***
— Я просто хотів врятувати тебе, Ло. От і все. Дати тобі прожити нормальне життя. Без хвороби і болю, й ненависті цієї. Життя, якого і варті діти. Я просто хотів…
***
Він дихає на повні груди. Він так давно не дихав на повні груди.
— Доктор питав, чи може він розповісти про твій випадок на конференції з е-е… медичній, коротше. Щось там новітній метод лікування, щось там буде корисно поділитися з колегами.
Росинант видихає дим у відкрите вікно, хоча за паління в палатах його штрафували вже тричі. Змахує попіл, і той підхоплює вітром, закручує в вирі разом зі сніжинками. Дивовижне видовище.
— Ти сказав, що може?
— Сказав, що може.
— А якби я був проти?
— Та хто тебе, блоху, питатиме.