Work Text:
В’ячеслав змушує себе не обертатися Са Ран услід. І це складніше, ніж здавалося. На серці лягло щось важке, через що, навіть, аби дихати, треба прикладати чималі зусилля. Та хто він, щоб не впоратися.
Погляд чоловіка мляво блукає залою Пінчук Арт Центру, втім жодна з картин не викликає ані крихти цікавості. Іронічно, В’ячеслав порівнює себе з організатором заходу, Аркадієм Черемшиним. “Людина, якій не цікаво мистецтво, проводить свій вільний вечір на виставці картин”, – міркує собі, поки на очі йому не попадається робота зі змієм. Дрібниця, але попадає в його власні інтереси.
Тим паче, він все ж не Черемшин і жагу до мистецтва має. Просто, через усю цю – його власну – витівку із Са Ран у якості іноземної гості, ні про що інше не думається. Через це він розуміє і те, що на серці не щось важке, ні, радше там оселилася справжнісінька змія, обвивши його колами, стискаючи.
В якийсь момент він би навіть був готовий відмовитись, але те, з яким завзяттям дівчина взялася до справи, аби продемонструвати себе, свій професіоналізм та відданість роботі, змусило його дозволити цьому відбутися. Проте, зараз він вчергове нервував із цього приводу, знову і знову згадуючи її обличчя.
Са Ран поставилася до завдання з максимально можливою відповідальністю, звернувши увагу на найменші дрібниці, які б могли допомогти їй зацікавити потрібних знаменитостей. З голови В’ячеслава не йшла її червона, досить стримана, сукня, яка приваблювала саме кольором та аксесуарами. Намисто, що імітувало укус вампіра, невпинно притягувало погляд до її шиї. До… непотрібних думок.
Принаймні, він вважав за правильне сприймати їх непотрібними.
І, можливо, В’ячеслав зміг би вгамувати бурю, яка несподівано розпочалася в його душі через нову працівницю, але перестрівся з Натою.
– Новенька чудово тримається, – наблизившись, зашепотіла жінка, звітуючи, – зуміла розвести самого Черемшина на розмову. Він від неї очей відірвати не може, – останнє сказано не без заздрості. – Ось, що значить молодість.
Він не відповідає журналістці, натомість обмежившись лише кивком. “Він від неї очей відірвати не може”, – спалахує червоним, попереджувальним вогником в думках В’ячеслава і він, даремно не спитавши у Нати де вони саме, починає проходити зали одна за одною.
Аж поки справді не знаходить ту саму червону сукню і тендітну постать. До того ж, як здається В’ячеславу, він якраз вчасно: з тим, як Са Ран підіймає свої плечі в явній напрузі, а Черемшин виглядає більш задоволено звичайного.
Він не думає, над тим, що робитиме. Він просто впевнено крокує прямо до них, вирівнявши плечі, стиснувши долоні в кулаки. Розслабляє руки В'ячеслав лише тоді, коли дістається їх і встає, ніби необачливо, випадково, поміж.
Закриваючи Са Ран собою.
– Аркадію, яка приємна зустріч, - цідить він крізь зуби, в спробах себе опанувати.
Чоловік навпроти супиться, очевидно, зустріч не є приємною ні для кого з них.
– Не представиш мене своїй супутниці? – В’ячеслав орієнтується за лічені секунди, і перше, що йому треба, це зрозуміти наміри суперника.
Про те, чому зрештою мозок класифікує Черемшина “суперником”, власник підліткового журналу не думає.
– Кім Са Ран, її батько – колекціонер картин, – проходить інформація повз В’ячеслава, в цю мить він не радіє тому, що на його власну вигадку Аркадій купився, зачіпають наступні слова, – Ми якраз збиралися йти.
– Та невже? – виривається з нього цього разу швидше, ніж він обміркує доречність такого вислову. – Разом?
– А що тебе бентежить? – опонент поступатися не збирається, гірше того, тягне руку до Са Ран. В’ячеслав спритно перехоплює, знаючи, на які емоції це спровокує Черемшина, але головне станом на цю хвилину – убезпечити дівчину від покидька.
– В’ячеславе, що ти в біса робиш? – верещить невдоволено організатор заходу, намагаючись вирватися з хвату і це викликає у В’ячеславі приємні відчуття власної переваги. Бо він має перемагати завжди. Хто б це не був.
– Пробач, – вже веселиться він, отримавши вигідну позицію, – Мені просто здалося, що ти потягнув свої руки туди, куди тобі не дозволяли.
Закінчує все одно з натиском. Як не дозволяли, так і не дозволили б. Правда, втішається чоловік, як вчасно йому трапилася Ната. А якби він не прийшов зараз? Кому б з людей на виставці було діло до розпусних домагань багато організатора?
Зрештою, суперник поступається і, лишивши свою нікому не потрібну візитівку, йде геть.
– Я впоралася з вашим завданням, – одразу відказує Са Ран, ніби досі їй нічого не загрожувало, – Дізналася все, що було потрібно.
Але В’ячеславу зараз взагалі нічого з цього не треба. Він навіть знову сварить себе за власну азартність та впертість, бо цей план був ризиковим від самого початку. І ризик себе проявив.
Тому чоловік швидко хвалить дівчину і змінює тему в інше річище, натрапляючи поглядом на стіл із закусками.
Вони сідають поруч, В’ячеслав не зводить свого уважного погляду з стажерки. Очевидно, що вона сильно перенервувалася і не чекала такого. Їхні з В’ячеславом репетиції ніколи не заходили так далеко, щоб хтось буквально розпускав свої руки.
Тому нічого краще, аби знову влаштувати маленьку гру, він не придумує.
– Тож чим ви займаєтесь по життю, Са Ран?
Він бачить, як її невинний погляд вивчає його власне обличчя в пошуках підказки – вони завжди так з ним робила, причому, здається чоловікові, навіть не від тренувань. Ще з першої зустрічі. Тоді, на співбесіді.
І цей факт йому страшенно лестить. Він хоче, щоб вона дивилась на нього.
– Нічим особливим, – відповідає вона і це змушує почуватися, нарешті, краще, позаяк вона дійсно розуміє його і його бажання, – Навчаюся на магістратурі, ходжу по галереях, насолоджуюся життям.
– То в нас багато спільного. Я теж великий поціновувач насолод і мистецтва, – говорити стає легко.
Говорити стає так легко, що в якийсь момент ситуація, уся розмова, взаємодія починають викликати геть інший спектр емоцій та почуттів. Той спектр, який В’ячеслав, як гарний керівник, не мав би допустити.
– Ви, – із видихом, злегка червоніючи відповідає Са Ран на його питання про те, що її зачаровує і, ніби простір між ними – повітряна кулька, повітря починає зникати, простір стискатися.
В’ячеслав розуміє, що варто йому це почути – серцебиття самостійно пришвидшується і, ще трохи, все полетить до біса у прірву. Якщо вже не полетіло.
– Ви теж, – не в змозі пручатися спокусі, яка вдарила в голову краще червоного вина, – зачаровуєте мене, Са Ран.
Її долоня злегка здригається під його пальцями, як полохливий метелик, і це нарешті допомагає йому прийти до тями. Бо цього разу він зайшов занадто далеко.
– Краще зупинитися зараз, щоб заголовки завтрашніх статей не містили наші імена, – доводиться прикласти вчергове неабиякі зусилля, щоб повернути контроль над ситуацією, хоча В’ячеслав не певен чи не стали вони вже темою для обговорень.
Силоміць він розриває фізичний контакт, відкидається на спинку стільця. Повітря, навіть попри усі ці раціональні дії, досі не вистачає. Він розстібає сорочку. Хапається за келих, бо руці незвично не відчувати тепла.
А поглядом все одно сфокусований лише на людині перед собою. На тій єдиній, хто справді цікавить його цього вечора.
Рятує ситуацію незграбний офіціант, через якого Са Ран ледь не падає зі свого місця, та все минається. Дівчина, здається, оговтується навіть краще за нього самого, тож швидко зникає у натовпі з метою продовжити втілювати їхній план.
Варто червоній сукні загубитися серед гостей, як В’ячеслав кидає погляд на свій келих. Вино у ньому не рятує, лише сильніше розбурхує. Червона сукня. Червоні намистини на шиї. Червоні вуста.
Внутрішньо чоловік стискається від напруження через власні думки. Це, звісно, не те, як має дивитися керівник на свою підлеглу, але… Змія, яка стискала його серце від початку входу в галерею, пригрілася. І при всій вольовій натурі В’ячеслава, йому не хочеться позбуватися цієї змії. Змії почуттів.
23:24
13.05.24