Work Text:
Вечір в столиці був казковим — сонце пригріває шпилі замку та дахи будинків, затоплює золотом бруківку та обличчя різноманітного народу, що юрбиться на вуличках. Гарний літній вечір — хмари на небі здаються кисло-солодким десертом. Колосса любила такі ж миті в дитинстві — тікати від батьків та фрейлін у величезні Королівські сади та повертатись з купою листя в рудих кучерях. Мама ніколи не сварила її за це, розчісувала коси та виймала кожен листочок. Вона наспівувала щось тоді незрозуміле Вищою мовою, і Колосса завжди хотіла спати.
Спати хочеться і зараз, хай як вона не намагається тримати очі розплющеними. Купи пергаментів на її столі, повільний високий голос Розпорядника Замку лунав у кімнаті, а вона не відстежує жодної літери. Королева Колосса не спала вже кілька днів — усе через свою тривогу, відповідальність перед підданими та приблизно тисячу двісті сім справ на майбутнє Свято Пам’яті, про яке і звітується Розпорядник.
— … потрібно подбати про відповідні зручності для делегацій з шести країн, чим я уже займаюсь, — веде Агідель, перебираючи в руках примітки.
Колосса щиро намагається слухати, але тримати в голові усе, відстежувати кожне рішення в замку — виснажує. Її тривога знищує зсередини, шепочучи на вухо щось про її недостойність та страждання народу. Вона працює в кабінеті від ранку до ночі, іноді поринаючи у неспокійні сни. Засинає, а потім картає себе ж за дещицю сну.
— Ваша Високосте, дещо сталось.
Серце Королеви стихає, коли вона чує коханий голос, незнайомий у своїй тривожності та серйозності. Вона підіймає голову і серце забуває як битись — тільки тріпоче навмання, не дотримуючись ритму.
— Що трапилось? — Колосса питає хрипким голосом. Вона дивиться на широкі плечі Наїди, на чорне лискуче волосся, на повні вуста та неймовірної краси ніс. Хочеться замружитись, аби не відволікатись від роботи, але Наїда завжди з’являється у неї в темряві заплющених очей.
— Це стосується мого батька, Короля, та делегації нашої країни. Справа делікатна, тож прошу Вас на аудієнцію. Я не можу дозволити, аби ця інформація потрапила до чужих рук.
Вона серйозна, і в очах її непроглядна стіна — змушує стискати кулаки.
— Потрібна Ваша увага, — її глибокий голос лунає знову, і Колосса підіймається в ту ж мить — коли вона кличе, Королева не може відмовити. Вартові хочуть щось сказати, але піднята тендітна рука з сузір’ями ластовиння зупиняє слова. Наїда відчиняє двері перед Королевою та коханою, ввічливо схиляючи голову.
Вартові в коридорах струнко віддають честь, вигукують «служу Короні». Короні служить і сама Колосса, однак від її всеосяжного впливу втекти не може — золотий обруч навічно прикипів до високого чола.
— Що з батьком?
Тиша. Тільки їхні кроки, що цікавлять і лякають служок та фрейлін.
Наїда всміхається, коли вартові випускають їх у Внутрішні сади.
— З батьком все добре. Передавав тобі вітання.
Колосса дивується — дивиться з питаннями в зелених очах, брови сходяться на переніссі в нерозумінні. Наїда тільки всміхається тихо, торкається її долоні та веде її через дерева. Листя тінить їхнє волосся, сонячні зайчики сліплять очі та теплять щоки — хочеться всміхнутись.
— Тоді чому ми тут?
— Регана порадила тебе викрасти, бо ти не спиш уже кілька днів, — голос Наїди знову серйозний, а Колосса тільки закочує очі — звісно, це була Регана, молодша сестра Наїди та краща подруга Колосси. Тільки вона могла підбити Принцесу на такий вибрик.
— У мене багато роботи, — вона серйозна у своїй суворості, але коли Наїда зупиняється в садах, недалеко від фонтану — суворість тане. Наїда прекрасна. Її очі дивляться з турботою, волосся міниться сріблом і темрявою, під сонцем і тінню; вона височіла над Колоссою.
— Я знаю. Але тим, що ти помреш над пергаментами, ти нікому не допоможеш. Відпочинь хоч годинку. Ти знаєш, що тобі сказав би Навін, якби побачив тебе такою, — Наїда налаштована серйозно, якщо згадала Навіна в розмові. Навін сприймав Колоссу не так подругою, як молодшою сестрою. Зараз він працює на кордонах, далеко звідси, і Колосса користується цим — замість Навіна кращим другом стали недосипання й постійний біль у шиї.
— Ти неможлива, — Колосса абсолютно права, вона вірить у кожну літеру своїх слів. Інколи це означає «ти неможливо прекрасна». Інколи — «ти неможливо вперта». З будь-яким з варіантів Наїді комфортно, аби вона й далі продовжувала бути неможливою для Колосси.
— А ти — невиспана, — парирує Принцеса й сильніше стискає чужу долоню, теплу від променів. Фонтан на фоні свідомости виспівує дивовижні мелодії та примирює думки плескотом води — Наїда любить це місце. На мінливій поверхні плавають світлі квіти, їх хвилями розносить у різні боки, крутить у спокійному танку — хочеться руку занурити у крижану синь і згодом зануритись повністю всім тілом, розчинитись у прохолоді. Наїду зупиняє тільки холод.
Тому Наїда не думає довго — розстеляє на траві свій плащ. Сідає на пружну щільну тканину і простягає руки до своєї Королеви.
— Дозволь собі відпочити.
Щось всередині Колоси дрижить, коли кохана говорить ці слова, тому вона кориться, схиляє голову з Короною на чолі та сідає поряд, голова — на чужому плечі. Кущі та квіти навколо, крони дерев та їхні стовбури, мармуровий фонтан та його музика — усе ховає коханих від можливих очей та вух. Їхні голоси доступні тільки одна одній, уже за крок — вода приглушує, залишає лише тиху замилувану інтонацію.
— Коли на твоє волосся світить сонце — воно золотіє, — Наїда говорить. Говорить так м’яко, що Колосса мружиться, мов від сонячних зайчиків.
— Коли ти всміхаєшся, у тебе в очах з’являються маленькі зірочки, ти наче зоряне небо, — каже Колосса так само м’яко. Мружиться Наїда, кохання зафарбовує її щоки в теплий зелений.
— Коли дивлюсь на тебе, мені завжди здається, що час навколо завмирає, бо все просто милується тобою. Якщо падатиме дощ — він тебе не торкнеться, сніг — ті крижинки розтануть за мить до шкіри, буря — заспокоїться швидше, ніж вимовиш наказ. І справа не в Короні, — Наїда торкається пальцем обруча на чолі. — Справа в тобі.
Колосса різко підіймається на ліктях, повертається до Принцеси з обуренням в очах, а щоки її — забарвлені ластовинням і королівським червоним.
— Ти що робиш!?
— Змушую тебе соромитись? — і питання, і ствердження водночас.
— Королівський наказ — перестати мене соромити!
Наїда тільки всміхається — у Колосси, в її прекрасному вогні довжелезного волосся, заплутались квіточки. Принцеса торкається її голови, поправляє прядки й говорить щось мовою, що Колоссі була недоступна.
— Це твоя…
— Mitrikí glóssa — мова Матері. Ти вивчала?
— Кілька фраз, коли ви з Реганою приїздили.
— Чудово. Отже, якщо ти не знатимеш, що я кажу, то й соромитись не зможеш, правильно?
Наїда нахиляється до довгого вушка і невідомою мовою каже щось Колоссі, каже щось таким голосом і інтонацією, що щоки пашать, стає важко дихати. Подих Наїди лоскоче вухо, шию, невідомі слова дратують Колоссу, бо їй хочеться знати, що саме вона каже, що саме Наїда просить, що саме хоче. Не може в цьому зізнатись — тому ховає обличчя в тканині чужої сорочки під акомпанемент грудного сміху.
— Я перемогла! — сміється Наїда, поки огортає Колоссу своїми руками, стискає в теплих обіймах.
Наїда починає наспівувати щось своєю Mitrikí glóssa, і цій мові так личить цей гарний голос. Вона тихо співає, поки проводить долонями по чужій спині, поки вдихає аромат квітів і Колосси, поки лежить і дивиться на солодке за кольором небо.
А Колосса мовчить — слухає. Раптово — кожне слово, яке вимовляє Наїда — зменшує вагу Корони на її голові. Раптово — тривога в серці згортає свій довгий хвіст у клубок і затихає в кутку свідомости. Раптово — запах сорочки Наїди заполоняє усе Королівське єство, і Колосса цьому тільки рада.
Раптово — Колосса не помічає, як заснула. Кохані руки перебирають її волосся, торкаються спини. Тихий м’який голос наспівує їй щось, що вона не розуміє — так, як колись це робила мама. Так, як тепер це робить Наїда.