Work Text:
Либонь, тих слів немає в жодній мові,
та цілий світ живе у кожнім слові,
і плачу я й сміюсь, тремчу і млію,
та вголос слів тих вимовить не вмію…
Леся Українка “Коли дивлюсь глибоко в любі очі”
Як довго летіли, що і важко спокійно приземлитись аби не впасти. Далі, за межами руїн міста, що вже зник за горами. Вони залишились так далеко, що і страшно озирнутись. Але зупинитись, повернутись з нічим страшило більше за смерть.
Під ними була земля, така дивна і чарівна, що і сонячні промені не здавались такими страшними, болючими. Але довго насолоджуватись цією красою було неможливо, бо інше означало — смерть.
І так, настав день. Очі заплющувались, сильно хилило в сон. Тереза позіхнула, скоро знову в дорогу і на відпочинок було мало часу. До того, треба встигнути знайти прихисток. Тому рідні дерева у степу здавались подарунками давно забутих богів.
— І за коньцем світу є світ. — важко видихнув повітря сказав миш-пергач. Йому не було життя в старому світі, то чому б не знайти новий?
І ось вони наодинці. Ті, кого суспільство сприймало в негативному світлі, не більше. Лише так, бо для суспільства було дивним бачити більше ніж дозволяли очі. І знання...як смішно, в чому сенс беззмістовного життя без величної місії? Тої, яку можна в майбутньому покласти на сторінки книги.
— Так, а зараз треба лиш трохи перепочити. — тихо відповіла Тереза ближче підстрибуючи до Лео, бо в ночі дув холодний вітер, такий, від котрого рятувало лише чуже тепло біля себе.
Миш-пергач не сперечався з нею, лиш наостанок позіхнув і собі ліг спати. Але відпочинок не тривав довго. Як тільки небо почало фарбуватись в жовтогарячий вони вже летіли. Сили знову були з ними, як і те, що тягнуло туди — Манґрові ліси.
І степ був таким великим, що вже скільки ночей вони летіли, але кінця йому все не було. А ще було враження, що тут ховається якась омана, мов хтось спеціально змушує їх кружляти колами, видаючи це за нормальний шлях. Не можеш ж бути степ настільки великим?
— Ліс! — радісно прокричала Тереза, помітивши, що степ нарешті закінчився і з’явився ліс. Там були такі високі дерева і вони були схожі на ті, котрі росли на гірському хребті.
— Які схожі! — Лео перший помітив схожість і це не дуже припало до його душі. Все ж, саме обставина їх росту змусила мишей-пергачів почати їсти комах. Точніше те, що крім них в горах більше нічого не росло.
Та і Тереза вже через кілька хвилин зрозуміла наскільки була паскудна ситуація. Вони шукали місце, де сонце гарячіше, де всюди солодкі фрукти, де швидко тече тепла вода. А тут одні хвойні з яких була одна лиш користь — місце для сну. Їсти їх плоди було неможливо.
Не встигли вони відчути повний спектр якогось дивного розчарування і впаду сил, як почало світати. Сонце повільно, мов насміхаючись над ними, почало освітлювати землю, наче вся ця краса була для когось іншого, але не для них.
Побачивши це, Лео і Тереза вирішили відкласти сумні думки до наступного пробудження. Щоб у свій невеликий відпочинок не мучитись кошмарами, які пожируть душу швидше, ніж сонце їхні очі.
Коли сонце знову сховалось за небосхилом вони огледіли ліс. Серед хвої рідко зустрічались якісь інші, кволі дерева. Вони були без плодів і квітів, і більше були схожі на кущі, аніж на дерева. І коли оглянувши території вони все це побачити, то засумували.
Якась тяга до нового почала згасати. Вони відправились в таку страшну подорож і навіщо? Знайти те, що росте на близьких горах? Який сенс тоді був покидати звичне, ставити життя на рулетку смерті, щоб в кінці отримати нічого?
Ні Лео, ні Тереза не знали відповіді. Може далі буде краще? Хвоя зникне, а за нею буде омріяний рай? Ацеродон Золоточубий же бачив море! Воно має там бути! Обов’язково...Але якщо за стільки років море висохло? І зараз вони летять власної смерті...
— Треба рухаться делі. — спокійно мовив миш-пергач, оглядаючи хвойний ліс. Але помітивши спад бойового духу у Терези, без будь-яких слів підійшов ближче, підняв крило і прихилив до себе. — Це зараз такє погань зустріться, делі буде кращє.
Тереза трішки нахилила голову уперед, погоджуючись зі словами Лео. Сили знову з’явились в крилах і навіть стало трохи соромно за те, що вона могла так швидко здатися. Як так, вона ж фактично поклала на це власне життя і життя Лео?! Хвилинна слабкість, але як же сильно стало соромно ще й перед ним...
— Нічого. — Лео, наче вмів читати думки, похитав голову ледь посміхнувшись. Він йшов з нею, за нею і до неї. І для нього не було чимось дивним підтримати, коли вона впаде, як він це робив до того. Власні помилки і рухи маю набагато більшу вагу ніж чужі наставлення.
— Все одно вибач. — сказала Тереза і вони разом знову опинились у небі. Насичений помаранчевий колір заполонив небо, повільно змішуючись із пітьмою ночі, втрачаючи сили опиратись, як тільки сонце зникало за обрієм.
Під кінець ночі вони нарешті пролетіли хвойний ліс, але далі був степ. Від цього хотілось важко видихнути повітря і піднявши голову до неба запитати забутих богів, за що ті так знущаються? Вони вирішили відпочити на ялинці, що стояла на краю лісу. Також їх повільно починала мучити спрага. Остання вода скінчилась кілька днів тому, а їжа тільки починала неприємно полегшувати торбинки.
Втома швидко їх зморила, але ж знову не довго їм відпочивати. Треба летіти швидше, оглядаючи місцевість на наявність води. Мало того, що пахнули вже як давній смітник, та ще й пити хотілось страшно як!
Але, як на зло, чим далі вони летіли, тим більш посушливий степ зустрічали. На світанку, коли можна було стрімким оком огледіти навколишні барви, вони бачили брудно-білого кольору вигорілу траву. Деякі травинки легко ламав вітер.
Спрага душила, а вигоріла трава лякала, бо надія знайти воду ставала все слабшою. Не знайшли рай, а знайшли смерть в сухому степу, де здавалось крім них не було живих, рухливих істот. Хоча комахи...
— А які на смак комахи? — перед сном спитала Тереза, поглянув на миш-пергача.
— Не поймеш, тобі кращє не знать. — відвернув голову Лео швидко заснув, залишив компаньйонку без інформативної відповіді. Вже засинаючи Тереза подумала про те, що дійсно краще їй поки не знати.
На політ наступної ночі було мало сил. Вони важко дихали, нестача води давала свої наслідки. Але боротьба за життя продовжувалась. Крила з кожним рухом, наче свинцем наливались, але ніхто з них не зупинився. Там попереду вони вже бачили щось інше, а не посушливий степ.
Сонце вже починало сходити, ранкові промінчики сліпили, але вони лиш прискорились, попереду було щось інше. Не ліс і не степ. Те, від чого сонячні промені відбивались, змушуючи ту поверхню ледь мерехтіти.
— Вода... — втомлено, але з великим щастям в голосі сказала Тереза, дивлячись як вони наближаються до величезного водойма.
Сил залишилось небагато, тому з останнього ентузіазму вони полетіли уперед. Зліва була скеля, крізь котру пробивалось нестримне коріння дерева, що стояло на ній. Воно квітнуло, і це була захоплива краса.
Вони все нижче і нижче летіли, аж поки не впали зовсім. У воду, трохи теплу зверху, але холодну, якщо починати пірнати. Ковток і життя, мов з тими краплями повертається у тіло. Лиш коли сонце вже небезпечно високо піднялось, Лео і Тереза злетіли до тої скелі, через котру пробивалось коріння.
Прокинувшись, вони почали оглядати свою знахідку і здивувались ще сильніше. Трохи далі від скелі цього берегу був інший. Там були високі дерева насиченого зеленого кольору. На деяких з них можна було побачити плоди.
Від радості вони застигли на місці, схопивши кігтями найближчу гілку. Вони дістались моря, вони дійсно тут, в манґрових лісах! Так!
— Ми тут! Ми змогли! — із захватом кричала Тереза оглядаючи справжнісінький рай. Лео мовчки теж радів. Вони тут, живі. — А якщо Ацеродон Золоточубий теж дібрався сюди? То чого не повернувся?
Іноді миш-пергач не міг зрозуміти, що в голові цієї дівчини. Але йому це навпаки подобалось, ця її особливість. Героїня, що боїться і сумнівається, але продовжує свій шлях — як не відчувати захоплення від такої сили?
— Багато чого можє зупинить в цьому мєсці. Жадность можє, а чи він і не дібравсь сюди. — відповів Лео.
— Може...Я вперше, мабуть, бачу настільки красивий схід сонця. — поділилась враженнями Тереза, споглядаючи за тем, як сонячне проміння відбивається і фарбує прозору воду у свої кольори. Як в невеликих хвильках вода наче мерехтить.
— Ага...Справді красива. Лиш бо впасти тут... — з дивним сумом тихо проговорив Лео. — А мож той просто не схотів вертаться туди, до тих руїн.
Але Тереза була надто у великому захопленні від світанку, що і не почула слів миш-пергача. А той, мабуть, і не хотів, щоб вона їх почула. Просто насолодитись цією красою. Якщо все ж Ацеродон Золоточубий дістався до цього місця, то який би був сенс для нього повертатись?
Все ж, краса в розуміння Лео існує для того, щоб її могли побачити лиш ті, хто зможуть ту оцінити. Який сенс приводити сюди тих сліпців, якщо їм і там зручно? Можна ж залишитись тут навіки лиш удвох...
...І лише цей момент, можна вважати за щастя?