Work Text:
Цокання підборів ехом розносилось по коридору. Строгий костюм, високі шпильки, червона помада та темно нафарбовані очі. І це все виглядало настільки ідеально, проте вже через якихось дві години вона сиділа в барі, темно освітленому приміщенні, одягнена в найпростіший спортивний костюм із капюшоном на голові. Не можна, аби її побачив хтось із колег, або ж батькові охоронці, які стежили за нею майже цілодобово. І хоча після того випадку в Іспанії вже пройшло добрячих шість років вони не припиняли дивитися за нею, наче за маленькою дитиною, або ж за колишньою ув’язненою.
Віскі в стакані, похмурий погляд та втомлені очі. Синяки під очима неначе сягали cамих її щік, роблячи усе обличчя синім. Рум’янця не було, та й загалом Ешлі була бліда, наче смерть.
На годиннику десята вечора, проте вона знала, що не буде лягати раніше третьої ночі. Хронічний недосип перетворився у таку ж саму хронічну втому, проте найсмішніше це те, що вона сама змушувала себе так довго не спати. Чому? Було багато роботи, та й загалом їй якось подобається страждати від самотності та постійних нападів жалюгідності.
Ешлі відчуває різкий запах чоловічих парфумів, солодкий. Її більше приваблювали строгі аромати, тому дівчина зіщулилась.
Біля неї сів чоловік в обтягуючих джинсах із доволі м’язистими ногами. Спочатку її погляд зупинився на його стегнах, потім пішов вище, на прес, й уже аж пізніше вона побачила чиєсь обличчя, заховане за волоссям. Проте треба було йому це волосся прибрати….
- Леоне? - її зіниці розширилися. Перед нею вже сидів не той двадцятисемирічний хлопець, який колись був, а чоловік добрих тридцяти трьох років. Складалося враження, що він, як вино - із віком стає лише краще.
- Ох, Ешлі? І не впізнав тебе.- його голос став грубішим і дівчина могла поклястися, що він став набагато привабливішим. А просто, можливо, у неї смаки змінилися і їй набридли хлопці її віку, які не вміли серйозно ставитися хоча б до чогось.
- Як у тебе справи? Ми давно не списувалися, вибачай, - Леон махнув головою вниз на знак вибачення та знову поглянув у її очі. Проте вона не відповідала добру хвилину, а все витріщалася на нього. На це було трошки смішно дивитися, якщо вже бути повністю чесним.
- Ой, та все гаразд. Працюю, мучуся. Ти як? Як твої місії?
У той момент бариста приніс його замовлення та, із сором’язливою посмішкою, покинув двох. Леон не відповів одразу, дивився на свій помаранчево-золотистий напій від якого здіймався аромат спиртного, заповнював його ніздрі. Чоловік почувався трохи некомфортно, бо особливо не знав про що поговорити.
- Усе добре. - коротко відповів Кеннеді та підніс стакан до своїх губ, роблячи один великий ковток. Залишилося лише трішки рідини на дні, котру він хотів розкуштувати трішки пізніше.
- А ти чого тут? Де-де, а тут я не очікував зустріти саму Ешлі Ґрегем. - Ешлі прийшлося закотити очі на що Леон тільки тихо посміявся. - Я думав, що це тільки я тут кінчений алкоголік, який запиває стрес спиртним.
- Тоді я кінчена алкоголічка, плюс завзята романтизаторка раку легень, - сухо відповіла вона, показуючи Кеннеді пачку сигарет, - проте сьогодні не курила, хочу залишити цю погану звичку.
- Дуже мудро, Ґрегем, проте наступного разу постарайся також не пити, - хитра посмішка ковзнула на його губах. Здавалося, і без того тьмяне освітлення стало ще більш темнішим. Чи то вже брав алкоголь, чи то дійсно так сталося, Ешлі особливо не цікавило. Що її цікавило більше, точніше цікавив, так це Леон Скотт Кеннеді, що сидів поруч із нею в обтягуючих джинсах, чорній шкіряній куртці та з цією дурною посмішкою, наче знав, про що вона тепер думає.
- Ти читаєш мої думки? - спитала його Ешлі, повертаючи голову в бік чоловіка. Усмішка на його губах тільки розплилася ширше, хоча, краще було б сказати посмішка.
- Тут і думки читати не треба, по тобі все видно. Особливо, коли ти п’яна, - сміх заповнив тишу між ними, яка панувала всього декілька секунд до цього.
Вона зробила ще один ковток алкоголю, останній, бо за більше не заплатила, та повернулася до Кеннеді. Рука поповзла до його шиї, здавалося, що це відбулося само собою. Ешлі ніжно доторкнулася до шкіри, повільно погладжуючи її великим пальцем, спостерігаючи, як там з’являлися пухирці. Сироти виступили на його шкірі. Цього разу хтива посмішка розквітла на її губах.
- А тобі й пити не треба. І без того видно, - прошепотіла Ешлі та через декілька хвилин додала, - Леон Скотт Кеннеді, ми проводимо соціальне опитування. Наскільки б сильно ви зараз хотіли провести ніч з Ешлі Ґрегем, яку ви знаєте добрячих шість років, - з його вуст линув сміх. Дівчина могла поклястися, це був найпривабливіший сміх який вона тільки чула в своєму житті.
- Чи не думає Ешлі Ґрегем, що я занадто старий для неї? - відповів той, усміхаючись, відчуваючи тонкий шар алкоголю на своїх губах. Серце уже важко гупало в його грудях.
- Чим старше, тим краще. - Ешлі відповіла та змогла витягти з нього ще один смішок, але більш щирий цього разу.
- Ну, якщо так, то Леон Кеннеді приймає вашу пропозицію.