Work Text:
«Вже б, здавалося, відболіло,
Пригоріло у тім вогні,
Ступцювало і душу, й тіло
Вже б, здавалося, нащо мені?»
Микола Вінграновський
Колись давно жив у невідомій країні ліміт. Щодня з вікна свого дому він журливо спостерігав за іншими межами: красиві одиниці прогулювались вузькими вулицями, похмурі дроби бігли серед них, поспішаючи кудись; е зі своїми ступенями радісно бавились у парку.
Якось ліміт запитав у своїх батьків, дивлячись у вікно:
— Чому я не схожий на них? У мені дивні ікси, синуси, квадрати й куби…До того, й ти, мамо, струнка одиниця, а тато одна четверта. То чому я інший?
Батьки переглянулись і підійшли до дитини:
— Ми всі такими народилися. Зі всіма іксами, синусами, коренями і квадратами. Але досить змінитися і…
— Змінитися? — ліміт подівся на них обурено, — Хіба я не намагався усе змінити? Хіба я не додавав, не віднімав, не множив, не ділив? Усе марно, в кінці все лишається тим чим і було!
Батьки з сумом поділись на нього. Їм було більше дивитись на його вибірку, але нічим, окрім порад, вони допомогти не могли. Кожен шукає свою відповідь сам.
— Тобі варто спробувати…
Ліміт не відповів. Мовчки піднявся і пішов з кімнати. Він думав, що хочу цьому разу йому дати відповідь, але знову лише порожні балачки про ефемерне “змінення”.
“Який в цьому сенс? — подумав ліміт, — Нащо продовжувати це безглуздя? Чим те краще за це? Можливо, у мене з самого початку не було шансу позбутися ділення нуля на нуль…”
Кожен раз, коли він про це думав, йому хотілося плакати. Але ні єдиної сльозинки не зірвалось з очей.
“Ні — різко сказав собі ліміт, — ще не час скласти руки і лягати у труну! Навіть якщо ніхто не скаже відповіді, я знайду її сам!»
І знову межа почала множити, ділити, віднімати та додавати, але змінювалася лише форма невизначеності.
Кожного разу він відчував як втрачає сили та надію хоче щось змінити, але спочатку збільшив руки до гори й тягнувся за наступним методом. І ось, він нарешті знайшов те, що шукав:
Вона яскраво майоріла серед усіх інших. Її вигини, її простота вражала його. Він відчував свою схожість з нею, хоч йому було й ніяково про це думати. Це була вона — Перша важлива границя.
Ліміт простягнув її руку і мов у живу відчуй її мелодійний голос:
“Я допоможу тобі знайти свою відповідь”
Ліміт заплакав. Він хоче її обійняти, досить щасливий був, але руки могли торкнутися лише повітря, а не її. Невловима. Його нагорода за те, що він продовжував її шукати. Тепер варто лише…
***
Він прийшов додому, коли побачив сп'янілий ліміт. Його оточували дужки, що їх прикрашали ступені. Ліміт зупинки був та подівся на нього уважно. А потім застиг у здивуванні: досить було однієї дії, аби усе це зникло і залишився б просто в 3 ступені.
— Шановний, пити алкоголь у парку заборонено.
— Що? А, це…Святкую свою відповідь, хочеш приєднатися? — сп'янілий ліміт дивився на інший погляд через який можна було зрозуміти, що в тому більше не залишилося сил.
— Ні, вам варто піти з парку, поки не надибали собі більше проблем.
— Проблема? Про які проблеми ти говориш, одинице?! У вас, розкритих, все життя склалося мов 2+2, а таке як я, невизначені, мусім постійно постійно! Додавай, віднімай, множ, діли, але усе це немає сенсу! Я думаю, що залишитися таким, яким ти і народився найкращий варіант.
Ліміт промовчав. Спочатку він хоче втішити його, сказати, що скоро його відповідь варто лише трохи додати зусиль. Але шо ці слова були марними.
— Якщо ви не бачите потреби в боротьбі за те, що важливе для вас — який тоді сенс ось так кричати і когось звинувачувати? Яка ваша мета в тому, щоб ось так зневірено тинятися вулицями, замість того щоб шукати свою відповідь?
— Ти взагалі нічого не розумієш! Я…
— Якби ви дійсно хотіли відповіді, ви знайшлися у неї. Це питання лише часу, а не спроможності.
— Ти…
— Все ж вам не варто пити алкоголь у громадських місцях. Краще займіться справами, які дійсно принесуть вам застосування і ви точно знайдете її, вашу відповідь.
Сп'янілий ліміт нічого не відповів, лише шоковано дивився на одиницю, що стрімко віддалялася від нього. Потім його впав погляд на пляшку міцного спиртного, що стояла на асфальті біля лавки. І трохи хитаючись, він підняв її та викинув у смітник.
“Треба спробувати ще раз! Та нахабна одиниця має бачити, що в цьому світі не всі знають свою відповідь!»
Лишилась лише одна дія…