Work Text:
Голова знову нестерпно почала боліти. Скільки вже років минулого з того часу, коли він не відчував цього пекельного болю, наче хтось зсередини його голови дуже наполегливо пробивав собі шлях на волю.
11 років…
Пригадав Акаші. Він втомлено відкинув пасмо червоного волосся, що вже встигло набридло відрости. Головний біль все не давав працювати. Та й хто б знав, що це за біль, якщо лікарі, як влада у мемі Телебачення Торонто, розводили руками.
А, то це було, коли йому було 16 років. Точно, тепер він пригадує…
« — Ти програв, Акаші, — сказала дівчина та яскраво посміхнулась, простягаючи руку.
— Хтозна, хтозна… — загадково відповів хлопець і скористався допомогою.»
Десь за рік до того, його і почав мучити той головний біль. Таблетки вгамовували його лише на години, а потім знову були чорні цятки, відчуття, наче очі зараз випадуть з очниць. Ця дівчина це помітила. Тоді, просто з жарту та в чомусь з безвиході, він погодився на її допомогу. І хто ж знав, що ці тонкі пальці були такими чарівними. Головний біль зникав, мов його і не було. Лише в її очах залишалась провина.
«Магія» — казала вона йому і трохи посміхалась. Щось двозначне було в її погляді і в посмішці.
Акаші знову скривився від болю. Скоро мала подіяти таблетка, новий препарат, що прописав йому лікар. Це має вгамувати цей нестерпний біль десь на шість годин.
Поки він збирав документи, йому чомусь пригадалась та дівчина. Не так багато часу вони були знайомі, але цього було досить аби запам’ятати її на усе життя.
Та дівчина мала коротке світле волосся та темно-фіалкові очі, що сяяли загадковим світлом і в погляді очей котрої можна було побачити багато дивних речей.
Сейджуро Акаші. Як багато людей знали це ім’я. За менш ніж 10 років, після того як він почав займатись родинною справою, ця справа почала різко йти вгору. Хіба тепер не він є найбагатшим чоловіком Японії?
Задзвонив телефон. Особистий. Не так багато людей знали його особистий номер. На екрані засвітилось “Пані Сайто” і він трохи завагався брати слухавку. Все ж, він розірвав стосунки з нею вже як тиждень. Але зараз вона йому дзвонить.
— Алло? — все ж підняв слухавку Акаші.
— Пане Сейджуро, — зі слухавки почувся ніжний, відсторонений жіночий голос, — сьогодні відбудеться зустріч з представниками Провалля. Вам все ще потрібен супровід?
Точно, як він міг забути. Він ж ще місяць тому попросив пані Сайто супроводжувати його на цьому заході, дарма, що вони вже розірвали свої стосунки.
— Вітаю, пані Сайто. Так, ще потрібен. Я заїду за вами о шостій, вам буде зручно?
— Так, звісно. Тоді до зустрічі, пане Сейджуро.
Вона поклала слухавку. Головний біль минав.
Вони познайомились з пані Сайто на якійсь вечірці. Фарбована білявка з коротким, хвилястим волосся та очима з блакитними лінзами. Вона самотньо сиділа за барною стійкою у, на диво, довгій ніжно-рожевій сукні та пила якісь дивні коктейлі, що їй раз-у-раз робив бармен.
Акаші не знав, що змусило його тоді підійти до неї і почати розмову. Можливо, вона нагадала йому ту чарівну дівчину, з тонкими пальчиками, що змушували його головний біль минути або йому просто було нудно. Але так у них зав'язалися стосунки. Недовгі, але бурхливі. Ніхто з них не бачив в іншому партнера по життю, лише людину з якою можна розділити біль і про яку можна забути. Нічого більше.
Зустріч з представниками Провалля мала початись о шостій п’ятдесят.
Дивно, звісно таке казати. Це бісове Провалля з’явилось близько семи років тому. Дивний вихор, що вів у інший світ і який спричинив атаку різних монстрів на цей світ.
Казали, що ця зустріч з представниками Провалля була спробою ефективно зупинити це. Бо мисливців не вистачало і це спричиняло людські жертви.
Представники Провалля були жителями чарівного світу, що мали достатньо ресурсу, щоб допомогти з винищенням монстрів. Це був дійсно важливий захід.
Що ж, поки є час і головний біль минув, варто піти і попрацювати. Що і зробив Акаші.
*…*
— Люба, з тобою усе добре? — запитала Діана, дивлячись на власну, наймолодшу доньку.
— Усе добре, просто трохи втомилась. Уся ця підготовка забирає забагато сил.
Лієн посміхнулась. Але ця посмішка була дещо занадто втомленою, щоб Діані від її слів стало хоч трохи легше на серці.
— Тобі варто добре відпочити після цього заходу.
— Я знаю, мамо.
Попрощавшись, Лієн ступила у портал. Насправді, ще залишалось близько двох годин до заходу і все було вже готово. Вона просто хотіла трохи відпочити, прогулюючись місцями, куди її занесло випадкове Провалля.
Вона натрапила на нього, коли досліджувала ліс, в якому колись мешкав її старший брат. І так вона опинилась у дивному, шумному місці.
Магія дозволила їй якось адаптуватись там, хоч вона і повернулась знову через бісове Провалля досить скоро.
Під ногами була асфальтована дорога, недалеко гарчали машини, сміялись діти. Вона присіла на лавку і підвела очі до неба. Яскраво-блакитне небо. Усюди воно одне.
— Пані Шімадо? — її окликнув дивно-знайомий голос і вона подивилась на вже не молоду жінку, що її кликала.
— Пані Такахаші?
— Ох, то ви ще мене пам’ятаєте, пані Шімадо, — пані Такахаші посміхалась, — Не хочете зайти на чай, раз вже зустрілись, пані Шімадо?
Лієн погодилась. Пані Такахаші якраз поверталась з прогулянки парком, яку їй рекомендував здійснювати лікар, коли побачила її, це була дійсно неочікувана зустріч.
— Ви так виросли, пані Шімадо, — сказала пані Такахаші, наливаючи чай. — Скільки вже це років минуло? 10? Вже зовсім стара стала.
— Дійсно, десь 10 років, пані Такахаші, — посміхнулась Лієн.
— Шкода, молодий господар ще не повернувся. Він був би радий зустріти вас знову, пані Шімадо.
— Дійсно шкода, але іноді варто лишати старих друзів у минулому.
— Дозволюте не погодитись з вами, пані Шімадо. Ви точно не той випадок, коли варто залишити своїй друзів. Усе ж, молодий майстер сумував за вами.
— Сумував за мною? — здивовано перепитала Лієн. Вона не думала, що настільки коротке знайомство може залишити достатній слід, щоб сумувати за нею.
— Так, до того ж молодного господаря досі переслідує той кошмарний головний біль.
У Лієн похололо в серці. Головний біль. Той біль, що виникає від надмірної кількості магії, що виривається з Провалля. Вона пам’ятала, як допомагала Акаші зупинити його, допомогти його організму прийняти ту чужу магію.
— Невже стільки років?
— Так, на жаль.
Лієн поговорила ще з пані Такахаші про щось більш загальне, повільно п’ючи чай. І так минуло близько години, після чого, попрощавшись дівчина пішла.
— Вітаю з поверненням, молодий майстре, — привітала Акаші пані Такахаші.
— Ти сьогодні рано повернулась зі своєї прогулянки, няню.
— Та так, зустріла давню знайому, то вирішила випити чаю з нею.
— О, давню знайому? І кого ж? — Акаші поглянув на годинник, вже було за за пів на шосту, а він ще не перевдягнувся, а ще ж потрібно було забрати пані Сайто. — Поспішаю, няню. Розповісте, як повернусь?
— Обов’язково, молодий майстре, — відповіла пані Такахаші і трохи нахилилась у поклоні. В кутиках її очей грала грайлива посмішка.
*…*
Це був масштабний захід. Величезний зал, важка, красива люстра, гарно вбрані офіціанти і дуже-дуже багато людей. І сцена. До чортиків страшна сцена.
Лієн нервувала. Звісно, що вона відвідувала різні заходи раніше, але щоб такі масштабні — ніколи.
Лієн дуже личило її вбрання. Напівпрозорі рукава, білий верх сукні та ніжно-блакитний поділ, на якому були витончені метелики внизу. Це була досить проста, але від того не менш витончена сукня. На ногах були білі босоніжки з невеликим каблуком.
— Тримай, — її кузен, Ланцелот, простягнув їй бокал вина.
— Але ще навіть захід не почався.
— Зроби ковток, ти так нервуєш, наче це вперше.
— Так помітно?
— Та ні, це просто я добре тебе знаю.
— Добре, — Лієн зробила ковток вина і знову віддала бокал кузену, — піду залаштунки і ще раз перегляну програму.
— Будь обережна, — на це Лієн лише кивнула.
Вже скоро почався захід, і в залі було ще більше людей. В голові трохи паморочилось у Лієн, але вона лише похитнула головою і наче перед очима усе розвіялось. Їй треба себе опанувати.
Вони з Ланцелотом піднялись на сцену. Інші голоси стихли в залі. Було чутно лише їхні з Ланцелотом голоси, спокійні та прекрасні. Вони посміхались.
Усі слухали, кожне слово було жадібно поглинуто людьми в залі. Багато хто був захоплений красою представників Провалля.
Хоч Сейджуро Акаші і був, мов зачарований спікеркою, але все ж слухав уважно. Коли представники зійшли зі сцени, шоу скінчилось і почались різні серйозні розмови. Але усі знали, що закінчаться вони далеко не тут, не в цьому розкішному залі, а за величезним столом, де буде більше ніж два представника Провалля.
До того, чомусь Акаші спікерка здалась занадто знайомою. Але хіба варто виставляти подібне на загальну увагу?
*…*
— Пані, — ввічно нахилив голову Акаші, — Вітаю, мене звати Сейджуро Акаші. Чи можу я у вас дещо запитати?
— Вітаю, пане Сейджуро, звісно, питайте, — з посмішкою відповіла Лієн. Вони разом йшли порожнім коридором до тераси.
— Чи не зустрічались ми з вами раніше, пані Лієн? — Лієн на мить заклякла. Але потім, мов і не було того секундного збентеження відповіла:
— Ми дійсно колись зустрічались, пане Сейджуро. Тоді я була представлена вам, як Шімада Лієн.
Він зупинився. Лієн пройшла ще кілька кроків, а тоді повернулась до Сейджуро з величезним питанням на обличчі:
— Пане Сейджуро? Ви плачете? — збентежене запитала Лієн і Акаші нарешті звернув увагу, що з його очей дійсно йшли сльози.
Він боявся пригадати. Пригадати, як закохано обіймав її, як її запах проникав глибоко в його мозок, як поруч з нею було комфортно і як він страждав коли вона зникла.
Не можна сказати, що він жив, чекаючи їхньої зустрічі, усі ці роки. Але це було щось, що справило на нього достатньо значне враження, щоб через роки відчути те бісове тремтіння в серці знову. Мов йому знову 16.
Але цей солодкий момент розірвав головний біль. Дія таблетки скінчилась раніше, ніж він думав. Йому треба повертатись, щоб випити ще одну.
— Болить голова? — спитала Лієн і Акаші чітко побачив сум в її очах і навіть трохи провини.
— Так, — трохи хрипло відповів Акаші і Лієн, немов колись, знову підійшла до нього. Так близько, що він міг відчути запах її шкіри, цей легкий запах фіалок.
Її волосся більше не було коротким. Воно було довгим і зібраним у якусь складну зачіску і більше не лоскотало його обличчя.
— Тобі допомогти?
— Так, — ще більш хрипло відповів Акаші.
Її тонкі пальці торкнулись його голови, лише мить і головний біль зник, мов його і не було.
— Пані Шімадо, чи не проти ви сходити на побачення зі мною? — все ще хрипло запитав Акаші, коли Лієн відійшла від нього на кілька кроків.
Її сміх був таким прекрасним, що серце знову закохано затремтіло у пана Сейджуро.
— Чому б і ні? — з найпрекраснішою посмішкою відповіла Лієн. Її фіалкові оченята сяяли.
Точно, тепер він повністю пригадав.
Вони завжди так сяяли, коли вона дивилась на нього.
Але він так і не міг більше пригадати коли і хто кого перший поцілував. Але більше не існувало коридору та всіх інших на заході. Була лише вона, її запах, її ніжні губи та тремтіння в серці, що все більше і більше огортало його розумі теплом.