Work Text:
Їхній світ вже давно став навісним. Ще у прадавні часи, коли по землі ходили боги, було вирішено наділити деяких тварин людським розумом та тілом. Правда, була одна несподіванка: перекидання перекиданням, але лишалися певні познаки животинності, що приховати було майже неможливим.
Так склалося, що люди заздрили. Вони самі хотіли при кожному випадку перемінюватися у тварин, аби мати волю. І почалися війни, такі незвично-звичні ходіння на «відьом», де воля інших забиралася навіки. Не такі вирізалися, роди викорінювалися назавжди. А хтось брав собі дивакувату тваринку додому. А що? Стерегти господарство ж хтось повинен. Знавав він одну таку тваринку.
Вовк вже тридцять шість зим ходив по цій землі. Вона була ніжною, коханою, тою, якщо знати її потаємне, вбереже тебе. Однак наступав період, коли йому у своїй тваринній подобі було важкувато. Кінець осені з липким брудом між пальців лап, з листям і якимись мохом на шерсті, що навіть у річці не вимивалося, вся зима з холодом, який не те що ніс морозив, а й під хвіст кусав, до перших пролісок, — це дійсно був той час, коли Вовк, хоч прожив немало, насилу виживав. Навіть полювання видавалося втяжливим.
Познайомився він з Псом досить так випадково. Вовк не думав надовго лишатися у лісі, що так тісно обіймав хутір. Люди — зло. Але тоді він побачив його. Люди собі вільно купували «тваринку» та й брали у відьом нашийник, що крав волю, силу, прив’язував лиш до однієї сім’ї. Раб, та й не більше. І Пес був таким. З того, що вони встигли поговорити, Вовк взнав, що то людська тваринка з народження. Чи намагався він витягнути його на волю? О, знавав Вовк одного чародія, який би зняв нашийник той, однак… однак Пес був втраченим. Він так тягнувся до того, аби повернутися до своїх хазяїв, що не чув вже ніякого поклику свободи. Та про що баяти? Ні про що. Адже Вовк сам став втраченим, бо лишився в цьому лісі жить.
З дитятком розібралися. Його навіть нагодували, хоч майже й крадькома. Пес виглядав таким наляканим, як справжня побита собака, коли вони бігли в засніжений ліс. Було б з чого. Це ж навіть любо — зірвати людське гуляння.
— Та чого ти, га? Все ж он як чудесно вийшло! — Вовк, запахнувшись кожухом сильніш, поплескав засмученого Пса по плечу.
— Але ж все так…
— Ти гля! Ще й через людей осмутнішав. Не бува так, аби й на грушу залізти, та й сраку не обдерти. Мені було потішно з тобою провести дні. Бувай.
— Так. Ти заходь, коли що.
Вовк, звичайно, кивнув головою на те, але не заходив. Та нашого? Він мав вуха та хвіст, ніс на собі тавро того, хто небезпечний, тому шкодити Псу аж ніяк не хотілося. Вовк перебивався тим, що знаходив у лісі чи біг до сусіднього хутора, хоч не так то й треба це було. Нащо, коли виявилося, що під боком тих шкіряних квітло магічне життя?
Ну ні, він буде геть брехлом, якщо упише всіх у «лихо». Тутешні мешканці Неньки пам’ятали закони божі та людяними були. Болотники ж, які, як та гидлива сарана, хотіли забрати все, полишити землю голою, та й далі піти. Ой буде горе ще з ними, люте горе.
Літо вже повноцінно квітло. Було приємно лежати на березі річки та підставляти обличчя сонцю. Промені бігали по повіках, по вилицях, ніжно, як в цілунку, торкалися губ. Не сонце ними хотілося відчути, проте те людське цуценя жило собі під дахом, а він був вільним вигнанцем.
Вовк витягнувся до солодкого болю у стегнах та закинув руки за голову. Ліпо як. Тільки волосся вже геть відросло до плечей. Треба було б якось до Марічки сходити. Може, та відьма не відріже йому вухо. Тіло напружилося раніше, ніж Вовк почув, що спів птахів став перепудженим. Вухо, одне з чотирьох, повернулася на тріск гілок, з чим вже й він сам перевернувся на бік. Прислухався. Зібрався вже перекинутися на тварину, як до нього дотягнувся слабкий запах. Наче та хустинка дівоча, що була викупана у заморських пахощах, аромат теплого житнього хліба, який тільки-тільки дістали з печі, грайливо провів своїм шлейфом під носом. І як би це не було спокусливо та бажано, Вовк не дав себе задурманити. Нащо прийшов? Нащо знов у лісі?
Він підскочив на ноги та відступив у бік так, аби дерево сховало його. Кроки важкі, такі, наче ніхто не дивився собі під ноги. Зашаруділи хащі й під чужими руками розійшлися кущі. Пес у людській подобі та й у гарній білій з червоно-чорним орнаментом, сорочці, у темних штанах до очкура. На плечі висіла торба, що явно була заважкою для Пса, але він вперто прямував кудись вперед. Нічого по сторонах не бачив — куди там.
Пес загорівся та помітно розслабився, побачивши річку, до якої майже побіг. Торба лишилася скинутою на березі біля володільника, що впав на коліна та жадібно зачерпнув у долоні воду. Невже аж настільки спекотно? Не так. Людський одяг.
Вовк повільно вийшов з-за дерева та безшумно рушив уперед. Вишитий комірець гарно вкривав шию, але геть не ховав нашийник. Чорна, не дуже широка смужка з золотим тисненням відьомських слів. Свої ж причетні до цього рабства. Вухо Пса повернулася та майже загубилося у скуйовдженому волоссі. Колір як у того горобця. Та й він сам увесь волос у волос як пташка, ніж подібний до собаки.
— Знову в лісі, га?
Сиплий, майже хрипкий голос Вовка налякав Пса, що підстрибнув на місці та розвернувся до нього обличчям. Не змінився. Чужа впізнаваність, яка оселилася на губах усмішкою, стала полегшенням. Тридцять три зими Пес тупцював цією землею, а все ще був тим невпевненим цуценям. Хоча Вовк назвав би це простим: «Не чіпайте мене».
— Давно не бачилися, Вовче, — погляд Пса пробігся по чужому тілу та одразу вперся в стовбур дерева. — Ти без одягу.
— Природа така моя — вільним буть в усьому, — Вовк хрипко засміявся. — То що, знов тебе з хати погнали?
— Ні.
Брехав. Ой брехав. Вовк схилив голову до плеча та пильно слідкував поглядом за чужими рухами. Пес нагнувся над торбиною, аби розв’язати її та витягти на світ сіру тканину, що так і походила на манту. Ще й пояс був широкий, на погляд важкий. Чуття, наче поспіхом збирався той Пес і схопив усе, що погано лежало.
— Вдягнися.
Пес простягнув йому тканину, але все дивився собі під ноги. Вдягнутися. Ох ці перевертні людські. Вовк закував себе у вбрання та скривився від того, наскільки сильно притиснувся хвіст до тіла. Відзвичаївся від цього вже давно.
— Тож будеш тікати од моїх питань, як та овечка від вовка? — його каламбур не розділили з ним, лиш вигнули питально брову, що змусило тяжко зітхнути.
— Папороть шукаю.
— Папороть?
На що Пес ствердно кивнув головою. І нащо йому та трава? Що за день сьогодні? Невже його хазяїни вигнали з хати заради цієї чічки? Пирхнувши, Вовк похитав головою та склав руки на грудях, дивлячись на Пса, що знов підійшов до річки.
— І нащо тобі квітка папороті? Тільки не кажи, що захтів багатим бути.
— Не захтів, — він тяжко зітхнув. — Вони візьмуть новенького. Молодого. Хазяїн хоче вибитися в люди, а зі старим перевертнем цього не зробиш.
— Тож ти вирішив у купальську ніч знайти ту квітку, аби принести вдачу своїм хазяям і стати хосенним?
— Не засуджуй мене.
І в голосі настільки багато розпачу та втоми, що аж самому Вовку стало ніяково. Пес не знав іншого життя, тому не дивно, що так тягнувся до тої руки, що зростила його. Лиш мала кількість хатніх тваринок була крові перевертнів і Псу не поталанило мати нашийник. Інколи життя грало надто чорно.
— Удень ти не знайдеш нічого. І папороті багато навіть довкола, — він дійсно вирішив не чіпати ту тему з людьми.
— Я поговорив з деким, — Пес струсив з рук воду та підвівся на ноги. — Тре на північ вздовж річки. Біля старого дуба повернути на схід. Серед папороті я побачу той, що потрібен мені, — він підхопив торбину землі, аби знов закинути її собі на плече. — Підеш зі мною?
На що Вовк лиш знизав плечима. Вони не повинні були один одному нічого, але Пес став близьким його серцю, щоб просто так відпускати того вглиб лісу. Перевертень перевертнем, однак він геть був домашнім. Наскільки ж сильно боявся лишитися вигнанцем, що здатен був йти на таке? Наскільки сильно боявся привілля?
Йшли вони у мовчанні. Розмовляти не було про що, адже вони з різних світів. Та й минула їхня зустріч не мала багато слів. Вовк тяжко зітхнув на те, як хвіст біля попереку неприємно ломило. Він сповільнив крок, щоб глянути на спину Пса. Звичайно, тільки спина. Його хвіст вільно ходив зі сторони в сторону, не ламався через штани. Наскільки Вовк знав, то люди не робили особливого вбрання своїм «тваринкам», а тут… Невже полюбили хоч трошки Пса після минулого ризикованого діяння?
— Шо там, як живеться?
— Та потихеньку, — після недовгого мочання неголосно промовив Пес.
— А що те маля?
— Небагацько ж часу пройшло. Але всі тепер вважають, що воно поціловане богом.
— Коли тебе самого знов відкинули назад.
Пес опустив голову та сильніше стиснув лямку торбини на плечі. Щось не особливо Вовк умів розводити баляси, щось все зводилося до чергових згадок про людську несправедливість та волю. Чи може він вже став таким диким, що тільки лісом тепер і живе?
Вони йшли довго. Вздовж річки на північ. Мовчали. Пес дістав з торбини сушені смужки м’яса і поділився ними з Вовком. Ти ж без слів. Все так, наче вони були друзями. Однак всі прекрасно знали, що вовк собаці не приятель.
Дуб старий був. Сухий стовбур, покручене гілля, з яких звисало волосся торішнього листя. Навіть здорове павутиння виглядало як те вбрання нареченої зі вкрапленням червоного, бурштинового та зеленого. Вовк спізнав це місце, спізнав, що далі будуть лиш одні хащі. Скільки він жив — ніхто не бачив ту квітку папороті. Навіть відьми жалілися на те, що ніяк не могли відловити її. Розчаровувати Пса не хотілося — у нього і так було складне буття.
Ніч повільно входила у владарювання, принісши з собою приємну прохолоду. Дикі тварини шаруділи десь поруч, однак не наближалися, відчуваючи небезпеку. Вовк сам би не наближався до двох перевертнів у лісі та й у купальську ніч, що продиралося через всі чагарі. Ще й мовчали. Хто б глянув — підозріло все.
— Поглянь! — радісно вигукнув Пес. — Це ж те, що потрібно.
Вовк визирнув з-за чужого плеча та зиркнув на поляну, яку устеляли папороті. Якась більша, якась менша, однак всі у нічній пітьмі мали схожий колір та мали однакові стрілки листя. Пес упевнено пішов напролом, на що Вовк лиш тяжко зітхнув. Відмінності не було, але її вже якось та побачили.
Пес витягнув з торбини білу скатертину, яку розстелив на землі, та впав колінами біля папороті, що виглядала меншою, ніж інші. В його руках з’явилася невідана пляшечка, що була схожа і на кухоль, і на якийсь невеличкий куманець. Пес витягнув корок з такою силою, що йому на обличчя плеснуло декілька прозорих краплин, і після перевернув той заморський кухоль над папороттю. А, свята водиця.
— Ну що, почекаємо, — Вовк впав на землю неподалік від Пса, прим’явши собою інші папороті.
— Почекаємо, — він знов поліз у торбину та витягнув згорток, з чим кинув швидкий погляд на Вовка. — Чого ти так далеко? Ходи ближче. У мене є, що поїсти.
Розділити те, що бралося тільки на себе? Пес був надто добрим до нього. Що тоді, що зараз. Вовк забрав пиріжок, яким з ним поділилися, та одразу відкусив половину. З м’ясом. Щось він засумував за зготованим м’ясом, бо все сире та й сире.
Ніч повільно пливла. Місяць неквапливо йшов по небу, майже не пробиваючись через щільне гілля. Вовк сливе вже заснув. Звичайно, не на повний ситий шлунок, але до ранку можна було не думати про полювання. Поруч все так само, не рухаючись, сидів Пес, сподіваючись, що папороть випустить квітку. Хай! До світанку побудуть, а потім виведе його назад до людей коротким шляхом. Нема що блукати в лісі домашньому перевертню.
Вовк вдихнув на повні груди приємний літній прохолодний вітерець і вже майже пірнув з головою у сон, як поруч з ним заголосно видихнули. Він одразу ж розплющив очі, готовий побачити самого ведмедя, і підвівся на ліктях. Папороть виблискували білим цвітом, наче безліч коштовних камінців розсипали на росу. Сяйво, як наче сонце вийшло на нічне небо. Вовк аж дихать забув як та підняв голову вище, з чим погляд учепився за ледь помітний блиск згори. Між гіллям дерев пробивався один єдиний маленький промінчик місяця, що вирішив полоскотати нічну вільготу на листках папороті.
Не квіт. Вовк тільки губи стиснув, аби не бовкнути зайвого, та глянув на Пса, що не вірив своїм очам. Дитя, точно як те дитя, що жадало зробити все, аби «батьки» не просто помітили, а ще й показали свою любов. Пес потягнувся рукою, аби пальцем торкнутися листя. Так тендітно, так невагомо, хоч стрілки прожогом сколихнулися. Сяйво зникло, наче його і не було.
— Не встиг, — спантеличено мовив Пес.
— Нічого, — Вовк одразу підбадьорливо поплескав його по плечу. — Ти торкнувся квіта. А дехто й встрінути його не може за усе своє життя.
— Так, — він тяжко зітхнув, опустивши голову, — але хазяїни не повірять словам. Їм потрібно принести квітку, як притику, а так — вони точно виженуть мене. Візьмуть безвусого. А я буду бігать лісами голодрабим, як ти.
Вовк лиш здивовано скинув брови та похитав головою. Голодрабий, як ти. Ну звичайно, якої ж ще думки може бути про волю той, хто з повиточок був людським? Пес перелякано підняв голову та глянув на Вовка, потягнувся до нього рукою, але той вже підвівся на ноги.
— Вовче, я не…
— Йдемо. Виведу тебе додому.
Він ступив назад і тяжко зітхнув. Та не було з чого зобиджатися на нього. Вовк дивився на те, як Пес збирав речі, як знов закидував на плече торбину, та лиш кивнув йому головою, мов, йдемо. Скільки вже разів розчаровувався у своєму бутті. Тому й навчився не зачаровуватися, най і до серця хтось любим був.
Йшли вони у мертвоті. Та тут би дійсно між ними самі мерлі повставали — таке тяжке повітря стало. Пес плівся десь позаду, але Вовк не озирався — ні до чого. Стріча була приємною, однак місяць показав справжню суть. Але все одно ні в які двері не лізло те, що Пес аж настільки яро те сказав. Голодрабий… Та він же не такий!
Місяць, наче присоромлений, хапливо побіг геть з неба, аби розторсати сонце. Овид налився приємним ясно-червоним, що завше подобалося Вовку. Перші пташки затягнули свій спів, але без бажання, все ще сонно. Він би теж поспав годинку-другу, але не склалося. Поміж гілля вибликнула стріха, що стало краєм їхньої невеликої подорожі. Вовк зупинився біля дерева й сперся на нього плечем, склавши руки на грудях.
— Твоя домівка, — він кивнув головою вбік. — Йди, поки твої тебе не схопилися.
— Вовче…
— А, так, це вбрання людське.
Вовк поклав руки на пояс, аби розв’язати, як його зупинили. Чужа долоня, що лягла на пальці. Чужий подих, що відчувся на щоці. Чужі вуста на власних. Колись метелик сів йому на губи й полетів майже одразу. Так і цей легкий цілунок кінчився надто швидко, наче його і не було.
— Пробач, — неголосно зашепотів Пес, стиснувши його пальці сильніше. — І дякую.
Пес відступив на крок. Ще ступив. А після розвернувся та пішов до хати, що виднілася між дерев. Ще ніколи Вовк не відчував себе настільки спантеличено. Настільки…
— Агов! — він гукнув Пса, що зупинився та озирнувся до нього. — Ти заходь, коли що, — Вовк не стримав усмішки, коли йому на це самі осміхнулися.