Work Text:
- Але ж я торкався тебе.. ти був у моїх обіймах. Ми кохалися.
Усвідомлення ситуації повільно заповзало у голову, ніби лінивий слимак, що проснувшись від сну, вибирається крізь тріщину в асфальті, почувши запах дощу. Не хотілося вірити. Це все здавалося нереальним сном, навіть незважаючи на те, що на своєму шляху він бачив купу нереальних речей, що не вкладалися в голові у інших людей.
- Дін.. Ти ж знав. Глибоко всередині ти здогадувався, що щось не так.
Сем тепло посміхається. Боляче бачити брата таким… таким поламаним.
- Семмі, ні..
Різко видихнув Дін та зробив ривок вперед, щоб схопитись за руку молодшого брата.
Хотілось згорнутись в його обіймах і прикинутись що цієї розмови не було. Хотілось притиснутись вухом до його грудей і відчути рівномірний стукіт серця. Але йому було страшно. Хотілось слухати його шепіт десь поряд, що літав теплим димом над головою, як він розповідає про ваші з ним плани на сьогоднішній день, на місяць, на роки вперед. Хотілось відчути тепло.
Дін застиг. Рука в Сема була ще й досі холодною.
Холод.
Холод його долонь, що обводили голі груди, холод його плечей, які Дін тримав, ніби той міг зникнути в будь-яку мить. Холод його губ, що накривали вуста у повільному поцілунку.
Діну завжди хотілося зігріти його, але Сем відмовчувався. Дивився винувато йому в очі, немов цуценя, що нашкодило, і не міг вимовити ні слова. В повітрі зависала тяжка тиша, що ніби ставала свідком усього того, про що вони не згадують та заривають подалі всередину. Ніхто з них не наважувався це озвучити. Адже, якщо озвучиш, воно одразу ж втілиться в дійсність. Повертатись в дійсність не хотілось.
Дін все ще розтирав його бліді руки, в надії хоч трохи зігріти.
- Будь ласка…
Шепоче Дін.
Будь ласка, скажи, що це сон.
Будь ласка, не змушуй мене це робити.
Будь ласка, залишся.
Будь ласка, не залишай мене.
Стільки німих благань застрягло в горлі пекучим клубком.
- Ти ж бачив його. Бачив на що він перетворився. Я не хочу стати таким.
Заговорив Сем та зупинився, роздумуючи, а потім шепотом, ніби ще хтось міг їх почути у цьому давно забутому місці, додав:
- Боюсь, що ти мене побачиш таким.
-Такого не буде, Семмі. У нас є ще багато часу. Ще є час…
Як в маренні повторював Дін, не зрозуміло кого намагаючись переконати.
Гарячі сльози капали на руку брата, утворюючи мокрі доріжки, та стікали вниз. Пальці тремтіли та ні на мить не хотіли відпускати, щоб витерти прозору пелену з очей.
- Зроби це заради мене.
Крижані руки потягнулись до його щік та витерли залишки сліз. Тепер Дін міг бачити ясніше. Стомлене бліде обличчя брата врізалось в його свідомість.
Де твоя засмагла шкіра, Семмі?
Де твій блиск в очах?
Чому я не відчуваю твій гарячих подих?
- Все буде добре. Я чекатиму на тебе.
Таке лагідне, турботливе заспокоєння, ніби мама, що гладить дитину по кучерявому волоссю, проводить рукою по спітнілому чолу та шепоче обривисті фрази розради, перед тим, як забрати невинне дитя із собою, подалі від цього грішного світу, яка свято вірить, що там йому буде краще.
Нічого добре вже не буде.
Ранішнє сонце пробивалось крізь високі брудні вікна храму, нахабно висвітлюючи весь пил, що застиг в повітрі. Кидало своє мʼяке проміння на проповідальницю, що пустувала, на лавки, на яких вже давно ніхто не сидів з парафіян, на образи, що були встелені шаром павутини та темного бруду, на фрески, що потріскались так, ніби перед їх очима відбулося щось незмірно страхітливе та жорстоке, щось, що вони ніколи не зможуть забути, і їм залишається лише обводити зал зі своєю застиглою гримасою та пустим поглядом. Їм ніхто не в змозі допомогти.
Життя тут давно зупинилося.
Дихати стало важко. Думка про те, що він збирається робити душила його.
У машині чекав повний бак бензину, а у кишені куртки тягарем лежала його улюблена запальничка.