Work Text:
Травень 1889
У бальному залі було гамірно: лунала музика, дзвеніли бокали з вином, сріблом розливався жіночий сміх. Олів’є задивився на гігантські астермітові люстри, які висіли під стелею: світло переливалось у міріадах кришталевих підвісок, і страшно було подумати, скільки тисяч франків довелося відвалити за одну таку — чи який штат прислуги потрібно було утримувати, щоб ця розкіш не заростала пилюкою й павутинням.
Не надто менше маркіз де Лафаєт, схоже, жертвував церкві й Ордену — інакше Олів’є сьогодні проводив би спокійний будній день у катакомбах замість того, щоб стирчати посеред найбагатших жителів Парижу.
Тиждень назад молодшій доньці маркіза виповнилось п’ятнадцять, і бал, який влаштували в честь її дня народження, вийшов воістину грандіозним. Як на лихо, юна Мішель виявилась дівчиною нервовою, тривожною і екзальтованою. Звідки вона вже дістала газети, в яких писали про жертв Дев’ятикратного убивці, Олів’є поняття не мав — правильним мадмуазелям подібне чтиво не повинно було навіть на очі потрапляти. Але, як би там не було, Мішель свято впевнилася, що підступний вампір спалахнув до неї темною пристрастю і обов’язоково прийде по її душу, тіло, серце і що там ще просто на бал, викрадати її при всіх гостях і драматично волокти у темну ніч для втілення своїх страшних хтивих бажань. Переповідали, що своїми істериками Мішель встигла довести гувернантку, кількох покоївок і навіть рідного батька, і той, врешті, звернувся до Ордену з проханням надати охорону.
Самого листа Олів’є, звісно, не бачив, однак приблизно уявляв, що у ньому було і з яким обличчям цю писанину читали що Шарль, що грандметр Фролло. Пожертвування маркіза, однак, складали чималеньку частину казни, тому Орден вирішив милостиво виділити йому аж трьох паладинів.
Олів’є вкотре за сьогоднішній вечір окинув бальну залу поглядом і тихо зітхнув. Не зайнятих на завданнях капітанів знайшлося п’ятеро. Гано одразу забракували через обличчя — ще не вистачало, щоб Мішель прийняла його за вампіра чи якогось головоріза і влаштувала істерику уже на балу. Роланда — через характер, і, відверто кажучи, Олів’є був цьому радий. Він і так не горів бажанням стирчати посеред всіх цих високопарних месьє і надушених мадам. А ще й щохвилини зупиняти при цьому Роланда від якого-небудь дурного тоста про Божу благодать, спроб потанцювати салонні танці (Господи Боже, ні, Олів’є всього раз в житті бачив це видовище і не був упевнений, що витримає ще хоч один) чи натхненних розмов про спасіння душі? Та він просто не дожив би до кінця вечора.
Тому вибір упав на нього, Ож’є, який тільки повернувся з завдання біля Бокео, й Астольфо.
Олів’є втомлено прихилився плечем до колони, біля якої прилаштував Альтеклер. Керівником завдання був призначений він — і, попри розуміння усієї абсурдності прохання, все ж спробував чесно й відповідально поставитися до своєї роботи. Тому сам він охороняв вхід з маєтку, Астольфо залишив біля виходу на терасу, яка примикала до саду, а Ож’є відправив патрулювати бальну залу і балкон над нею. Спочатку Олів’є хотів поміняти їх місцями, однак Астольфо випромінював такі відверті ненависть, гнів і презирство до всієї цієї затії, що Олів’є вирішив: краще йому з людьми зайвий раз не пересікатися.
Зараз хлопчисько, схрестивши руки на грудях, стирчав в кутку біля здоровенного вікна, за яким виднівся вечірній сад, й кидав люті погляди на гостей. Олів’є навіть з такої відстані бачив, як грізно зійшлись на переніссі тонкі брови і як обурено блискали великі очі під стрілами вій. Весь вигляд Астольфо просто кричав про те, що краще б він пішов на нормальне завдання або хоча б вкотре засів на тренувальному майданчику до самої ночі замість того, щоб бути декорацією на такій вкрай безглуздій з його точки зору затії.
«Ну, — подумав Олів’є, — хай звикає. Доросле життя — не така проста штука і з однієї різанини вампірів не складається».
Він вкотре окинув поглядом зал, знайшов очима Ож’є — той саме спустився по сходах і щось відповідав якійсь мадмуазель, яка до нього підійшла — а тоді заплющив очі.
За наступну годину Олів’є встиг добряче знудитися, дозволити собі один келих вина і відбитися від двох мадам. Перша — здається, це була герцогиня де Леві-Мірпуа — просто підійшла пофліртувати з красивим молодим мисливцем. Друга ж, вдова графа де Кларі, впізнала у ньому сина де Женнів, і Олів’є довелося хвилин з двадцять відповідати на питання про сім’ю, вислуховувати побажання довголіття Од і її чоловіку, піддакувати роздумам про важливість чимшвидшої появи дітей і згідно кивати на сентенції про неправильність життєвого укладу Третьої Республіки.
Спекавшись нарешті графині, Олів’є одним махом вихилив свій келих, здав його лакею, який вдало підвернувся під руку, і взяв собі ще один: вирішив, що після всього він заслужив. Ось саме тому він так терпіти не міг пересікатись зі всією цією елітою Франції: минуле немов накочувалося знову океанською хвилею, осідало на плечі непідйомним тягарем, душило за горло. Олів’є волів би до кінця життя ризикувати собою і убивати вампірів — тільки б не повертатися ніколи у ці задушливі зали, повні перешіптувань, дурманливого запаху парфумів і поглядів, які судили по тому, якого ти роду, скільки в тебе статків і з ким вигідні контракти ти зміг заключити.
Олів’є заплющив очі, глибоко вдихнув. Зробив великий ковток — все ж, на вино маркіз де Лафаєт не поскупився; видихнув. Щойно закінчили танцювати королівську Лансьє, пари розходилися по краях після поклонів, залунала нова мелодія, і хтось закружляв у вальсі.
Погляд перечепився об Астольфо: той все так само стирчав у своєму кутку, однак уже не виглядав настільки безкінечно гнівним — а поруч з ним...
Олів’є спочатку навіть не повірив власним очам: поруч з Астольфо завмерло неземне створіння. Тендітна фея у кремовій сукні була майже на півголови нижчою, біляве волосся, невагоме, мов хмаринка — заколоте у високу зачіску й прикрашене квітами, а пронизливо-блакитні очі видавалися такими гігантськими, що займали ледь не половину обличчя. Фея то опускала їх долі, то зводила знову на Астольфо — і кожного разу довжелезні пухнасті вії злітали догори, мов крила якогось екзотичного метелика.
Олів’є шоковано витріщався. Першим його поривом було негайно підійти — тільки ще не вистачало, щоб Астольфо в своїй звичній манері накинувся на доньку якого-небудь герцога чи маркіза. Однак хлопчисько, як не дивно, не гирчав, не лаявся і, схоже, вів себе неочікувано пристойно. Звісно, він не усміхався і взагалі не виглядав особливо радим розмові — однак відповідав, здається, спокійно, та й в цілому не намагався одразу прогнати фею геть. Олів’є ще з хвилину поспостерігав за тим, як вони перемовляються, тоді зітхнув. Світло астермітових люстр танцювало на сережках феї і хресті Астольфо, самі вони, схоже, прекрасно знайшли собі раду, і під ніжну мелодію нового вальсу картина видалась Олів’є майже ідилічною. Врешті, подумалось йому, в катакомбах у Астольфо майже не було можливості поспілкуватися з однолітками, особливо з дівчатами. Хай отримає від цього вечора, що зможе, не все ж помстою і тренуваннями жити.
Він відпив вина знову, ковзнув поглядом по залу. Кружляли пари у вальсі, поважні мадам сиділи на диванчиках під стіною і про щось перемовлялися, обмахуючись віялами, невелика група юнаків, вдягнених за останньою модою, рушила із залу — вочевидь, зіграти в карти у кімнаті поруч, біля сходів на балкон зграйка мадмуазелей оточила Ож’є і про щось наперебій розпитувала...
Олів’є поперхнувся вином й закашлявся. Лакей, який проходив поруч, кинув на нього стривожений погляд, і Олів’є жестом його заспокоїв і дав знак іти собі далі. Видихнув, знову витріщився на сходи.
Ож’є стояв там, оточений мадмуазелями, немов кущами троянд і півоній в саду. Його очі лукаво блищали, на губах блукала усмішка, в руці був напівпорожній келих з вином. Він про щось говорив, супроводжуючи свою розповідь доволі-таки артистичною жестикуляцією, і мадмуазелі синхронно то охали і прикривали рота долонею чи віялом, то заливисто сміялися.
Олів’є знову ледь не зірвався зі свого місця: якщо Астольфо до десяти років ріс в багатій родині і хоча б в теорії мав знати правила етикету, то Ож’є, вихований бабусею-швачкою, поняття не мав, що там до чого у вищому світі. Мадмуазелі навколо нього, однак, не виглядали невдоволеними, ображеними чи розчарованими: вони сміялися з жартів, стріляли поглядами, а найнахабніші відверто милувались армійською виправкою Ож’є — Олів’є чудово знав і вмів упізнавати ці погляди.
Він постояв ще хвилину, розглядаючи їх і вагаючись, підійти чи не підійти, а тоді вирішив, що до дідька. Все одно паладини були лише антуражним доповненням, покликаним заспокоїти іменинницю на цьому балу: навіть найдурніший вампір у всьому всесвіті не ризикнув би нападати на повну залу людей.
Олів’є допив своє вино і поманив до себе лакея з ще одним келихом.
— Пробачте, мадам, однак я дав обітницю дотримуватись целібату до тої миті, поки останній кровопивця не покине цю землю.
Маркіза де Беллуа обмахнулась віялом і печально зітхнула.
— Невже Господь може засудити вас за всього лиш скромний прояв любові? У мене є чудова вілла біля Ег-Морту, на самому узбережжі Середземного моря. Прекрасне місце для того, щоб хоробрий мисливець міг знайти перепочинок для душі і тіла, — промуркотіла вона низьким голосом, ніби випадково притискаючись до ліктя Олів’є невеликими, але виразно підкресленими корсетом грудьми. Олів’є навіть бровою не повів. Все ж, промайнуло в голові, від домагань Міри теж була певна користь: після неї жодна великосвітська мадам і близько не виглядала настільки настирливою і безпардонною.
Він постарався відобразити якомога більшу скорботу на обличчі:
— Мені прикро, проте обітниці перед Господом Богом нашим Всевишнім повинні бути міцні, мов діамант, і непорушні, як сама земна твердь.
Маркіза де Беллуа знову зітхнула, пробурмотіла щось про те, що якщо раптом обітниця все ж закінчиться, вона завжди готова і чекатиме, і відійшла.
Олів’є не став її проводжати поглядом і розслаблено привалився плечем до колони. Не вона перша, не вона остання за цей вечір. Сватання юних мадмуазелей можна було не боятися: рід де Женнів і так ледве зводив кінці з кінцями, і те, що Олів’є пішов шляхом паладина, тим паче не додавало йому престижності в очах сімей з доньками на виданні. А от багаті вдови — або й мадам з чоловіком, який готовий був дивитися на короткі інтрижки крізь пальці — шукали уже не грошей, а красивого фаворита поруч. В своїй привабливості Олів’є не сумнівався, у тому, що окутаний романтичним флером капітан мисливців на вампірів зарахується за особливе досягнення в списку коханців — теж.
І все ж, на диво, ці залицяння не викликали у нього зараз звичного роздратування чи втоми. Чи то вино було надто хороше, чи то загалом атмосфера балу подіяла на Олів’є умиротворююче. Лунала музика, кружляли пари, група месьє ліворуч, судячи з уривків розмови, обговорювала ціни на акції якоїсь компанії, зграйка юних мадмуазелей зібралася біля виходу на терасу — немов клумба з саду відростила чарівні ніжки і прибігла на звуки вальсу.
— Розважаєшся? — до нього підійшов Ож’є із повною тацею різноманітних канапе. Простягнув; Олів’є трохи повагався, а тоді все ж взяв собі одну.
— Не більше, ніж ти: від тебе половину вечора юні мадмуазелі не відлипали, — він окинув Ож’є коротким поглядом. — Матері нарешті вирішили відігнати своїх доньок від нестатусного залицяльника?
— Та набридло трохи, от і вирішив розвіятися — хоча збрешу, якщо скажу, що подібна увага мені не лестить. Ти теж, наче, не особливо страждаєш.
Олів’є лише знизав плечима: настрою сперечатися не було, та й не те щоб Ож’є сильно помилявся. Той окинув тацю прискіпливим поглядом, вибрав канапе, яке видалось, певно, найсмачнішим, покрутив у пальцях.
— Правда, думаю, малий обставив нас з тобою обох разом взятих, — весело продовжив, одним махом закинув собі канапе в рота і кивнув в бік виходу на терасу. Олів’є поволі перевів туди погляд.
Тільки зараз він зрозумів, що квітник мадмуазелей зібрався не просто так: тісним колом, ледь не наступаючи одна одній на сукні, вони оточили Астольфо. Дівчат — і зовсім юних, і на вигляд уже повнолітніх — було так багато, що хлопчисько за ними ледь виднівся. Очолювала ж їх іменинниця в розкішній червоній оксамитовій сукні і з такою кількістю шпильок з дорогоцінним камінням у чорному волоссі, що від одного погляду на них починало мерехтіти в очах.
Олів’є завмер. Він якось зовсім забув про Астольфо: той не створював проблем, а сам Олів’є, на відміну від Роланда, не страждав від поривів бути чиєюсь нянькою. Стоїть собі під стіною й стоїть, з завершенням балу все одно разом утрьох вирушили б у катакомби, а до того хлопчисько навряд чи кудись би дівся — тому момент, коли Астольфо раптом став настільки популярним, Олів’є начисто пропустив.
— Хотів би я сказати, що молодість перемагає зрілість, але тут справа явно не в цьому, — Ож’є піймав лакея, всунув тому тацю з канапе і відібрав один із келихів з вином. Дзенькнув ним об напівпорожній келих Олів’є. — Ну, за практичність людей, яка завжди ставала вирішальним чинником у всі епохи!
І тут нарешті до Олів’є дійшло.
Він, спадкоємець зубожілого роду де Женнів, звісно, був захищений від будь-яких матрімоніальних посягань своїм далеко не найкращим фінансовим становищем — чого не можна було сказати про єдиного вцілілого нащадка Гранатумів. Точні цифри їхніх статків Олів’є назвати не міг, бо ніколи особливо не цікавився, але всі в Ордені знали, що до трагедії сім’я Астольфо аж ніяк не бідувала — та й після їхньої смерті заводи і фабрики нікуди не ділися.
— Який там річний дохід Гранатумів, який до повноліття Астольфо кладе собі в кишеню церква? Скільки десятків тисяч франків? — продовжував Ож’є: схоже, ситуація його щиро веселила. — Я аж майже шкодую, що сам не народився мадмуазеллю: може, теж би зараз під схвальним поглядом матінки чи тітоньки затискав хлопчиська в кутку у сподіванні, що він зверне увагу саме на мене.
Олів’є знову перевів погляд на Астольфо. Навіть з такої відстані було видно, що той зблід, мов мрець. Він втиснувся в стіну, панічно вчепившись в Луізетту, і, здавалось, навіть не дихав — тільки загнано озирався, марно намагаючись знайти шлях до відступу.
— Як гадаєш, коли Шарлю і Фролло чекати на сватів? А то такий вигідний наречений: юний, красивий, багатий, — взявся загинати пальці Ож’є. — З десяти років безвилазно сидів у катакомбах, тому ніяких попередніх домовленостей стосовно шлюбу немає. Те, що вічно пропадатиме на роботі — навіть на краще: усе майно в тендітних руках вірної дружини, а також її дорогих родичів — до скількох там у нас нині за законом батько роспоряджається майном своєї доньки, до двадцяти одного? А якщо раптом все ж трапиться невиправне, і чоловік трагічно загине, розтерзаний якимось особливо підступним вампіром — що ж, юна вдова зі смиренням прийме цю долю разом із тягарем усіх обов’язків єдиної власниці і господині фабрик і заводів...
На цих словах Олів’є зрозумів, що настав час втрутитися.
— Потримай-но, — він сунув свій келих Ож’є в руку.
— Підеш його рятувати? — той, схоже, навіть не збирався зрушати з місця. Олів’є кинув погляд на мадмуазелей, тоді обернувся, підхопив Альтеклер і рішуче рушив до виходу на терасу.
Його появу повністю проігнорували: жодна з дівчат навіть не озирнулась, коли Олів’є підійшов.
— Прекрасні мадмуазель... — почав був він, однак його слова потонули у мішанині дзвінких голосів.
— Месьє Астольфо, хто вчив вас володіти зброєю?
— Як ви стали паладином в такому юному віці?
— Месьє Астольфо, а правда, що вампіри більше двох метрів зростом, а їхні ікла сяють під місяцем сріблом?
— А правда, що всі мисливці живуть під землею і сплять удень, а на поверхню виходять вночі?
— А вас відпускають на прогулянки? Можливо, наступної неділі...
— Колетт, як не соромно, ти уже обручена!
— Нічого подібного, це поки що лише на словах, і батьки ще не вирішили! А у тебе самої є кавалер — але ти тут стирчиш!
Олів’є спробував якось підступитися без зайвих розмов, однак кинув погляд на зубці Альтеклера — і відмовився: ще не вистачало потім виплачувати компенсацію за порваний шлейф сукні чиєїсь багатої донечки.
— Месьє Астольфо! — Мішель, немов хижа кішка, зраптом зробила граційний кидок уперед і підхопила хлопчиська під лікоть. Той запізніло сахнувся, однак затягнуті в високі рукавички руки тримали на диво міцно.
— Месьє Астольфо, — повторила Мішель, проникливо зазираючи йому в очі. — Я сьогодні іменинниця, тому ви просто зобов’язані подарувати мені танець! Що вам краще дається, вальс чи полька? Чи, можливо, ви пам’ятаєте схему якоїсь кадрилі? Я попрошу батька, він накаже музикантам зіграти потрібне.
— Нечесно! — схопила Астольфо за інший лікоть трохи старша білявка в бузковій сукні — здається, та сама, яку називали Колетт. — Вас ще навіть офіційно не представили, і ти не можеш сама запрошувати на танець чоловіка!
— Нас представляли, коли батько показував, хто охоронятиме бал! — огризнулась Мішель, смикаючи Астольфо в свій бік. — І я іменинниця, я маю право!
Олів’є прокашлявся.
— Прекрасні мадмуазель! — гаркнув він тим самим тоном, яким ставив на місце новачків у своєму загоні.
Його нарешті почули: десяток пар очей повернулись до нього, ковзнули на Альтеклер — все ж, взяти його було хорошим рішенням — і знову звелися в німому очікуванні. Олів’є схилився в неглибокому поклоні.
— Мені дуже прикро переривати вашу розмову, однак нам з моїм юним колегою пора в патруль, — якомога учтивіше і в той же час безапеляційно мовив він, притискаючи вільну долоню до грудей в знак вибачень. — Тому я був би вдячний, якби ви могли його відпустити. Все ж, наш головний обов’язок — убезпечити вас і ваших близьких і дати змогу безтурботно насолоджуватися сьогоднішнім вечором.
Дівчата нарешті розступились, відкриваючи Олів’є шлях до Астольфо, відійшла на крок навіть Колетт — однак Мішель і не думала відпускати відвойований в тяжкому бою лікоть.
— Месьє де Женн, — в одному короткому зверненні чудово читалося, ким вона вважала усю сім’ю Олів’є і скільки для неї важили його слова, — я впевнена, що вашої вправності вистачить, щоб захистити нас від будь-якого ворога, який може чатувати в саду. Я ж хотіла би потанцювати з месье Гранатумом.
— Мадмуазель де Лафаєт, — Олів’є ще нижче схилився в поклоні. — Моє серце розбиває необхідність не погоджуватись із вами, однак від вашого батька Орден отримав чітке прохання: охороняти його чарівну доньку від будь-яких небезпек до останньої хвилини балу. Тому я перепрошую, але як командир сьогоднішнього завдання, повинен забрати у вас свого підлеглого.
З цими словами Олів’є підчепив звільнений Колетт лікоть, одним точним ривком висмикнув Астольфо з чіпких пальців Мішель і поволік надвір — і хлопчисько, хоч уже давно нікому не спускав подібної фамільярності, покірно поплівся слідом.
Сад зустрів їх солодким оксамитовим мороком, напоєним пахощами квітів. Олів’є відтягнув Астольфо подалі від входу, за кущі жасмину, які бовваніли примарно-білим громаддям, опустив на лавку, що вдало потрапила на очі, і окинув критичним поглядом:
— Живий?
Астольфо відповів не одразу: він все ще був білий, мов полотно, його дихання зривалось, наче після довгого бігу.
— Якого дідька? — він випустив Луізетту, в яку до того намертво впивався пальцями — та з глухим брязкотом полетіла на посипану гравієм садову доріжку — і обхопив себе за плечі. — Поки підійшла одна Жаклін, яка колись приїжджала до нас в гості, все було нормально. А потім набігли ці... ці...
Він глибоко вдихнув — і раптом вилаявся так, що у Олів’є, який чув немало на своєму віку, полізли очі на лоба.
— Вони ненормальні! Хибнуті! Хворі на голову! Та якого дідька взагалі?!! — Астольфо щосили хряснув кулаком по лавці, і Олів’є мимоволі порадів, що відтягнув його подалі від бального залу: навіть цей крик музика повинна була заглушити.
— Заспокоївся? — спитав він, коли стало ясно, що репетувати більше Астольфо не збирається. Той скинув на нього лютий погляд. На Олів’є не подіяло.
— Якщо так — бери Луізетту, іди до головних воріт, скажи, що я тебе туди відправив, і не потикай звідти носа до самого кінця. Ми з Ож’є вже як-небудь удвох розберемось.
Повисла пауза, а тоді Олів’є здалося, що у великих очах промайнула вдячність — чи то, може, так химерно відбилось світло ліхтарів? Астольфо шумно видихнув, повів плечима, немов скидаючи напругу, підвівся. Нахилився підхопити Луізетту, озирнувся на бальний зал — і, не кажучи більше ні слова, рушив геть.
Олів’є провів очима невисоку постать, поки та не зникла за білим маревом кущів жасмину, зітхнув — а тоді розвернувся і попрямував назад.