Work Text:
— Воно й не дивно, що Дазай пішов від тебе, не сказавши ні слова!
Скло розбивається. Розкатується по підлозі гострими уламками під ногами Акутаґави. Ніщо й ніколи не різало так болісно як правда. Правда, що вислизає з язика тигра болісним ударом в грудну клітину. Отрута змішується з кров’ю в легенях, стає ще важче дихати.
Дихати ніколи не було так важко. “Ти правий”. Він правий.
По мірі того, як відстань між ними збільшується, в чоловіка проясняється затьмарений розум. Якщо йому пощастить, тигр стане жертвою щасливих обставин. Або пазурів Расьомона. Це все минеться.
“Це все минеться,” думав Ацуші, вдивляючись у потилицю навпроти. В пам’яті назавжди закарбувався пустий погляд і дзвінкий звук розбитого скла. Акутаґава перед ним незворушно ступав ногами по уявним уламкам. Це все минеться.
“Це все минеться,” промайнуло в його голові, коли двері машини Анґо замкнулись за ним з гучним клацанням.
Акутаґава завжди був для нього картиною, яку зліпили з розбитих уламків, аби придати їм бодай якусь пристойну форму. Він ніколи не здавався живим. Він здавався чимось ледве схожим на людську постать.
Детективу було не підвладно зрозуміти його мотиви, так само як і для мафіозі причини для боротьби опонента були поза межами розуміння. Вони плили за течією власних ідеалів, і не важливо який прихований сенс ховався в голові кожного: довести свою значимість цьому світу чи конкретній людині. Це просто було…
— Чому ти продовжуєш боротися? — таке просте й водночас жахливо складне питання. Ацуші боляче вдарився потилицею об стіну; рука Акутаґави міцно схопилась за воріт сорочки, — Аби довести, що ти гідний жити? Це просто…
— То вся справа в Дазаї? — таке просте й водночас жахливо складне питання. Всі м’язи напружились під чорною тканиною плащу, Ацуші був готовий поклястися, що обличчя мафіозі в той момент було прочитати легше ніж книгу перед самим носом, — Але це ж…
Справжня дурість.
“Ти гідний життя без спроби доводити це.”
“Ти не слабкий, якщо так вважає лише одна людина.”
Слова, що так і не були озвучені, кинути на роздуми у хмаринку хаотичних думок. Це марно, він все одно не стане слухати. Він ніколи не стане слухати.
Ацуші не розумів суть їхньої сумісної роботи, не розумів слів Дазая, що вони вдвох набагато сильніше за будь-якого ворога, що кидає виклик Йокоґамі. Але ж це справжня дурість; як можна працювати з кимось, хто ненавидить тебе за саме лише твоє існування в цьому світі?
— Ще раз. — наполегливо шипить Акутаґава, підіймаючись з підлоги знову і знову.
— Навіщо тобі здався ближній бій? — Чюя втомлено тре перенісся та всідається на стільця. Пригладжує згини на тканині та зітхає. — Твоя здібність не для ближнього бою. Тримайся того, що вже маєш.
Рюноске витримує паузу. Працювати з тигром — що за дурість? Він не мав нахабності засуджувати плани, що таїлися в голові Дазая, але цей був найменш приємним з усім можливих, які колись вигадував колишній вчитель.
— Я не можу вічно покладатися на власну здібність. Якщо я не опаную інші техніки, то я—
— То ти що? — Чюя фиркає, розуміючи до чого веде розмова, — Не гідний? Хто сказав це тобі? Придурок Дазай?
Йому не треба відповідати. Чюя дивиться крізь рядки. Крізь жменьку гострих уламків скла, розкиданих навколо Акутаґави. Крок вліво, крок вправо — усюди кров.
— Був би ти слабким, не був би в мафії, — керівник скидає плащ зі стільця, накидує на плечі, — Ми всі там, де повинні бути. Закарбуй це в своїй голові без задніх питань. Є речі, про які не питають. Те, чого ми не знаємо, не може нам зашкодити.
— Навіщо ти продовжуєш боротися?
“Те, чого ми не знаємо, не може нам зашкодити.”
— Ти і сам знаєш відповідь на це питання.
Акутаґава ніколи не питав Ацуші про його минуле. Навпаки, радив забути та переступити через нього як через непотрібне сміття. Ми не можемо придушити власні кошмари з минулого, якщо вони вже мертві. І Акутаґава заздрив навіть, адже його нічний кошмар досі ходив по землі наче нічого не сталося.
То кому з них двох гірше? Чиє розбите скло, що застрягло в легенях, ріже болючіше? І наскільки важко буде позбутися цього нестерпного болю? Чи піде він, якщо просто вирвати власні легені разом із серцем?
— Навіщо ти продовжуєш боротися?
— Бо ті, хто не можуть врятувати життя інших, не заслуговують права на життя.
Дійсно? Це на диво трівіально почути від такого хлопця, як тигр. Акутаґава нерідко казав, що людина без цілі не заслуговує на те, аби ходити по цій землі. Певно тому він і хапався за будь-яку можливість довести свою цінність в очах інших: Дазая, самого себе, неважливо. Допоки він переслідував ціль, цього було достатньо.
Але Ацуші… Слабак, що переслідує таку гідну ціль. Дурість. Гідна, несамовита, незрозуміла дурість. Саме відлуння такої цілі вже дає людині гідне право на життя. То що ж з ним не так? Чому з ним все завжди було так складно?
— Неважливо наскільки ви непоєднувані. Неспроможність зійтися в характерах і робить вас ідеальними партнерами, — казав Дазай Ацуші.
— Ти можеш ненавидіти того, з ким працюєш. Але довіряти йому власне життя — ось що ти мусиш робити. Без довіри ви приречені, — відповідав Акутаґаві Чюя.
“Ти мусиш без роздумів поставити під удар власне життя, якщо довіряєш своєму напарнику.” Голоси синхронізувались в унісон. Але чи гідна жертва власного життя перемоги у битві, коли єдине що переслідує вас — це ненависть одне до одного?
“Чи цей хлопець дійсно вартий того, аби жертвувати власним життям заради нього?”
Звісно ні.
— Акутаґава!
Він розбивається уламками об підлогу. Білосніжна сорочка просякає брудним, таким добре знайомим багряним відтінком. Цей хлопчисько не вартий того, аби жертвувати власним життям заради нього. То чому ж?…
— Ідіоте. Забирайся звідси.
Простір просякає димом з вогнегаснику. Він не бачить ні тигра, ні Фукучі. Він не бачить нічого окрім кривавої пелени перед очима. І тільки тоді усі гострі уламки збираються в одну чітку картину.
“Я переможу тебе, адже це моя справжня життєва ціль.”
Не має сенсу перемагати свій нічний кошмар, якщо він вже мертвий. Не має сенсу перемагати його, якщо він ще живий також. Це все не має жодного сенсу, і Акутаґава це добре розуміє. Довести свою силу Дазаю ніколи не було ціллю Акутаґави насамперед. Його ціль була просто поряд з ним. І він зробив все, що міг.
Навіть бурхливе море врешті-решт заспокоїться.
— Тікай, Ацуші. Живи. Ти заслуговуєш на це життя.
Невже це було його першочерговою задачею? Невже надія на те, що нарешті Ацуші не один обернулась проти нього на цілих сто-вісімдесят градусів? Невже Ацуші був лише випробуванням, яке Акутаґава з гордістю виконав?
“Мені дуже шкода.” Гра, фальш, підставний акт для Камуї на ділі виявився правдою. Грати за тими ж правилами навіть після того, як таємна зброя розкрилася перед їхніми очима? Нерозумно. Як же це було нерозумно. Акутаґава знав, що він не виживе. Тоді навіщо було це все?
Невже Ацуші дійсно вартий того, аби хтось жертвував власним життям заради нього?
“Мені дуже шкода.” А на ділі: “Я більше не хочу боротися проти тебе.”
Розуміння всієї ситуації розкрилося для Ацуші вже по дорозі до агентства, коли знайомі вулиці Йокоґами промайнули по іншу сторону машинного вікна. Акутаґава помер не заради визнання Дазая, не заради порятунку агентства, яке не має для нього ніякої ваги, не заради перемоги над мастермайндом чи тим, хто стоїть над ним.
Акутаґава помер заради Ацуші.
І це було найжахливішим висновком в цій ситуації.
— Ти дізнався правду, — голос Анґо тихий, він намагається говорити обережно. — Ми знаємо справжню особистість Камуї і місцезнаходження сторінки з книги. Ти виконав свою місію.
Якщо це правда, якщо все склалося так, як і повинно було. То чому… Чому всередині Ацуші все перевертається догори-дриґом? Чому він відчуває знайоме відчуття, що всередині нього щось розбивається на сотню гострих уламків? Чому він відчуває те, що так часто бачив в очах Акутаґави?
— Немає переможців, коли доля кидає жереб.
Анґо не відповідає. Він мовчить. Він знає як відчуває себе людина, яка щойно втратила щось, без чого не могла уявити своє життя. Його рука тягнеться до програвача, він вмикає радіо, аби трохи полегшити напружену тишу в машині.
Радіо шарудить у спробах під’єднатися до каналу. Тихий жіночий голос нарешті вдається розчути серед перебоїв. Співачка мелодійно наспівує по радіо: “Я не викину тебе, як бите скло.”