Work Text:
Від запаху ліндери хотілося померти.
Здавалося, він був повсюди: і у землі, і у воді, і в хмарах на небі, і навіть у самому лисі.
Як він опинився посеред золотого квіткового поля – не знав. Просто біг, ніби на чийсь поклик, і добіг. Ноги дещо втомилися, п'яти починали кровити, але зупинятися не хотілося.
Тут було тепло. Дуже тепло, ніби у туманних спогадах про дитинство. Це місце здавалося знайомим, однак той самий туман у голові не дозволяв згадати, чому.
Кущі були дуже високі. Можливо, вони імітували паркан. Вони оберігали територію; красу жовтих і червоних квітів, що всіяли землю. Червоних квітів було не так багато, але вони все одно привертали око. Чи мали вони запах... теж не знав. Аромат ліндери повністю заповнив слабкі легені. Ще трохи, і він справді задихнеться та впаде у жовту могилу; принаймні, так здавалося.
Лис не припиняв свій біг. Він дозволив собі зупинитися біля майже всохлої річки. Її потік був дуже слабкий, ледь помітний, але вона все ще намагалась текти, розбиваючи своєю силою лискуче каміння. Вражаюче. Просто вражаюче, як те, чому судилося незабаром загинути, так хапалося за життя, та ще й намагаючись зламати чуже.
Лис на мить присів біля річки. Запустив довгі пальці до води. Попри сонце, вона була холодна. Чиста, немов зі сліз. Він навіть плеснув її собі на обличчя, намагаючись охолонути. Така сильна. Сильна, немов ляпас; але необхідний.
Можливо, йому дійсно був потрібен ляпас, щоб змусити себе рухатися далі.
Він дійсно не розумів, що забув посеред нескінченного поля. На мить він схотів спробувати повернутися, однак озирнувшись, зрозумів, що не бачить, звідки почався його шлях. Навкруги – лише золотаво-червоне поле і висока ліндера.
Так, буде значно легше просто продовжувати рух уперед.
Уперед, до старої альтанки, не так далеко від якої чомусь знайома будівля.
Тут абсолютно все здається знайомим, рідним і близьким, та водночас холодним і відчуженим.
Сонце продовжувало гріти. Точно як у кота, у нього було бажання сховатися серед квітів та пригрітися. Можливо, скрутившись клубком, він нарешті відпочине, і ноги припинять боліти. Власне, лис зробив це. Він максимально зручно вмостився і, сховавши носа у пухнастого хвоста, спробував заснути. Стара парасоля, ручкою зачеплена на зап'ясті, геть не заважала. У якомусь сенсі вона створювала відчуття безпеки, якого лису дуже не вистачало.
Узагалі, це він чи не вперше за... години дві? П'ять? Або навіть день – неважливо! – почувався у безпеці. Він нарешті заспокоївся, необхідність утікати від когось або чогось зникла.
Він забув, чому біг, але пам'ятав, що так треба. Так треба, бо якщо він не бігтиме, це закінчиться дуже погано.
Спав напрочуд гарно. Жодного жаху, жодної тривоги від сну, бо його не було. Були лише жаданні темрява і тиша. Він був радий, що йому нічого приємного не снилося: ані полювання, ані смак здобичі, ані захист невідомої йому особи від зливи, ані жовте поле.
Спав би далі, якби сонце вже надто сильно не припекло. Лис видав тихий звук невдоволення, ховаючи носа ще більше. Він насупився, бо голова починала боліти.
А ще хотілося пити. Сухість у горлі та головний біль змусили прокинутися, попри все небажання покидати темряву. Було досі світло. Цікаво, тут взагалі вечоріє? Тут існує ніч? Чи бувають дні, коли не спекотно, коли лиє холодна, жорстока злива? Здавалося, що ні. Логіка підказувала, що якісь зміни у погоді мусили бути, адже інакше не було би цього поля. Воно або всохло би, або згоріло.
Коли лис сів, він виявив, що річка була дещо далекувато. У більшій досяжності був дім, що чомусь навіював меланхолію. Тим не менш, він змусив себе спробувати підібратися до нього, та роздобути воду. Там точно хтось мусив жити, і хто би це не був, він мусив мати, що пити. Можливо, йому навіть перепаде їжа.
Ах. Від необхідності виживати він дичавів набагато швидше, ніж мав. Уривки власних спогадів перемішувалися із чужими. Це набридало. Він уже не міг зрозуміти, чи то він у минулому рився у смітниках та ховався у алеях від очей, що спостерігали за ним так, як вміє лише мисливець за здобиччю; чи то він колись мав гарну роботу і заробляв немало... одне залишалося незмінним: його жага та відраза до власного життя.
Як погано. А не пройшло, здається, і декількох годин від...
Він обережно постукав у двері, притримуючи парасолю. Запах ліндери знову вдарив у носа. Якесь дивне очікування наповнювало усе тіло: починаючи від кінчиків вух, що ледь помітно рухалися, дослухаючись, і закінчуючи п'ятами у резинових чоботях. Останні страшенно парили, але боявся навіть думати про те, щоб зняти їх. Усередині них, напевно, уже криваве місиво. Десь усередині хотілося вити від згадки про біль та втому, але він тримався. Зціпив зуби і дивився у двері, очікуючи, доки їх відчинять.
Перед ним з'явилося втомлене обличчя. Чимось знайома жінка дивилась на нього, ледь відкривши рота. Уже за мить вона затуляла його віялом зі знайомих жовтих квітів, ледь схиливши голову.
Напевно, вона власниця цього поля. Інакше не скажеш, якщо судити з квітів, що вкривали добру частину її тіла.
Вона впізнала його, але він чомусь не міг впізнати її; лише відчував на рівні підсвідомості, що він на місці.
Він там, де повинен бути. Він нарешті вдома.
Навіть якщо його не впустять, він спатиме під дверима, очікуючи на день, коли йому дозволять увійти.
Жінка нічого не сказала. Лише простягнула до нього вільну руку, вкриту страшними опіками. Лис здригнувся, побачивши її стан. Йому хотілося схопити цю руку та зцілити – байдуже, як, лише щоб вона виглядала так, як повинна.
Однак він не поворухнувся. Він дозволив жінці погладити його за вухом. Він був упевнений, що почув її тихий схлип, який швидко зник за звуком кашлю.
– Ти тут, – нейтрально мовила вона. Ані радості, ані розчарування.
Лис нічого не сказав, лише кивнув, підтверджуючи. Він тут.
Він не знає, як її захистити, і чому він хоче зробити це.
Тим не менш, байдуже.
Її дотик приємний. Лагідний, та водночас дуже обережний.
Від долоні приємно пахло ліндерою – сильніше, ніж будь-де. Лис схопив згорівшу руку і притиснув її до своєї щоки. Теплу, знайому...
Він запитально подивився. Повів вухом, очікуючи. Вона змахнула віялом у сторону будівлі, мовляв: "заходь".
Лис одразу переступив поріг. З залишків ввічливості, потягнувся до дверей. Жінка миттєво зупинила його руку.
– Облиш. Лиши двері так. Сонце... рідко настільки яскраве.
Він кивнув. Мовчки відступив, з цікавістю змахнувши хвостом убік.
Так. Він добре бачив: якщо зачинити двері, просторе, порожнє приміщення стане темним. Так сонячне проміння освітлювало принаймні частину стіни; достатню, щоб розгледіти фрагмент зображеного пейзажу та купу квітів, що просто так лежала на підлозі.
Боже. Ці квіти нескінченні. Вони взагалі справжні?
Лис схилився. Провів рукою по жовтому килиму. М'який. Ніжний. Квіти були живі. Можливо, якимось чином, вони росли просто з підлоги. Так дивно...
– Хіба вони не гарні? У світі залишилося дуже мало справжніх квітів.
Кивнув. Справді, гарні.
– Вони для мене важливі. Означають доволі багато речей, – жінка важко вмостилась на підлогу, якраз до квітів. Ті, що вкривали половину її обличчя (ймовірно, теж згорівшу), на секунду поворухнулися, як здалося лису. – Ти теж колись любив їх.
Звісно, він цього не пам'ятав. Спогади остаточно сплуталися. З її задумливого виразу обличчя, він розумів, що вона не брехала. Якщо у них дійсно було багато спільного, тоді недивно, що його тягнуло сюди; що він мав це бажання захищати... невідомо від чого.
Він сів поруч з нею, в очікуванні махаючи хвостом зі сторони у сторону. Він схилив голову.
– Ти, напевно, так і не звик до сонячних днів, – чомусь прозвучало із докором. – Носиш дощовик і чоботи.
Йому самому здавалося, що їй спекотно. Він розумів, що її ханбок мав би бути доволі легким, він чомусь був впевнений, що її зморений вигляд зумовлений саме пекучим сонцем. Хоча... скільки він міг роздивитися, лице жінки було зблідле. Ані натяку на червоні щоки або засмагу. Та і синець під єдиним оком радше натякав на виснаженість самого організму.
Лис насупився. Він думав нарешті подати голос, але передумав. Що говорити? Чи вони дійсно знайомі, чи жінка була божевільна? Чи вона просто з нього сміялася? Байдуже. Йому би води. Після цього він у якості подяки схилить голову, лишить парасолю на пам'ять і втече.
Однак з ввічливості він зняв чоботи. Ноги, як виявилося, дійсно були у крові. Він вирішив не видавати ані звуку та не показувати біль, щоб не турбувати зайвий раз жінку. Їй, судячи з її кашлю, вистачало своїх турбот.
Він чув запах хвороби, який перебивав пікантний, приємний аромат.
А ще він навіть не помітив, як їм принесли графін з водою та дві невеликих склянки.
Добре, що вона була не одна. Значить, він може із чистою совістю втекти, знаючи, що про неї потурбуються. Байдуже, хто – головне, що хоч хтось.
Він, усе ще розуміючи як, обережно наповнив склянки. Одну подав їй. Вона, відсунувши злегка рукав, прийняла.
Пили мовчки.
– У тебе ноги у крові, – раптом відмітила вона.
Лис сховав стопи під хвостом.
Вона стенула плечима. Не хоче говорити – нехай. Її вираз обличчя усе ще був нейтральний, але уважний. Вона вивчала його не лише зовні, але, схоже, і зсередини.
Лис схилив голову набік. Мовчки питав: "Що таке?".
Вона заплющила око. "Усе добре".
– Хочеш вийти? – жінка розплющила очі. Вона закрила віяло. – Я покажу своє улюблене місце.
Розтулив рота, щоб мовити "так", але передумав. Він би залюбки, аби тільки не чути цей сморід хвороби. Той бентежив, душив куди гірше за ліндеру. Однак... щось змушувало сидіти. У легкій прохолоді, навіть при контрастуючому промінні, було добре.
Жінка зітхнула. Вона підперла щоку та декілька разів роздратовано вдарила віялом по коліну.
– Мовчиш. Що тоді, що зараз. Сказати відверто, мене це завжди дратувало.
Лис опустив голову. Він просто не міг змусити себе вичавити бодай слово.
Вона потягнулась по склянку, і одразу впустила її. Напад кашлю виявився сильнішим за попередній, тож вона рефлекторно прикрила рота руками. Лис, відчувши чергову хвилю різкого запаху – цього разу із домішком заліза – швидко сів ближче, знервовано поклавши руки на її спину. Відчуття здригання тіла жінки було далеко не з приємних. Лис засмучено зітхнув, і зрештою, побачивши, як на мокру підлогу впали червоні пелюстки, прошепотів:
– Я тут, – бархатисто, як раніше.
Очевидно, це не допомогло. Не факт, що жінка чула, бо від болю вона мусила зігнутися. Хвилин зо дві вона, зрештою, змогла вдихнути повітря. Лис не міг не помітити, наскільки втомленою вона стала.
Рука з віялом вказала на вулицю – цього разу без пропозиції, радше з наказом.
Лис кивнув. Дуже обережно, дуже ніжно підняв її, немов щось дорогоцінне та крихке, і поніс на вулицю. Не схоже, що вона була у захваті від такого способу переміщення, але обоє розуміли, що після чергового сильного нападу кашлю у неї навряд чи є сили вільно рухатися.
Вона керувала. Вказувала віялом, куди йти. Корегувала короткими фразами, уточнюючи напрями. Так, вона хотіла до конкретного місця.
Зараз... лис мав не найкраще передчуття.
Тим не менш, можливо, усе буде добре. Їй потрібен перепочинок. Коли жінка і ханбоці набереться сил, вона сама вижене його, і він повернеться до... куди? Де йому місце?..
Форкнув, точно немов лис. Привіт, нові звички. Суміш яскравих запахів і біль у голих стопах дуже погано впливали на нього.
У результаті роздумів та блукань, вони сіли під конкретним деревом. Жінка розкрила віяло, а лис скрутився поруч. Він обережно огорнув навколо неї хвіст, захищаючи невідомо від чого. Вона запустила руку в пухке хутро і почала заспокійливо гладити, мовляв: "Тихо, усе гаразд". Лис навіть на мить заплющив очі. Усе, як повинно бути. Може, вони би сиділи так вічність, нікуди не поспішаючи і не думаючи ні про що.
Він загубив свою парасолю. Напевно, залишив у будівлі, але його це наразі не турбувало.
– Грієш мене, значить? – спитала крізь легкий сміх.
Так, доволі іронічно. У спеку. Але що поробиш? Він дуже хотів обійняти її саме таким чином. Хотів хоч якимось чином виявити, що він ще й фізично тут. Вона завжди може просто відкинути його
‐ Знаєш, я би зараз поспала. Ось так, просто посеред поля, десь під деревом. Як у старі часи...
Як у старі часи. Слова, що змусили лиса здригнутися.
Це дістало деякі уривки спогадів з туману. Він точно пригадував, як колись давно, літніми ночами, спав із друзями просто неба. Вони любили разом спостерігати зірки, а потім обговорювати їх, аж допоки не ставало важко тримати очі розплющеними.
Тому він обережно допоміг жінці опуститися на землю. Він ліг поруч. Тепер вони дивилися одне на одного, абсолютно спокійно. Жінка на мить усміхнулась.
– Мені стабільно боляче, але я усе одно рада, що ти тут.
Лис заплющив очі. Він відчув, як вона обережно, лагідно провела долонею по його щоці. Так, це точно рука з опіками. Цей дотик ні з чим не сплутати. Відповідно, він підсвідомо накрив її ноги хвостом. Такий собі акт вдячності. Знову почувши напад кашею, швидко обійняв, заспокоюючи. Цього разу все минуло набагато швидше і менш болісно, але він однаково не хотів відпускати жінку. Він не міг пригадати, як часто вони обіймалися у минулому, але він відчував, що так треба.
Вони доволі довго лежали мовчки, аж ледь не заснули, та вона чомусь спитати:
– Як гадаєш, він теж хотів померти?
Лис опустив голову. Повів вухом, не розуміючи. Жінка поклала голову йому на груди.
– Забудь. Я сама думаю, що так. Важко жити з клеймом вбивці і зрадника, чи не так?
Ми всі троє вбивці, – те, що міг подумати або сказати лис, згадавши ще декілька уривків подій, і це була би правда. Усі вони за різних обставин вбивали, Крім того, всі заради чогось зрадили як мінімум своїм принципам.
– А ще я досі іноді про те, що ми всі дійсно мали померти водночас, ще тоді... це би полегшило багато речей.
Лис погладив спину жінки. Він не розумів, гнівалась вона, була засмучена чи просто втомлена, але її тон вказував явний гострий біль. Він би хотів стати для неї розрадою, але не міг.
– Я сумувала, Ї Сане. Сумувала, божеволіла, а ти далі мовчиш.
Ї Сане, Ї Сане. Знайоме ім'я. Лис затамував подих на мить – так намагався дістати її ім'я з куточків пам'яті. Ліндера, камелії, камелії...
Квіти геть заповнили легені і мозок.
– Тонбек, – змусив себе прошепотіти.
Обом довелося важкувато. Вона знову закашляла, цього разу стримуючи сльози. Він притиснув її до себе, намагаючись втішити і полегшити біль. Квітка серед поля повільно в'янула, а лис намагався втримати та зв'язати між собою клаптики спогадів.
Однак він усе ще пам'ятав свою пропозицію: лезо кинджала досі кріпилося біля бедра.