Chapter Text
The past must be paid for.
Вільям сидів у залі на дивані, загортаючись у теплу ковдру. У вікно стукався дощ, наче напрошуючись до господаря дому в гості. Мабуть, його теж приманювали аромат та теплота чорного чаю.
Вільям посміхнувся своєму порівнянню, що він так поетично склав у себе в голові, поки виглядав у темряву вулиці. Місто затопило море нічних вогників, що розсіювалися крізь дощову завісу.
Цей світ прекрасний.
І Вільям, що бачив власне відображення у вікні, вписувався в цей пейзаж зі світла ліхтарів й крапель дощу, які відблискували смарагдами.
Мабуть, це те, що Шерлок і бачив у ньому? Можливо, він така ж частина цього світу, як і дощ, і ніч… Не існує світла без темряви, океану без безодні, неба без хмар. Усьому є місце.
Ах, – Вільям зітхнув, – якби ж він тільки прийняв цю істину. Однак почати це розуміти – також неабиякий крок уперед.
Занурений у свої думки так само глибоко, як місто – у нічну пітьму, Вільям навіть не почув, як відчинилися вхідні двері. Він поворухнувся тільки тоді, коли його плече легенько стиснули.
Шерлок нарешті вдома.
– Ліаме?
Ох, він змусив Шерлока хвилюватися. Вільям потягнувся та перехопив руку чоловіка. Вона була вогкою, однак теплою попри дощ й осінню прохолоду. На Шерлокові досі було пальто – геть мокре, з нього крапало на підлогу. Волосся, що встигло відрости до плечей, трошки завилося через вологу.
Вільям нарешті підвів очі на обличчя чоловіка й подарував йому ніжну усмішку:
– З поверненням, Шерлі.
Наче люстро, Шерлок віддзеркалив усмішку і ще раз стиснув руку Вільяма. Навколо цього чоловіка постійно тепло й затишно, і хоч Вільям не заперечує, що знає причину цьому почуттю, та досі не наважується озвучити її навіть у власних думках.
Поки Шерлок перевдягався із пальто, просоченого осіннім дощем та запахом зотлілого листя, в зручний домашній одяг, Вільям готував нову порцію гарячого чаю – тепер на двох. Вони всілися на диван разом. Вільям не втримався й накинув ковдру на плечі Шерлока, підсідаючи ближче. Його обличчя трохи зашарілося, як вони опинилися у такій інтимній близькості. Та перш ніж його сусід щось скаже, він заявив:
– Аби ти не змерз. Тобі ще на роботу завтра, зовсім не час хворіти.
– Звісно, – Шерлок просто кивнув, вдоволено посміхаючись.
Він не наполягав і не провокував, даючи Вільяму достатньо простору й часу. Але чітко давав йому усвідомлювати важливі речі. Перше – йому комфортно поруч із Вільямом. Він не відчував огиди чи відрази, його усмішка була щирою, теплою і турботливою. Друге – Шерлок очевидно не жалкував про свій вибір урятувати його життя. Геть навпаки, він тендітно піклувався про нього, усіма силами докладаючи зусиль задля покращення його самопочуття. І третє – те, у чому Вільям не готовий зізнатися навіть собі. Але цей хаос думок і почуттів, вірогідно, був взаємним. Мабуть, саме тому Шерлок не відсів, а присунувся ближче до Вільяма, що їх плечі й коліна торкалися.
– Як пройшов твій день, Ліаме? – Мабуть, тому його голос такий мʼякий та зацікавлений. Його очі сяють теплом, добротою і ще чимось, чому Вільямові не вистачає сил дати назву. Одного дня, обіцяє собі подумки, він знайде цьому ймення.
– Нічого особливого. Увесь день ішов дощ, і я заснув за читанням.
Вільям не міг перестати дивуватися собі, як його серце стискається від сміху Шерлока: голосного й щирого, зухвалого чи глузливого, нестримного, дикого, хрипкого чи з риком. Чи от такого тихого, ледве чутного, з примруженими очима.
– Це не перенапруження, просто погода така.
– Авжеж, Ліаме, ти просто спиш тепер за все своє життя недосипу!
Усмішка виникла сама по собі, серце ізнов стиснуло від ніжності. Від цього чоловіка забирало подих. У такі моменти його охоплювали такі яскраві емоції, що приносили певні бажання й підштовхували до недопустимих дій. Вільяму потрібна була вся його витримка і самоконтроль.
– Розкажи про свій день, Шерлі.
Шерлі. Єдина слабкість, яку він собі дозволяв, – та й навіть якби не дозволяв, не зміг би стримати бажання вимовити саме цю форму імені.
Ліам. Шерлок любив це імʼя, що його придумав Вільямові сам. Це можна почути в інтонації, якою він вимовляв імʼя, як тендітно перебирав звуки, як грайливо тягнув. Як часто його повторював.
– …Ну власне Біллі сказав, що розбереться з документами, і відпустив мене раніше. – Вільям перевів здивований погляд на годинник і тільки в цей момент усвідомив, що Шерлок і справді сьогодні повернувся раніше. – Ти не помітив, хех? Про що думав?
Вільям помітив відтінок стурбованості в голосі детектива, і його посмішка згасла. Він ненавидів бути тягарем чи проблемою для інших. Шерлок був достатньо заклопотаний питаннями їхнього виживання у далекій країні. Вільям мав би стати йому підтримкою й розділити цей тягар, ніж стати ще одним.
– Певно, думав, що загадати мені сьогодні, еге ж? – підморгнув він натомість і геть збентежив Вільяма. Шерлок останнім часом виходить постійним переможцем у їхніх розумових іграх. – Що ж, екс-Лорде злочинності, якою буде ваша сьогоднішня таємниця?
Тихий короткий смішок зірвався з його ізнов усміхнених вуст, наче тривога не стискала його серце холодною кістяною рукою ще мить тому. Коли він підняв погляд на Шерлока, у його оці блиснула хитрість.
– Що ж, пане детективе, спробуйте розгадати наступну задачу.
– Уважно вас слухаю, пане математику.
Вільям ізнов спіймав себе на дивних бажаннях, що часто викликали такі грайливі діалоги між ними.
– Їде потяг – у нього колеса з зірок,
Вагони блискучі, мчить швидше думок.
Тож, дітки, тихіше, не бійтеся.
Інженер – та людина на місяці.
Шерлок звів брови, збентежений, та, очевидно, виклик прийняв.
– Як і завжди, Ліаме, я тебе спіймаю.