Work Text:
Жан не знав точно, скільки часу він вже провів у палаті медвідсіку: годинник висів у нього за спиною, а кожен зайвий рух викликав у тілі нову хвилю болю, тож йому не лишалось нічого, крім як нерухомо лежати на животі, рахуючи хвилини і прислухаючись до кроків у коридорі.
Цього разу було особливо погано: в кінці Грейсон відпустив Жана надто різко, так що головою він вдарився об змішувач. Тоді його знудило, у вухах дзвеніло, проте він вперто продовжував змивати з підлоги червоні сліди, аж поки його не знайшов… Чорт, Жан навіть не запам’ятав, хто саме це був.
Тепер хотілось пити. Він тільки й робив, що пив воду, поки лікар із незадоволеним обличчям обробляв його рани, але в роті досі відчувався огидний, кисло–гіркий присмак. Протеїн. Вівсяне молоко. Не так вже і страшно, еге ж?
Жан не міг подивитись, та відчував, що зранку покусане плече прикрашатиме новий багряно-фіолетовий синець. Губу, здається, теж прокусили (чи він сам це зробив?); Жан спробував помацати свіже садно, але зашипів від болю, лиш ворухнувши пальцями. Йобнутий виродок вигадав собі нову забавку – штрикати голкою під нігті.
Раптовий стукіт у двері змусив Жана підскочити на місці, проте секундний страх одразу ж відпустив, лишаючи тільки калатаюче серце. Всього одна людина в Еверморі могла постукати, перш ніж зайти до нього.
Кевін увійшов, не чекаючи на дозвіл, і опустився навпочіпки перед його ліжком.
– Як ти?
Жан проігнорував запитання, натомість поставивши своє.
– Тобі можна тут бути? Котра година?
– Майже десята.
– Тоді й мені не можна.
– Тебе залишають тут на ніч.
Кевін виглядав напрочуд спокійним, і це, в свою чергу, трішки заспокоювало Жана. Напевно, їхній лікар вирішив не возитися з ним і просто дав Дею ключі, щоб той замкнув його на ніч. Не так вже й погано. Принаймні, медпункт зачинявся на замок, на відміну від їхніх кімнат.
– Хочеш пити? Напевно, хочеш, – з цими словами він поклав на ліжко пакетик соку. Персиковий, його улюблений. За розкладом мав би бути післязавтра. Жан кліпнув.
– Ти що, вкрав його з кухні?
– Ага, – він недбало кивнув і махнув рукою, зустрівшись із недовірливим поглядом, – Та перестань. Я не матиму проблем через якийсь там сік.
Жан пирхнув, проте все-таки розпечатав упаковку. Це було добре. Сік перебивав гіркоту краще, ніж вода, і навіть трохи заспокоював порожній шлунок. Він із вдячністю глянув на Кевіна, а потім тривожно озирнувся навсібіч, ніби їх хтось може підслухати.
– Господар дуже лютує? – він запитав майже пошепки.
Кевін піджав губи, явно замислившись.
– Він… Злий, так. Але йому сказали, що до ранкового тренування ти оклигаєш.
Жан змучено прикрив очі. У свої перші місяці він намагався вигадати шкалу настроїв тренера, від “нейтральний” до “не в собі”, але дуже скоро зрозумів, що це марно. Господар Моріяма міг кричати і лупцювати ключкою по ребрах, міг бити і тягати за волосся із абсолютно кам’яним обличчям, а найбільше любив, дивлячись прямо у вічі, повільно перебирати різні предмети, обираючи якийсь один для наступного удару, і обов’язково проговорювати, за який проступок це робить.
От і зараз “злий” могло означати що завгодно, і Жан не мав жодних ілюзій, що відбудеться лише потоком брудних образ.
Кевін підсунувся ближче, майже торкаючись його плечем, так, що можна було відчути м’ятний запах його лосьону після гоління.
– Жане… – він заговорив терпляче, майже лагідно, і від цього тону в животі залоскотало, – Він ніби не збирається тебе чіпати, гаразд? Цього разу його вибісив Грейсон, а не ти.
На мить Жан відчув краплю зловтішного задоволення, яке одразу ж змінилось холодною липкою грудкою в горлі: зараз цей уйобок отримає своє від тренера, походить із синцями та саднами, але рано чи пізно повернеться до його кімнати. Лютий. Голодний. Знову.
Пальці вчепилися за край матраса, так що свіжі рани під нігтями запекло з подвійною силою. Кевін обережно торкнувся його плеча, але одразу прибрав руку і лень помітно озирнувся.
– Тобі вже дали заспокійливе?
– Мені не треба, – буркнув він в подушку.
– Та годі, ти ж не заснеш так, – Кевін поліз до кишені й дістав напівпорожню баночку пігулок.
Очі Жана розширились. Дей тут, звісно, мав трохи більше поблажок, ніж решта, але ключове слово “трохи”. Та і якщо треба, тренер все одно вмів бити, не залишаючи слідів.
– Ти і це вкрав? Ти здурів?
– Не вкрав, – на секунду він зам’явся, – Це… Мої. Лишилось трохи з мого першого року.
Перший рік. Жан чув, що тоді сталося і чому Кевін потрапив під опіку Моріями, та вони ніколи про це не говорили. І зараз він не став питати, де і як вдалося ховати ліки стільки часу. Хлопець знову відвернувся.
– Забери.
– У них ще не сплив термін придатності, – протягнув Кевін ображено, але потім кліпнув двічі, губи склалися в беззвучне “О” – в цю секунду Жан відчув пекучий прилив ненависті –, і його обличчя пом’якшало.
– Пий, я побуду з тобою до ранку.
– Ріко…
– Ріко зараз пофіг. Злива з грозою, – Кевін легенько постукав по екрану свого телефона, де поряд із годинником світився віджет погоди. Жан зіщулився; яскраве світло вдарило по очах, та він дозволив собі відвести погляд лиш коли розгледів маленьку хмарку з блискавкою. З грудей вирвався розслаблений видих. Метеозалежність Ріко була чимось надто хорошим для правди, і Жан все чекав, що під час чергової зливи їхній капітан з’явиться на порозі зі своїми улюбленими лезами та скаже нарешті, що весь цей час просто глузував з нього.
Він з дитинства любив спати в грозу, і хоча в Гнізді не було чути звуків ззовні, сама думка про важкі прохолодні краплі та рідкі спалахи блискавок все ж навіювала сон. Жан не розумів, чи це таблетки так швидко подіяли, чи він просто настільки знесилів за цей йобаний нескінченний вечір, чи все це м’ятний лосьон Кевіна. Або тихий голос Кевіна, який бурмотів йому щось про виникнення Лютеранства. Або тонкі пальці Кевіна, що ласкаво перебирали його волосся, пестили, час від часу торкаючись гарячого чола.