Work Text:
Тихо.
За вікном іде легкий дощ – його не дуже чутно, але в сон клонить; Сугуру не любить дощову погоду насправді, найгірше що можна для нього придумати – намокнути і не дати можливості перевдітися вже і негайно.
Сатору лежить поруч, наче у нього немає своєї кімнати; він гарячий. Сугуру хочеться відсторонитися, скинути його з ліжка, поки це тепло вкінець його не заколисало.
– Посунься, – каже він врешті-решт, – або йди в свою кімнату.
– М… Нєа.
– Я хочу відпочити.
– Відпочивай, – це сказано так мягко і не в стилі Сатору, що у Сугуру серце стискається. – А я тут побуду.
“Ти не допомагаєш,” – думається. Сугуру не впевнений, що хоче, щоб Сатору був тут. Він взагалі вже ні в чому не впевнений – він відчуває, що між ними пропасть. Величезна пропасть, в силі, в відношенні до роботи, в… сенсі цього всього. Сатору торкається його спини – гаряча долоня ідеально лягає поміж лопаток.
Хочеться відсторонитися.
Хочеться сказати йому, щоб перестав.
Рука переміщується до його плеча, розминаючи, гладить передпліччя акуратно і ненав'язливо.
У Сугуру мурашки по шкірі.
Він згадує, як раніше вони спали, переплітаючи ноги, пестячи один одного, цілуючись, і тоді Сатору не був гарячим. З Сатору було приємно – Сугуру любив його запах, звичку класти одну руку на груди Сугуру, щоб чути як серце бʼється, і навіть коли він уві сні намагався скинути Сугуру з його ж ліжка – це все було зовсім іншим.
Це було приємно.
Сугуру це любив так сильно.
– Сугуру…
Він вирішує не відповідати.
– Сугуру.
У відповідь тиша.
– Сугуру?
Сугуру посміхається – звичайно, Годжо Сатору не запитає, чи все добре. Він може бути стурбованим, безкінечно хвилюватися і любити, але навряд чи цей рот колись запитає, чи все окей. Це ж Годжо Сатору.
– Ти не спиш, я знаю, Сугуру.
– Я намагаюся.
– Уникаєш, – рука Сатору повертається на своє вже майже законне місце поміж його лопаток. – Ти уникаєш…
“Мене” він не підвладний сказати.
Йому ще стільки всього треба вивчити, думається. Не в плані сили – в плані життя і майбутнього. Сугуру хотів би бути поруч і бачити, як він змінюватиметься, як витягнеться і трішки вкоротить свого язика, як стане найдивовижнішим магом в історії, як…
…Сугуру не хоче визнавати, що в цій історії вже немає місця для нього.
Дощ за вікном посилюється. В кімнаті стає темніше і прохолодніше; Сатору присувається зовсім близько, прижимаючись до Сугуру всім тілом. Його жар, його запах, його сила так давлять.
Сугуру погано.
Сугуру все ще так сильно його кохає – і це кохання з кожним вдохом все більше схоже на спробу ковтнути бите скло. Це боляче – якщо простими словами; від цього вити хочеться – якщо трішки складніше.
Він відчуває, як підкрадається паніка і страх, він дуже хоче відсторонитися – зробити вигляд, що просто вмощується зручніше, але змусити себе не може. Він вже нічого не може.
Його тошнить від цього кохання.
Він більше не може бачити ці блакитні очі.
Він з глузду зʼїхав.
Рука Сатору опиняється на його грудях, там же бʼється серце.
– Все… буде добре, – шепче Сатору тихо.
Сугуру знає, що ці слова не для нього.
Сатору заспокоює сам себе.
Сугуру закриває очі – він дуже втомлений. Він знає, що “добре” уже не буде.
– Я тебе кохаю, – звучить в дощовій тиші, і це страшніше будь-якого прокляття. Вони якось мовчки дійшли згоди, щоб не обіцяти бути поруч і разом завжди.
Щоб не проклясти.
А тут оце – “я тебе кохаю” і в наступну мить на язику присмак як від найгидотнішого прокляття. Гірше грязної тряпки. Кохання не має бути таким на смак – воно має пахнути жарким літом, кавуновими поцілунками і ще чимось таким абсолютно дивовижним і неописуємим; це не має бути лякаючим жаром і тим, що з ними стало.
– Я тебе теж, – тим не менше відповідає Сугуру.
І стає ще гидотніше.
Він не думає про кохання; його зʼїдає тривожність і біль.
Сугуру відчуває, що взяв на себе занадто багато – і він недостатньо сильний, щоб це витримати. Він думає про майбутнє і його не бачить; думки про те, що завтра навіть всемогутнього Годжо Сатору може не стати через якусь жалюгідну дрібницю, просто морально знищують, бо якщо майбутнє і є, то його зовуть саме Годжо Сатору. Замкнуте коло.
Від безнадії плакати хочеться, але він навіть цього не може.
Він просто лежить тут – чекає нових місій, щоб зіграти в рулетку з долею знову і прожити трохи довше або померти жахливою смертю.
Лежить тут і наче метелик згорає від вогню того самого Годжо Сатору, що за іронія. І найгірше ж – Сугуру б вибирав полетіти на цей вогонь знову і знову, у кожному своєму житті, раз за разом.
Зовсім все якось паршиво.
– Закривай очі, Сугуру, і не думай, – каже Сатору; його рука піднімається до обличчя Сугуру, щоб накрити очі гарячою долонею. Короткі вії лоскочуть її внутрішню сторону. Гаряче, але Сугуру дійсно закриває очі. – Все буде добре, поки я тут. Мені все під силу.
Наївний.
Сугуру хмикає – доволі голосно, так, що Сатору чує все прекрасно і сміється в відповідь.
Нехай все так і буде сьогодні, думається.
А дощ лити не перестає.