Work Text:
Наце зроду людина поспішна. По його вічно спокійному лицю і вільній ході можна було б помилково подумати, що його стиль життя повільний.
Але насправді це далеко не так. Швидкість його думок і водіння автомобіля абсолютно відрізнялись від інших показників.
І якщо швидкість думок можна було б пояснити деякою геніальністю, то водіння - по його словах, приносило задоволення. Той адреналін, який давали круті повороти на небезпечних швидкостях, по його словах, заспокоювали.
Якщо говорити про Наце Йордана, можна зазначити, що діяльність у гурті дала свої плоди.
У нього є сцена, друзі, шанувальники та успіх, кохання й гроші - він покорив усіх.
Він посміхається з обгортки глянсових журналів.
І найдивніше, його не змінили гроші, популярність, слава.
Він той самий Наце Йордан.
— Наце, забери, будь ласка, речі з хімчистки. Тільки я тебе прошу, не розганяйся сильно, добре? - Якщо перше речення хлопець запам'ятав, то наступне пропустив повз вух.
— Так точно, Сер Петех. - Він сміється, на що отримує коротке цокання і поцілунок у чоло.
Але слова свого він не дотримався. Тисне на газ і виїжджає на трасу, розганяючись тільки сильніше.
"Ну що ж ти робиш із собою? Притормози та зупинись."
Пронеслось у голові голосом коханого, але залежність від адреналіну не лікується одними словами, на жаль.
Він кидає короткий погляд на панель приладів - 140 кілометрів на годину.
Життя летить вперед, мов вільна пташка.
Під приходом власної ейфорії від дози адреналіну, Наце не контролює ситуацію.
Не боятись не зупинитись, ні.
Іскри. Запах горілого. Віддалений шум. І біль. Різкий біль, який швидко вщухає. Очі закриваються.
Життя летить вперед і не зупиниш.
"Тільки не покидай мене, не час..." - Чує він крізь білий шум власної голови.
Очі розлипаються з важкими зусиллями. Погляд падає на білу стелю.
Невже, я в раю? - Проноситься у голові тиха підозра. Здавалось, навіть думати зараз боляче.
Він чує скрип на стільці поряд та тихий схлип слідом. Наце намагається повернути голову на джерело звуку.
— Ти прийшов до тями, божечки, Нацко... - Кохані вуста зараз дрижали, а обличчя опухло від сліз.
Видно, як Янчі хоче доторкнутись, погладити, можливо, всипати гарячого ляпаса, що було б доволі заслужено. Але бачить Йордана, всього замотаного і розбитого, й боїться навіть у чоло поцілувати, ніби він зроблений з порцеляни чи, ще гірше, льоду.
— Не повторюй цього, ніколи. Я тебе прошу, не забувай, що ти потрібен у цьому грішному світі. - Він шепоче крізь сльози та очі його торкаються замість долоней, гладять по голові. І дивно, але Йордан відчуває усі ці доторки.
Не квап життя, воно не пришвидшиться.