Work Text:
Перед очима червоне марево, комета Созіна й кров Нації Вогню, проте він прокидається та єдине, що бачить, — це океан в її очах. Він живий. І вона теж.
— Дякую, Катаро, — шепоче він.
Погляд Катари відкритий, він тремтить від полегшення, сумнівів і сліз. На мить її рот розтискається, зображуючи щось на кшталт: “Я не можу повірити, що ти зробив це” чи “Я могла втратити тебе” чи “Гадаю, я та, хто має дякувати” — але тоді її губи розтуляються по-іншому, опиняючись все ближче й ближче.
— Зуко, — видихає вона перед тим, як поцілувати його.
Його знову немов вразило блискавкою, та його руки рухаються самі по собі — одна стискає її талію, а інша занурюється у волосся. Легким рухом він нахиляє голову Катари, щоб його губи прилягали до її щільніше, щоб він міг поглинути її, а вона його—
— Зупинись! Сокка, будь ласка, заради всіх покинутих духів, зупинись.
— В чому справа? — Сокка запитав, притулившись до дверей кабінету Лорда Вогню. Прочистивши горло, він розгорнув ще трохи сувою. — Тут написано: «…він відчуває, що тоне в ній і…»
Зуко застогнав, опустивши голову на стіл. Навіть не бачачи його обличчя, Сокка відчував, як від того пломеніє рум’янець, а на кінчиках вух горить рожевий колір. Він міг тільки уявляти, наскільки червоним той був.
Зглянувшись над ним, Сокка опустив сувій. Він не бачив Зуко настільки зніяковілим раніше — ні, “зніяковілий” було не те слово. Зуко був відверто присоромлений. Це виглядає ганебно.
Тож завданням Сокки було дражнити його ще більше.
— Що, Лорд Вогню не може впоратись з жаром свого кохання?
Розгніваний погляд.
— Ти жахливий. Абсолютно жахливий.
Сокка знизав плечима.
— Не звинувачуй мене . Це не я написав. Насправді, — він махнув рукою в бік вікна, — то все жителі твого міста, я знайшов це серед інших… художніх робіт. Тож ти повинен дякувати мені — краще, щоб ти дізнався від мене, а не від когось іншого.
Зуко був дуже вдячний. Насправді, він був настільки вдячний, що схопився з-за столу, перекинув стілець і вискочив з кімнати. І, напевно, по дорозі підпалив цей сувій.
Зітхаючи, Сокка замислився, чому ніхто ніколи не цінував його. Потім він взявся прибирати чорний попіл біля його ніг.
Вони вдвох створюють чудову картину. Обоє одягнені у кольори, відповідні їхнім націям. Вона в лазуровому хутрі і він у вбранні багряних тонів. На їхніх вустах грає найласкавіша усмішка. В очах — ніжність, але за ними — кохання.
— Мгм, — недбало промовила Катара, розсіяно водячи пензлем по паперу. — Тобі щось потрібно, Сокка?
Приголомшений, Сокка метав свій погляд то на картину в руках, то на зовсім байдужу сестру.
— Ти… ти навіть не слухала мене! І навіть не глянула на картину!
— Ой, — Катара підвела погляд, очі зупинилися на зображенні її та Зуко, що закохано дивились одне на одного. Вираз обличчя дівчини не змінився. — Я вже бачила це.
— Ти… — знову Сокка неначе втратив мову. І де сором’язливість? Де рум’янець? Розчарований реакцією сестри, він уявляв, як Зуко розіграв би цілу виставу, виказуючи своє збентеження.
Побачивши, що йому більше нічого сказати, Катара повернулась до написання свого листа. Але Сокка не міг цього так просто залишити.
— “Ой” — це все, що ти можеш сказати? Ти не ніяковієш? Ти взагалі ніяк…
— Хм. — Ще одна коротка відповідь, але чомусь її тон насторожив. І коли Катара знову підвела очі, відкривши йому лукавий погляд, Сокка зрозумів, чому.
— Якщо ти думаєш, що це соромно, — повільно розпочала Катара, — тоді ти повинен побачити, що я пишу до Зуко.
Серце тьохнуло.
Потім хаос.
Зіткнення.
— Дай мені сюди листа!
Брязкіт.
— Нізащо!
Лише годинами пізніше, з сотнею сліз на сорочці й тисячею подряпин на руках, Сокка таки дістався до заповітного листа. Тремтячими руками він розгорнув його.
Дорогий тату…
…
Стійте.
Дорогий тату ?
Сокка розірвав сторінку на шматки.
Все, чого він хотів, — це побачити Зуко й Катару дещо збентеженими: щоб, як усі сором’язливі пари, вони запинались, перш ніж неминуче визнали б свої почуття один до одного. Тепер він ледве міг змусити Зуко звернути увагу на ті романтичні історії та картини більше, ніж на секунду. Коли йому це все ж таки вдавалось , той виглядав відчуженим і навіть трохи… втішеним ?
Проте це ще було ніщо в порівнянні з реакцією Катари: її сміливі коментарі та грайливі усмішки; як вона, здавалось, безтурботно розглядала перспективу прикипіти до його губ у тривкому контакті з нестерпними подробицями і тому подібним.
Пари не поводять себе так, хіба ні? Чи він бачив щось там, де нічого не було? Духи, а якщо він помилявся ?
Отже, залишається фінальний тест — один колектив Ба Сінг Се мав зворушливу драматургію, талановитих акторів, унікальні ефекти…
— Я не можу знати, чи доживу до завтра, Катаро, але я знаю… я знаю, що кохаю тебе.
… а ще вони були горезвісними “Шиперами Зутари”, що б це не означало.
— Зуко, — сценічна Катара прошепотіла. — Я теж тебе люблю.
Брови Сокки насупилися в похмурій рішучості, коли обидва актори подалися вперед, заплющивши очі. Це визначить усе. Якщо словами й картинами не вдалось їх зворушити, то, безсумнівно, історія, що ожила, — це єдиний спосіб викликати в них реакцію, розкрити правду. Він повернувся до сидіння позаду, очікуючи…
Нічого.
Їхні крісла були пустими.
Сокка роззявив рота. Не встиг озирнутися, як ноги самі підхопилились і штовхали його повз двері театру на відкрите літнє повітря. Серед шелесту трави й далеких розмов він почув зітхання, гул, ім’я...
Він увірвався в затінений куток, де ті двоє сховалися. Вони дивились на нього широко розплющеними очима, ледве відпрянувши кілька секунд тому. Щоки Катари розчервонілись, волосся Зуко вибилось з його пучка, а губи обох розпухли.
Сокка глядів на це.
— Що за…