Work Text:
— Хто ця дівчина?
Деніяра питала вісника Ліхаса з важким співчуттям в голосі — така красива полонянка, приречена на важку долю. Вісник, не дивлячись в очі, тільки й промовив:
— Не знаю.
Іола була вродливою — у її волоссі гуляв вітер, вона ступала м’яко й тихо. Прекрасною й сумною була, мов квітка на грозовій вершині, виділялась — Деніяра це ясно бачила.
Ліхас пішов, але місце його в ту ж мить зайняв раб, що змією визирав з-за колони.
— Господине, не вір Ліхасові! Він чудово знає, що не проста вона полонянка, то Еврітова дочка, царівна Іола. Не вважай її зажуреною — вона гаразд знає, що йде сюди, як у власні хороми, а не як жалюгідна рабиня!
Він шепотів Деніярі на вухо, і кожне слово краяло серце, викликаючи крижану паніку в єстві жінки. Вона стояла там, поки полонянки проходили, але всі вони мов тихіше ступали поруч з Іолою, святобожно схиляючи голови. Паніка здійнялась всередині, Деніяра почала кусати вуста, роз’їдаючи їх зубами, навіть не помічаючи. Її очі слідкували за Іолою, і коли її свідомости торкнулась думка про те, що Іолі личили б святкові вбрання дружини Геракла — Деніяра побігла. Поспішила додому, де вона завжди вірно чекала чоловіка після пригод, стійко витримувала страх втратити його. Вона знала, що саме шукала тремтячими руками серед усіх сховків їхнього дому.
Дзбанок з кров’ю кентавра Несса холодив їй руки, але грів розтривожену душу — це точно нагадає Гераклу про його почуття до неї. Про їхню любов, про дітей, якими вони так пишались — Несс казав, що кров була сильним приворотним зіллям, але ж він і без цього кохав її, вірно? Це просто нагадає йому про неї!
Її руки дрижали, коли вона змащувала густою кров’ю святкове вбрання Геракла. Він хотів, аби ритуал пройшов з почестями, як і належить сину Бога-Олімпійця. Вона хотіла, аби врочисте вбрання його зігріло, нагадало про їхні обійми після перемоги над Ахелоєм. Хотіла щиро, так щиро, якою була любов у кентавровій крови, що Геракла мала прив’язати до неї ще дужче.
Ліхас прийшов за першим покликом і обережно забрав скриньку з одягом. Він хотів зберегти несподіванку для простого люду — не бачили вони ще Геракла в такому вбранні! А Деніяра думала про те, що Геракл кохав її — ця думка заспокоювала, заколисувала до сну, наче Гіпнос шепотів їй на вухо, давав пересвідчитись у власній правоті.
Коли її вранці розбудив огидний запах паленої вовни, Деніяра насилу розтулила очі. Вона озирнулась кімнатою, всіяною сонячним світлом з великих вікон. В сонячному промінні губився танок ліній легкого світлого диму. Деніяра звела брови на переніссі - невже служниці запалили курильницю без її дозволу? Опускає погляд і бачить — віхоть вовни, просочений кров’ю кентавра. Примружується і бачить — він палає на сонці, палахкотить і згодом тліє, залишаючи по собі лише купку попелу, що пухирилась густо й криваво. Деніяра мовчала кілька секунд — її свідомість ще затуманена Гіпносом. А усвідомлення приходить — о, воно приходить.
Він збрехав. Несс — підступний кентавр — збрехав їй! Не приворотне зілля то було, отрута, отрута!
Вона вибігла з дому в нічних одежах і без взуття, не розбираючи дороги. Бігла до гори Ети, де її чоловік готувався до ритуалу. Бігла, здираючи ноги в кров, залишаючи по собі плутану музику слідів — там стомлена павза, там широкі кроки-стрибки у паніці, там жалісне дріботіння навшпиньках.
Гілл — їхній первісток — перервав її арію, налякав її розлюченим обличчям. Він вхопив Деніяру за плечі, трясонув з ненавистю і закричав у материне обличчя:
— Що ти наробила, як ти лише посміла?! За що?! Наш батько вмирає в страшних муках! Краще б ти не була мені матір’ю, тоді б я вбив тебе, покарав! О, безжальні Ерінії, помстіться за мого великого батька!
Гілл кричав на неї, такий гарний юнак, так на свого батька схожий . Деніяра любила свого сина понад усе, і слова його, справедливі й повні ненависти розбивали їй душу на друзки. Він,, був абсолютно правим. Вони з Гераклом навчали його понад усе цінувати честь та справедливість, захищати слабких. Юний Гілл не міг уявити навіть, що захищати колись доведеться батька — його ідола, його смертного Бога, якому він молився кожної ночі, який тепер ридав, молив, благав про швидку смерть. Ще й від кого захищати — від матері? Гілл був у розпачі: він любив свою маму, і батька любив, а тепер у нього в очах стояли сльози, а груди ніби зсередини розпатрав немейський лев. А мама мовчала, схиливши голову. Гілл не міг на неї дивитись — відвернувся, безсилий, злий, переповнений горем.
Деніяра мовчала, відвертаючись також. Вона бачила вервечку своїх слідів, що губилась в пилюці дороги. Вирішила зіграти свою арію навпаки, тож ступала повільно, крок у крок — поверталась у покої. Вона не відчувала болю, коли торкалась відкритими ранами розпеченого піску — тільки горло стискало міцною рукою, ні вдихнути, ні зойкнути. Мовчала і йшла.
Її служки бігали довкола, мов зграйка розхвильованих пташок, але вона прогнала їх — вони ж бо ще не знали її горя, її думок. Бачили засмучену пані, та наказам корились — схиляли голови і йшли геть. Вона була сама в своїй голові, у вихорі думок, які дивно танцювали у синхроні. Рішення вимальовувалось просте і зрозуміле — як гравіювання на кинджалі, що прикрашав стіну їхньої спальні. Це був дарунок Геракла — коли Ахелой вкрав її, він турбувався про те, що часто відсутній, не може захистити. Подарував кинджал — аби позбавити від страху. Ти захистиш себе, він говорив, ти знаєш, що робити. Деніяра знала — і так любила його, за цю віру у неї, за бажання захистити. Любила.
Пальці побілілі розтислись, і показали кинджал, який лиш глибше увійшов в її груди, коли вона падала на підлогу. Їй було боляче — думати про те, що тепер вона буде без нього, про те, що вона сама вбила його, про те, якою дурепою була. Деніярі боляче було від всього, але не від рани в грудях — вона її звільняла, онімінням заспокоювала, доламувала те, що душевні муки доламати не встигли. Вона стікала тою любов’ю до Геракла, кохання пульсувало в рані й судинах, що повільно кам’яніли. А він — тою любов'ю палав, горів нею за життя, кричав від неї. Деніяра не хотіла такого кінця для їхньої історії, якщо чесно, вона взагалі не хотіла б, щоб їхня історія закінчувалась. Вона лише хотіла побачити його в останній раз. А він хотів лише швидкої смерти — це заполонило його свідомість. Жоден із вдячних жителів міста, його друзі і сім’я — ніхто не був готовий змилуватись над ним, подарувати волю. Біль роздирав його, рвав на шматки, і лише Філоктет ступив до нього крок, підіймаючи камінь з вогкої від крови землі.
— Ти справжній друг, Філоктете, — вуста пересохли від болю, вкрились кривавою кіркою.
Чоловік лиш з болем всміхається в останній раз, викресуючи останню іскру. Наче сам Гефест широкими зашкарублими долонями підхопив ту іскру і здійнялось вогнище, згоряли залишки отрути Несса. Та як би не старався Гефест — цього було мало, щоб Геракл зустрів Харона, як друга. Син Зевса повільно тлів, молячи свого батька про з’яву. І зазвичай такий глухий до молінь Бог — почув його. Люди навколо мовчали, коли падали на коліна побожно.
Батько милостивим був — убив сина швидкою блискавицею, забрав його життя до себе, у гуркіт сонячних колісниць і запах золотавого нектару. Люд навколо плакав від суму за героєм, від злости на Деніяру, від бажання помститись
Геракл помер тоді, з вдячністю за закінчення мук. Деніяра помирала з думкою, що її син її ненавидить. Деніяра помирала з думкою, що, можливо, вона зустріне Геракла десь поблизу Олімпа. Деніяра помирала і не знала, що її душа більше ніколи не опиниться поряд з ним — бо те місце, ще поки кров Деніяри тепліла на підлозі, вже було віддано иншій.