Work Text:
– Ти знаєш, пити до того стану, коли ти сидиш на підлозі кухні, втикаючи в стіну, не допоможе вирішити жодну з проблем.
Мінхо повільно просувається чужою кухнею, помічаючи в кутку біля раковини рівний рядок з пляшок – пиво, соджу, джин, вино, коньяк, навіть віскі одна пляшка є… Комусь може здатися, що тут збирають якусь дивну колекцію пустих пляшок, але Лі впевнений, що це було випито менш, ніж за два тижні і молодший просто не встиг прибрати. Або не хотів. Чонін не був примхливим – він міг пити майже все. Його не турбував склад, шкода для організму, статусність, та будь-що інше – він просто завалювався в квартиру виснаженим після важкого робочого дня, йшов на кухню, діставав щось – будь-яку пляшку, на яку впав погляд – і «відпочивав».
Мінхо не знав, чому. Не знав, коли це все почалося. Коли його дорогоцінний молодшенький, його милий Ян Чонін, його майже ручна кусюча лисичка, його… його все – почав так стрімко падати вниз, закриватися, відштовхувати всіх навколо, зачиняючись у власній орендованій однушці, невідомо як проводячи самотні вечори. Хоча вже відомо як. Мінхо не знав, але дуже хотів дізнатись.
– Чонін-а.
У відповідь – тиша. Спотворений біллю погляд, заховані між колінами руки, згорблена поза. І мовчання. Мовчання, яке зараз найменш всього потрібно.
– Ніні, маленький, подивись на мене.
Мінхо підходить ближче, стає зовсім поряд, але не наважується взяти в свої гарячі долоні чуже обличчя, боїться перейти межу. З цим юнаком ніколи не знаєш, коли можна, а коли краще зберегти дистанцію.
– Я не маленький, хьоне, – чується хриплий голос. – Можливо, лише для тебе… Та для вас всіх: Чані-хьона, Чанбін-хьона, Хьонджін-хьона, Джі…
Знову запинається, мовчить якийсь час, збирається зі своїми важкими думками. Починає потроху тремтіти – ну як додумався відкрити вікно у п’ятнадцять градусів? Байдуже, що кінець весни, природа не поспішала дарувати довгоочікуване тепло.
– Так, ти вже не маленький. Але ти знаєш, що я завжди буду ставитися до тебе як до молодшого брата, і ти…
– І я? Хто я для тебе, хьоне? – перебиває, піднімає голову і дивиться прямо в очі.
Мінхо, бути чесним, завжди було важко витримати цей погляд: пронизливий, болючий, пробираючий до самих кісток. Кожен раз, як Чонін дивився на нього так, він вичікував кілька секунд, а потім поспішно шукав причину відволіктись, на щастя, їх велика компанія це дозволяла. Їх було багато, цілих вісім, але всі вони були такими дорогими, близькими, та ні, навіть найріднішими людьми, буває, заміняли рідних батьків, тож це іноді важко було назвати просто дружбою. Напевно, у когось з них все-таки були зовсім недружні почуття, взяти хоча б тих Хьонджіна з Джісоном, що на початку сварилися, але потім знайшли спільну мову і в результаті злиплися так, що годі було намагатися їх розлучити – це було попросту неможливо. Або ж Чан з Феліксом. Обидва чудово один одного розуміють, обидва мають спільні зовсім не корейські корені, обидва… Та багато чого вони можуть, відчувають, думають, дихають – і все обидва. Але про це все не прийнято говорити. Кожен розбирається зі своїми почуттями сам наодинці, потім, якщо повезе, вдвох. Чанбіну з Синміном поки, якщо чесно, не дуже везло. Але Мінхо вірив в них, вірив так сильно, як в себе не міг. Ці двоє теж розберуться, як колись Хьонджін та Джісон, як Чан та Фелікс, яких теж не оминула чорна смуга з непорозумінь. Вони розберуться, точно. І скоро зберуться всі разом, в кількості вісьмох людей, що готові один за одного глотки перегризти та на шмаття розірвати. Але за умови, що один дорогоцінний, незамінний, неймовірно ніжний та турботливий всередині, хоч і дещо закритий ззовні молодший теж повернеться до них. Перестане закриватися, перестане тікати, перестане ігнорувати та проводити час сам, наодинці.
А це, Мінхо вважав, вже його задача.
Нікому він Чоніна не віддасть, навіть якщо його супротивниками стануть всі найтемніші та найсильніші демони молодшого – він і їх здолає. Просто не може не.
– А ти, Чоніне, найцінніша людина, що в мене є, – мовить тихо, але стараючись вкласти хоча б частину всього цього величезного виру почуттів, що зараз всередині.
– М-м? Найцінніший молодший брат? – гірко хмикає, перекидає в себе останній ковток чогось невідомого в стакані і нарешті встає з підлоги.
– А ти хочеш, щоб ні? – зі слабкою, невпевненою надією в голосі.
Чонін, трохи похитуючись, робить крок вперед, той останній, що залишався до з’єднання двох втомлених тіл.
– А я хочу, щоб ні… – шепоче, вкладаючи лоб на чуже плече, але не наважуючись обійняти, проте замість нього це робить Мінхо.
Старший огортає руками ослаблене тіло, притискаючи до себе, і починає заспокійливо гладити по спині. Він хотів, дуже хотів, щоб все було так – близько, без міліметру відстані, тепло, по-рідному. Просто все вичікував, не наважувався зробити перший крок, боявся зрозуміти все не так, боявся відштовхнути, втратити хоча б ті дружні стосунки, що були між ними.
– Тоді скажи, чого ти насправді хочеш, Чоніне.
– Ти правий, хьоне, алкоголь не вирішить жодну з моїх проблем, – молодший бурмотить ледь чутно, певно, ще не готовий так прямо висловити свої бажання, хоч і не на тверезу голову.
– Ти знаєш, я навіть трохи радий, що ти хоча б так зміг мені більше відкритися. Але будь ласка, – Мінхо все-таки бере чуже обличчя в свої долоні, як хотів ще з самого початку, і зазирає в темну глибину чужих очей. – Давай спробуємо надалі обходитися без нього, добре? Я буду поряд, обіцяю тобі, я підтримаю тебе, що б не сталося. Просто не закривайся від мене. Ми впораємося з усім… разом. Добре?
– Навіть якщо я забуду це завтра зранку?
– Навіть якщо ти забудеш це завтра зранку. Я нагадаю тобі. І ми будемо повільно підходити до цієї розмови стільки, скільки тобі це буде потрібно.
– Дякую… – Чонін м’яко прибирає чужі долоні з обличчя та знову ховається в чужому плечі, роняючи на нього перші сльози. – Я… Ти мені…
– І ти мені, маленький.