Chapter Text
Закінчився тур “See you soon”. Хпопці всі разом їхали в своєму турбасі додому в Любляну. Вже тоді, лежачи в своїх ліжках, які відділяли їх від спільного простору шторкою, вони розуміли, що, не дивлячись на свою популярність, славу й успіх серед фанатів, один для одного вони назавжди залишаться хлопцями, закоханими безкорисливо та щиро. Й ось нібито в них зʼявився час на відпочинок від концертної діяльності, але Ян, лежачи на ліжку, яке віддаляє його від Наце всього на декілька метрів, вже сумує за ним. Солона сльоза повільно котиться по щоці від однієї думки про розлуку.
Приїхавши до Любляни, Ян не зміг попрощатися з Наце того ж вечора. Він провів із ним ще декілька днів. Але у Наце були плани на цю коротку відпустку, перед продовженням туру в Британії. І Ян був вимушений його залишити. Він поїхав додому. У голові в Яна постійно була думка: куди ж він постійно спішить? Все тому, що він не хотів залишати Наце ні на хвилину. Попереду ж ціле життя, до чого ці вимушені розлуки? На його думку, зараз зовсім не час для цього, але Наце дуже спішив зробити всі справи в Любляні. Ян завжди повторював одні й ті самі слова: не час іти тобі зараз…
Повернувшись додому, Ян не знаходив собі місця - нічого не рятувало його зранену душу від туги за коханим. Тому він вирішив сісти в своє авто й поїхати в парк Любляни. Це місце багато чим нагадувало йому про Наце та сумісно проведений час. Прогулюючись парком, Ян ніби відчував поруч його присутність, ніби він тримав його за руку, притискаючи долоні одне до одної все міцніше та міцніше. Ніжний холодок віяв по його волоссю, шиї, доторкався вух так, ніби це тепле дихання його коханого, коли він ніжно прихилявся до нього, щоб промовити про свої почуття. У голові крутилися одні й ті ж слова: Наце, я так сумую, попереду ціле життя, а ти постійно кудись поспішаєш, кудись спішиш.
Ян присів на лавку. Саме на ту лавку, на якій колись вони провели один із перших вечорів разом. На цій лавці їм обом стало зрозуміло, що їх почуття взаємні. Тоді Наце вперше несміливо, але з ніжністю доторкнувся до тендітного зап'ястя Яна, їхні руки зʼєдналися і світ навколо наче зупинився, залишивши їх обох у безмежній ніжності. Ян згадав, як у цей час, поруч із ним, Наце знаходив затишок і тепло, якого йому тоді так бракувало. Він ставав впевненішим, вони робили один одного краще й доповнювали одне одного, як єдине ціле. Ян знову подумав: куди ж ти від мене постійно спішиш? У цей момент пролунав дзвінок, Ян дістав телефон, на екрані було написано "коханий" і сердечко. Піднявши слухавку, Ян розгубився і не знав навіть що сказати. Наце відповів:
— Ян, любий, все добре?
— Так - ніжно, але не впевнено, протягнув Ян.
— У мене дуже мало вільного часу. Де ти зараз?
— Я на тому місці, де вперше торкнувся твоїх губ своїми.
— Я в дорозі, чекай, скоро буду.
Від почутого серце Яна в ту ж секунду розтануло, ніби весняний сніг під сонячним промінням. Кожна година, кожен день без нього відчувався, ніби вічність, яка не мала кінця.
Ще здалеку Наце побачив мрійливого Яна, який сидів на лавці й посмішка не сходила з його вуст.
— Яне, любий! — промовив Наце й пришвидшив свої кроки, Ян підскочив і побіг на зустріч.
Наце ніжно обійняв його, доторкнувшись рукою до шиї, Ян, обіймаючись, поклав руку на талію Наце. Вони стояли під зоряним небом і кожна зірка була свідком їхньої любові. Але от, Наце отримав повідомлення, яке дуже засмутило Яна.
— Сонечко, що сталося — прошепотів Ян, відчувши напругу в погляді Наце, — тільки не кажи, що тобі знову час іти!
— Коханий, вибач, я люблю тебе! — ніжно поцілувавши його в лоб, Наце побіг, а Ян не встиг сказати йому ні слова.
Знову холод огорнув Яна.
— От куди він знову! — Зі сльозами на очах прошепотів Ян. — Що ж він із собою робить, попереду ще ціле життя. Куди ж він постійно спішить? Той набрав його, але Наце не відповів, бо має звичку дуже швидко їздити за кермом, особливо коли нервує. Ян написав повідомлення: «Не забувай, що ти потрібен мені на цій грішній землі»
За цим ще одне: «Не поспішай, кохаю! Пригальмуй і зупинись, адже попереду ще все життя!»