Work Text:
“Я мушу дотриматися нашої обіцянки за нас обох і стати настільки величним майстром меча, що моє ім’я прогримить навіть на небесах!”
Іноді Куїна зявлялась в його снах. Спогади про неї та про їхню клятву не дають йому спокою ні під час битв, ні під час тихих днів. У снах вона була такою ж молодою, як і на момент своєї смерті, тоді як сам Зоро був дорослим, і це завжди змушувало його прокидатися неспокійним. У цих снах він був найвідвертішим, розповідаючи дівчині все, що відбувається в його житті та все, що він відчуває, на що та завжди лише тепло усміхалася, не кажучи ні слова у відповідь. Цієї усмішки було достатньо для Зоро, аби зрозуміти, що його слухають, як і достатньо, щоб зрозуміти, що він ніколи більше не почує її голосу. Куїна ніколи не буде двадцятирічною майстринею меча, що підкорює Ґранд Лайн, ніколи не зможе позмагатися з Мігоком за звання найвеличнішої, і ніколи не зможе виповнити свою обіцянку Зоро. Він несе її за двох, намагаючись стати кращим і сильнішим щодня, однак Куїна в його снах не дає можливості забути крихкості людського життя. Який сенс має його сила, якщо він не може захистити близьких від несподіванок долі?
Можливо саме тому він не шкодує свого життя, коли потрібно захищати когось із накам. З моменту приєднання до Муґівар у світогляді Зоро з'явилась одна важлива деталь: захищати всіх членів команди ціною власного життя. Це його робота, і нікого іншого. ( Можливо саме тому його дратує самозреченна особистість Санджі. ) Допоки врятувати життя інших він може власною силою чи власним життям — він готовий віддати усе заради цього..
Відколи він вирушив зі свого селища на пошуки Мігока, зробивши собі репутацію чи то монстра, чи то диявола, про Зоро ходило багато чуток. Його вони зовсім не хвилювали, йому байдуже, що про нього говорять, але через ці плітки йому часто не вдавалось без пригод провести час у барі, чи просто пройтись містом. У жодному разі Зоро не був противником бійок — це лише ще один спосіб випробувати власну міць та вдосконалити свій Стиль Трьох Мечів. Іноді хотілось лише спокою, вивільнити всі думки з голови, зосередившись на диханні та відлунні ритму серця. Доказ того, що він живий прямо зараз. Приєднавшись до Луффі, він часто проводив час за медитацією, повертаючи своє тіло у стан рівноваги та впорядковуючи свої думки. Минуле не сточувало його душу, окрім гірких спогадів про день смерті Куїни та їхню клятву, і це єдиний спогад за який Зоро триматиметься до кінця своїх літ. Людина вразлива, життя має свій кінець, і лише людська воля може жити вічно, так само як і зброя, що несе цю волю.
Вадо, єдине, що лишилося від Куїни, завжди отримував особливу увагу та догляд і всі навколо знали це, як власне переконання. Іноді Зоро вдавався до розмов з ним, як і з іншими своїми мечами, будучи впевпеним, що кожен меч має душу. Мечі мовчали у відповідь, але під час битв, коли зброя повністю відчувала його норов та волю, вони говорили гучніше за будь-кого. Вадо завжди говорив найгучніше, неначе це говорила його попередня власниця, і розуміння, що вона завжди поруч заспокоювало Зоро.
2000 і 1 перемога, яка йому не належала. Чи буде в його житті ще бодай хтось, хто підштовхуватиме його до вдосконалення щодня так, як це робила Куїна?
— Гей, мохоголовий! Обід на столі! — особливе звертання до себе вириває Зоро з думок. Медитуючи після тренування біля мандаринових дерев Намі, він дещо втратив відчуття часу і відійшов у себе настільки, що не чув закликів на обід. Голос Санджі, як зазвичай, звучить дещо роздратовано, і Зоро не може не всміхнутись на це.
Чи міг він два роки тому думати, що гучний дівчачур-кухар, на якого вони випадково натрапили, зможе стати тією, рівною йому людиною, з якою він ставатиме краще і намагатиметься ніколи не здавати назад? Враховуючи те, скільки прізвиськ вони придумали один одному, та скільки прочуханів вони отримали від Намі за бійки, це було маловірогідно. Хто ж знав, що саме це й зблизить їх.
У зіткненні мечей Зоро, які ніколи не були націлені на те, щоб нашкодити, та крепких ніг Санджі, які зі свистом вдарялися об міцні леза, стримуючи їх, та застаючи їх власника випадом зненацька, вони знаходили спільну мову. Саме так вони розповідали про свої почуття, про свої болі та невпевненості. Обидва знали один одного краще, ніж будь-хто інший. Вони не рахували ні перемог, ні програшів — усе завжди закінчувалось нічиєю. Вони були рівними, і саме тому жоден з них не пропускав ні тренувань, ні сильних ворогів, адже поступатися було проти правил. У голос навряд чи хтось із них визнав, але їхні взаємини були просякнуті повагою та довірою.
Втім, відколи Санджі повернувся зі свого, так званого, весілля, щось неначе пішло не так. Чогось не вистачало. Ніби вони обидвоє бояться зробити зайвий крок, який зруйнує все. Вони відчалили з Вано два дні тому, тож не дивно, що кожен з них повернувся до своєї рутини, відкладаючи розмови на потім. Вони навіть не перекидувалися люб’язнощами, зосередившись на власних справах та думках. Жоден не знав, як почати розмову, яка повинна була відбутись, адже весь цей час Зоро відчував липкий потік думок, який відбувається в голові Санджі. Не дивно, після усього, що відбулось. Не дивно, що він не почне розмову першим — він не відчуває, що заслуговує на це право, як і взагалі на право спілкуватись із Муґіварами, готувати для них та бути присутнім на Сані.
Зоро прокручує його слова в голові знову й знову, і чим більше він про них думає, тим товстішим шаром вони накладаються на всі його спогади та принципи.
“Коли все закінчиться… і якщо я не буду собою, я хочу, щоб ти вбив мене!”
Під час битви, навіть не задумуючись він погодився. Довіра — ключ у їхніх стосунках. Урешті, саме тому Санджі попросив про це саме в Зоро, і тому Зоро погодився. Але їхня клятва відмовляється покидати думки Зоро. Він людина свого слова, присягнувши щось зробити — не може бути жодних сперечань, лише виконання обіцянки. Та чи вистачить йому сил дотриматись свого слова, коли це стосується не просто близької людини, а її життя? Того самого життя, яке смерть може прибрати в будь-яких момент до своїх кістлявих рук. Життя людини, яка заслуговує на те, щоб прожити його щасливо. Конфлікт переконань та обітниць ніколи не тримав Зоро у своєму полоні, адже ці два поняття завжди співпадали — він не давав обіцянок, які не відповідали його поглядам. Не знаючи, що саме означає “не буду собою”, ці слова однаково не сповіщали про щось хороше.
З першого погляду важко сказати, проте Зоро завжди помічає за Санджі будь-яку зміну в його поведінці чи настрої, байдуже як той намагається це приховати. Тож помітити, коли їхній кухар буде “інакшим” не є складним завданням. Складність у тому, що саме буде цим “іншим” Санджі. Зоро намагається уявити Санджі без емоцій і в нього не виходить. Санджі не є собою без сердечок в очах, коли повз проходить Намі, не є собою, коли не усміхається під час приготування їжі, вкладаючи туди свою душу, не є він собою і без вибуховості на якесь слово Зоро. Відмовляючись вірити, що такі зміни можливі, Зоро однаково не може знайти в собі сили на думку про вбивство. Байдуже, що Санджі буде сам не свій, але ж живий. Чи дозволить Луффі взагалі статися цьому? Як він відреагує на їхню клятву? Відверто, Зоро не хотів би ніколи дізнатися.
Доля забрала його найкращу подругу так рано, тож він не готовий віддавати найкращого друга без жодного бою. У першу чергу, він пообіцяв захищати свою команду будь-якою ціною у будь-якій ситуації. Що б не сталося, Санджі — накама, тож Зоро зробить усе, щоб захистити його.
— Уже йду, бровастику, — відгукується Зоро, заправляючи мечі, що весь цей час лежали перед ним, за харамакі, піднімаючись та прямуючи в бік кухні.
Санджі не чекає поки він спуститься, пірнаючи назад до кухні, аби приділити якомога більше уваги Намі та Робін, при цьому слідкуючи, аби Луффі не проковтнув чужу порцію. Коли Зоро відчиняє двері, Санджі лише кидає поспішний погляд прямо йому в очі, намагаючись схопитись у них за якийсь шматочок надії, чи то відшукати іскру ненависті до себе. Безсумнівно, він завжди розумів Зоро ледь не найкраще з усіх, однак власна невпевненість та останні події змушують коліщата тривожності крутитися завзятіше. Він відчуває пронизливий погляд сірих очей на собі, відвівши власні, так і не спромігшись дістати істини. Та Санджі не певний, чи зможе він відкрито про це запитати чи говорити. Сподівається, що їхня клятва ніколи не стане потрібною, та слабо в це вірить. Нехороше передчуття змушує його серце забитися швидше, породжуючи бажання викурити цигарку. Діставши пачку цигарок та запальничку з карману брюк, він бере одну сигарету до рота, підносячи палаючу запальничку. Вдих. Дим потрапляє в легені. Видих. Хмара думок починає розсіюватись. Санджі приймається за підготовку десерту.
Зоро не спішить доїдати свою порцію, попри те, що вона надзвичайно смачна. Їм потрібно залишитися наодинці. У шумі сміху Луффі, розмови команди та нерозбірливих криків вони губляться, думаючи кожен про своє. Коли десерт з’їдено і всі починають поступово залишати кухню, дякуючи за обід, Зоро не поспішає йти.
— Я допоможу прибрати зі столу, — заявляє він, піднімаючись з місця та підбираючи до рук кілька брудних тарілок. Це застає Санджі зненацька, але він не протестує. Прибирати із Зоро завжди викликало відчуття комфорту, лишаючи на кухні затишок та відчуття спокою у серці Санджі. У повній тиші один мив посуд, передаючи його іншому, щоб його висушити. Гармонія. Їхні рухи були збалансованими один з одним, ритм роботи злагоджений, дещо схожий на машинний. Поруч із Зоро, Санджі забував про свої тривоги хоча б на трішки, і єдине, що про них нагадувало, це дотик їхніх рук мимоволі, який лишав палаючий відбиток не лише на шкірі, а й на ламких почуттях, які муштрують свідомість кожного з них. Щезаючи у своїх думках, вони не помічають, як посуд закінчується і вони продовжують стояти в безголоссі, яке порушує лише гомін з палуби.
— Твоє прохання… Що це в біса було? — Зоро зворушує мовчанку з місця, до кінця не будучи впевненим, що саме він хоче зараз почути.
Санджі голосно видихає, підбираючи правильні слова, але він не хоче думати про причину свого прохання.
— Слухай, це вже не важливо. Ми перемогли, я в порядку, тож…
— Я дав тобі обіцянку, як і ти мені. Про це не можна забути, наче нічого й не було. Ти полюбляєш жертвувати собою, і я це не дуже схвалюю, що тобі, мабуть, відомо, але я не вірю, що ти просив би вбити себе без достатньо вагомої причини, — Зоро знаходить блакитні очі Санджі своїми, стріляючи впевненим поглядом з краплями турботи, яку Санджі зчитує як жалість, і не може не відвести погляд. Вони ж рівні між собою, тоді чому Зоро так дивиться на нього, неначе Санджі ось-ось розлетиться на шматки, втративши залишки своєї впевненості та сили.
— Байдуже, якою була причина. То були крайнощі і зараз я в нормі. Досить. Я впевнений, що тобі ніколи не доведеться виконувати цю обіцянку, — у жодному разі Санджі не певен у цьому сам, тому зараз він переважно намагається вмовити себе. Думка про те, що Зоро спрямує свій меч на нього з метою скривдити, навіть якщо це вимушено і він сам цього просив, змушує Санджі заплющити очі у спробах відтіснити уяву.
— Хотів би я бути певним у цьому, та твій вигляд говорить зовсім інше. Думаєш, ця клятва приносить мені радість? Думаєш, що я так просто спостерігатиму, як ти змінюєшся на когось іншого, не намагаючись це виправити? Чи що я без зволікань встромлю Вадо у твоє серце? Я турбуюсь про тебе, Санджі. Якщо для тебе смерть — це порятунок, то я пройду крізь пекло, але знайду інший спосіб урятувати тебе.
У цей момент усе повітря з легень Санджі неначе вибили, бо він не має змоги ні вдихнути, ні поворухнутись, ні кліпнути. Зоро завжди це робить. Розвіює його тривожність кількома реченнями, розбиваючі кожну думку об тверді, як камінь, слова, без права на поневіряння. Санджі запускає пальці у своє волосся, неначе намагаючись вирватися від цього сну, але це цілком схоже на реальність. Тоді чому Зоро кличе його за іменем? Точно не знущається, Санджі добре знає, що Зоро не каже того, в що не вірить. Але звідки тоді та жалість в його очах? Звідки ця турбота, про яку він каже? Серцебиття стає частішим, а дихання, з надходженням повітря, перетворюється на гіпервентиляцію. Несподіваний легкий дотик шрамованої, грубої руки змушує Санджі дещо відсахнутись. Зоро лагідно гладить його кучері, заспокоюючи та беручи руки Санджі у свої.
— У першу чергу я поклявся собі захищати кожного з цієї команди, байдуже від чого і байдуже за яких обставин. І я не дозволю собі ще раз так легковажно втратити цінну людину. Ти безсумнівно сильний, один із найсильніших в усьому світі, але пам’ятай, ти завжди можеш покластися на мене і я не покину тебе у біді, якою б вона не була. І я не дам твоєму минулому дихати тобі в спину, шепочучи нісенітниці про твою слабкість, — Зоро кладе руку Санджі на його серце, даючи послухати власне серцебиття. — Допоки твоє серце б'ється, я завжди буду на твоєму боці. Допоки твоє серце б'ється, ти — це ти, Санджі, і ніхто інший.
Санджі дивиться прямо в сірісінькі очі, усвідомлюючи, що жодної жалості у них ніколи не було. Тривожність поступово розсіюється, уїдливі думки ховаються по кутках свідомості, налякані стійкістю майстра меча навпроти. Санджі потрібно багато часу, щоб повністю усвідомити щойно почуті слова, але їм немає куди поспішати. Він поклявся не помирати до останнього, тож це те, чого він дотримуватиметься. Зоро поклявся захищати до останнього, і навіть в жодному з паралельних всесвітів не може бути інакше.
Тієї ночі Зоро знову сниться Куїна. Нічого не змінюється, вона така ж молода і усміхненна, лишень цього разу вона говорить. Зоро дивується, вирячуючи очі більше, ніж мав би, але слухає уважно. Її дитячий голос звучить дзвінко в тиші зоряної ночі. Зоро пам'ятає його чітко, як і образ Куїни загалом, але десять років мають свій відбиток на сприйняття, тож після довгого часу поневірянь, що більше ніколи не почує її голос, він намагається вхопити цей звук якомога міцніше. Усе заради того, щоб здійснити її волю.
— Ти знаєш ціну обіцянкам краще за будь-кого на світі, Зоро. Ти щирий і відданий. Тож спробуй довіритись своєму серцю бодай один раз. Я переконана, воно не піде проти твоєї волі, але зможе дати тобі щось цінне. Ти й сам це відчуваєш, чи не так? Ти знаєш, чого ти хочеш, тож не потрібно обирати між своїми клятьбами та почуттями. Слухай своє серце, як ти робив це завжди, і воно покаже тобі правильний шлях.
Сонце починає сходити, тоді як думки Зоро стають на свої місця. Він прокидається, кидаючи погляд у вікно. Блакитні хвилі океану, у яких відбиваються червоні промені світила, виразно нагадують йому про кухаря їхнього екіпажу. Куїна — голос його серця. Їхня обіцянка — догма його життя, яку він не має права порушити. Серце каже йому, триматися близько океану, особливо коли цей океан так схожий на очі Санджі. Все ж, щоб досягти своєї мети, Зоро потрібен хтось, хто не дасть йому загубитися у бурхливих водах Ґранд Лайну, чи не так?