Work Text:
У повітрі пахне чадом і попелом. Полум’я поволі облизує стіни. Десь вглибині покинутого маєтку тріщать прогорілі балки, готові от-от обвалитися.
— Не дайте вогню перекинутися далі! — завдання завершене, проте Роланд не поспішає повертати Дюрандаль на ремені: маєток зайнявся до того, як він встиг впевнитися, що усіх вампірів точно перебили. — Нам не потрібна неконтрольована лісова пожежа!
Мисливці збираються невеликими групками: якісь оббігають маєток, якісь допомагають пораненим, якісь просто стоять, переводячи подих після зачистки. Роланд уважно слідкує за периметром, тому високу худу постать помічає здалеку.
— Капітане Роланде! — Марко біжить до нього спотикаючись через крок. Полум’я відбивається у скельцях його окулярів, обличчя блищить від поту. Він ледве добігає, дивом не спотикаючись на останньому кроці, вчіпляється тремтячою рукою в бік; кілька разів хапає ротом повітря, марно намагаючись вирівняти дихання, тоді зводить повний відчаю погляд:
— Капітане Роланде, капітан Астольфо пішов у маєток.
— Роланде!!!
Він зупиняється, майже ступивши на трап. Ангар дирижаблів повниться звичним гулом: низький, поки ледве чутний гуркіт двигунів, тупіт чобіт по кам’яній кладці, останні перекрикування техніків перед зльотом. І все ж, дзвінкий дитячий голос прорізає все це, немов нагрітий ніж — масло. Роланд обертається. Олів’є, який почав був підійматися, теж зупиняється, завмираючи на кілька сходинок вище.
— Роланде! — Астольфо протискається між двома мисливцями і, ледь не спіткнувшись і не полетівши шкереберть, стає перед самим трапом. Опирається тремтячими руками об коліна і безуспішно намагається віддихатися.
— Ти чого? — здивовано кліпає Роланд: вигляд у Астольфо такий, ніби той пробіг усі катакомби без зупинки. Краєм вуха Роланд чує, як починає нервово барабанити пальцями по металевих перилах Олів’є: часу до вильоту залишається зовсім обмаль.
Астольфо робиль глибокий вдих, ледве ним не давиться, проте зводить нарешті голову.
— Мене взяли, — каже тихо, і вигляд у нього водночас безмежно щасливий і вкрай розгублений. — Роланде, мене взяли.
Якусь мить Роланд не розуміє — а тоді раптом все стає на свої місця.
— Це ж неймовірно! — він згрібає Астольфо в обійми, усмішка сама собою розтягується від вуха до вуха. — Ти просто молодчина! Воістину, Бог дарував тобі неймовірні талант і наполегливість. На моїй пам’яті ще жодного учня не зараховували у мисливці в такому віці!
Астольфо щось бурмотить, потонувши в його руках, і Роланд бачить, як починають палати кінчики його вух. Олів’є позаду дуже виразно тяжко зітхає. «Ну міг би хвильку зачекати, справді», — подумки дорікає йому Роланд, проте все ж відпускає Астольфо. Кладе руки тому на плечі.
— Як повернуся — обов’язково відсвяткуємо, — обіцяє з теплою усмішкою. — А поки біжи розповідати Марко. Ти ж йому ще не казав?
— Ні, я хотів тобі першому, — Астольфо ніяковіє, проте великі очі під довжелезними віями все ще сяють. Роланд не стримується: простягає руку і куйовдить йому волосся.
— Тоді мерщій до нього! — акуратно розвертає і легко штовхає в спину. — Впевнений, Марко буде не менше щасливий, ніж я, коли це почує.
Астольфо озирається на нього, киває — а тоді біжить геть. Роланд проводжає його поглядом, відчуваючи, як серце щасливо б’ється в грудях.
— Одинадцять з половиною — це надто мало. Зазвичай учнів починають приймати в мисливці після дванадцяти, більшість — взагалі ближче до тринадцяти.
Роланд обертається. Олів’є стоїть посеред трапу, схрестивши руки на грудях, між його тонкими бровами залягла тривожна зморшка. Роланд знизує плечима.
— Астольфо в бою на голову вищий за однолітків. Сенс його тримати в учнях? — знову шукає очима знайому маківку серед сірих плащів, проте Астольфо вже не видно. — Швидше за все, його направлять в дванадцятий, як і зазвичай Гранатумів. Іоан зможе за ним наглянути, це ж не Гано, який любить кидати новачків у саму гущу бою. А так набереться бойового досвіду — і, можливо, ще швидше ростиме.
Олів’є знову зітхає.
— Згадай мої слова, це все погано закінчиться, — повторює те, казав уже не раз за останні півтора року. Роланд кидає на нього короткий докірливий погляд, тоді знову усміхається.
— Ти іноді надто песиміст. Все буде добре, — відповідає впевнено і нарешті ступає на трап.
Марко дивиться на нього благально й очікувально, і Роланд вагається. Керівником у цій операції призначений не він, а без цього паладини на полі бою мають рівний статус. Попри все, Астольфо у свої п’ятнадцять вже досвідчений мисливець, він може прорахувати ризики і оцінити небезпеку і точно не буде радий, якщо Роланд — знову — прийде його зупиняти. І все ж... Роланд кидає погляд на маєток, жар від полум’я дихає йому в обличчя.
Позаду чуються тяжкі кроки.
— Що, проблеми? — в низькому голосі Гано звучить ледь помітна насмішка. Роланд обертається.
За все завдання Гано навіть не скидає плащ. Його вугільно-чорні кучері розтріпалися й стирчать у різні сторони, шрам у відсвітах полум’я здається криваво-червоним, а лезо Морглеса, який лежить на плечі, забризкане кров’ю вбитих вампірів. Роланд не бачить, проте спиною відчуває, як зіщулюється в присутності паладина Геліотропу Марко.
Гано дивиться Роланду прямо в вічі:
— Це твій хлопчисько біснується, так що тобі його і забирати, — каже спокійно, а відблиски полум’я тонуть в його чорних зіницях. Якусь мить Роланд дивиться на нього у відповідь, тоді опускає погляд. Відвертається — і мовчки рушає до маєтку.
У залі зібрань паладинів стоїть тиша. Дванадцять місць навколо круглого столу і крісла метрів Ордену на підвищенні за ними залиті яскравим світлом астермітових ламп. Роланд поволі обводить їх очима, тоді здіймає голову.
Астольфо завмер праворуч, спокійний і зібраний. Він тримає спину прямо і дивиться впевнено — і те, що він все ж хвилюється, видають тільки кінчики пальців, які ледь тремтять. Роланд тепло усміхається. Поруч із ним більше не маленький переполоханий хлопчик — перед колегією метрів стоїть юний мисливець, гідний зайняти своє місце серед інших капітанів. Роланд кладе йому руку на плече.
— В цей день Божий, користуючись правом свого титулу, я б хотів порекомендувати Астольфо Гранатума на місце паладина Гранату, — його голос лунко звучить під високим кам’яним склепінням.
Западає тиша. Астольфо скидає на нього вражений погляд — він, певно, підозрював, що справа буде важливою, раз його викликали аж на зібрання, однак такого явно не чекав. Роланд бачить, як в його очах неможливість повірити переплітається з відчайдушною, майже дитячою надією — призначення паладином найвище з можливих визнань вправності мисливця — і підбадьорливо усміхається.
— Не смішно, — першим озивається Гано праворуч — як і завжди, рівним байдужим тоном. — Ще тільки дітей нам в паладинах не вистачало.
Астольфо рвучко обертається в його бік, уже готовий огризнутися, проте Роланд на мить сильніше стискає тонке плече.
— Орден не робить різниці між чоловіком і жінкою, між багатим і бідним, — відповідає спокійно. — Чому тоді ми повинні заперечувати талант лише через юний вік? Астольфо уже давно один із кращих мисливців Ордену і найкращий у дванадцятому загоні. Мало хто стільки часу присвячує тренуванням, як він. Так, він молодший за інших паладинів — та й за більшість мисливців у Ордені. Проте хіба це не значить, що він доклав куди більше зусиль, щоб досягнути того, що може не кожен дорослий? Чому це потрібно знецінювати?
Краєм зору Роланд бачить, як Олів’є схиляє голову й стискає пальцями перенісся, проте так нічого й не каже. Гано мовчки скептично зводить брову, Ож’є ліворуч зітхає.
— Ну, рука Іоана справді так нормльно й не загоїлась, і не те щоб у нас тут була ціла черга з кандидатів, але... — починає він. Роланд відчуває, як кам’яніє під долонею плече Астольфо; знову ловить його погляд. «Все буде гаразд, — намагається передати усмішкою. — Нехай зараз вони сумніваються, але врешті тебе приймуть. Ти чесно заслужив це місце, і всі це розуміють».
— Я почув твої слова, — лунає в тиші мелодійний голос. Роланд обертається до крісла по центру.
Залитий промінням астермітових ламп, в широкому білому плащі, Шарль нагадує янголів зі стін Нотр-Даму. Сяйво немов збирається навколо нього м’яким ореолом, огортає голову німбом й іскрами танцює на прикрашеному діамантами хресті.
— Ми це обговоримо, — він зводить руку, вказуючи на двері. — А поки виведи, будь ласка, кандидата з залу.
Роланд схиляє голову в поклоні і першим розвертається.
Астольфо мовчить до тої миті, поки не опиняється в коридорі, й двері не зачиняються за його спиною, тоді різко зводить голову. Стиснуті в тонку нитку губи тремтять, широко розплющені очі дивляться прямо на Роланда. На долю секунди тому здається, що зараз Астольфо його обійме — однак той стримується. Ще одне свідчення, наскільки він виріс.
— Я не підведу, — каже Астольфо, і його голос дзвенить від напруги, а очі горять. — Клянуся. Я не підведу.
Роланду так хочеться простягнути руку й скуйовдити йому волосся — зовсім як в дитинстві — проте він собі цього все ж не дозволяє. Натомість знову усміхається й кладе руку Астольфо на плече:
— Я знаю.
Він швидко біжить коридором, прикривши обличчя рукавом. Повітря сухе від жару, від диму дряпає горло — вогонь сюди поки не дістався, але це ненадовго.
Роланд знає: гукати Астольфо марно, той все одно не відповість — не йому, не на його поклик — і від цього на мить болісно стискається серце. Він жене від себе ці думки — вони зараз не потрібні, не до цього.
Десь, ніби за кількома стінами, з довгим протяжним тріском обвалюється прогоріла балка. Глухо гуготить полум’я: маєток готовий от-от розвалитися й остаточно потонути в пожежі. Роланд біжить, зазираючи у кожну кімнату, яка трапляється на шляху, серце калатає все швидше, а тривога поволі запускає свої пазурі в нутрощі. Вогонь розгорається, і якщо раптом Астольфо відрізало від виходу...
Він добігає до розгалуження коридору і завмирає — схоже, тут маєток розділяється на західне і східне крило. Роланд загнано озирається — якщо він побіжить не в той бік, втратить час — і тут нарешті бачить.
Тонка постать проступає за поруйнованою стіною: завмерла посеред того, що, певно, колись було кімнатою для прийому гостей. Луізетта упирається вістрям в закопчений паркет — і в наступну мить Роланд помічає на підлозі кості.
Значить, всередині все ж залишалися вампіри.
Він більше не вагається — робить крок уперед, й Астольфо рвучко зводить голову. Його нижня губа розбита, на правій щоці видніється широкий слід від сажі, а волосся сплуталося й стоїть сторчма — і все ж, він виглядає цілим. Тільки зіниці ненормально розширені — чи то від еліксиру, чи то від адреналіну. Роланд робить ще один крок, а тоді перестрибує залишки стіни.
Всю месу Астольфо сидить як на голках. Він дивиться лише на священика, читає усі молитви й співає разом з іншими гімни перед причастям, проте боковим зором Роланд бачить, наскільки він напружений.
На службі паладинів всього троє: Обсидіану, Яшми і Гранату. Решта або на завданнях у інших куточках Франції, або роз’їхалися форпостами, і на лавці, яка відведена під них у церкві в катакомбах, між Роландом й Астольфо нікого. Сам Роланд теж намагається не дивитись, однак погляд раз за разом усе одно ковзає праворуч. У грудях глухо болить — знайомо і вже майже звично.
Чому все обернулося так?..
На причастя підводиться тільки Олів’є — схоже, з них трьох лише він відбув напередодні обов’язкову для паладина щотижневу сповідь — й спина Астольфо кам’яніє ще більше. З лавки він зривається в ту саму мить, як священики виходять з храму — і негайно полотніє. Рвучко вдихає повітря крізь зціплені зуби, горбиться, затискає правою плече — а Роланд бачить, як зведені судомою пальці лівої намертво вчіпляються у спинку лавки попереднього ряду.
На останньому завданні вампір зачепив Астольфо над ключицею, і рана ще й близько не загоїлася.
Мисливці поволі виходять із церкви, їхні голоси зливаються у тихий гомін під кам’яним склепінням. Білий, як стіна, Астольфо марно намагається вирівняти рване дихання. Затягнута в рукавичку рука тремтить від напруги. Скочується по носу й зривається вниз крапля поту.
— Капітане!
З протилежного боку, пробившись крізь натовп, підбігає Марко. Тривожно схиляється, щось говорить — Роланд відвертається і намагається не слухати.
Він не повинен. Астольфо б цього не хотів.
Він не дивиться — більше відчуває, як Марко обережно притримує Астольфо за лікті. Як допомагає випростатися, й Астольфо безсило привалюється до його плеча. Вони поволі виходять у прохід і розчиняються у мішанині чорних сутан і сірих плащів — й лише тоді Роланд розуміє, що весь цей час сидів, зчепивши руки в судомний замок. З зусиллям розгинає пальці — ті слухаються не одразу.
— А я був певний, що ти до нього кинешся.
Роланд обертається. Олів’є ліворуч закриває свою Біблію, його обличчя незворушне, очі звернені до вівтаря.
Роланд теж переводить погляд туди. Там, під хрестом, схилилась над Ісусом Діва Марія — проста скульптура, і близько не рівня статуям, які століттями прикрашають Нотр-Дам. Астермітові лампи кидають на її обличчя нерівні тіні, і в їхньому мерехтливому світлі на мить здається, що по кам’яній щоці котиться сльоза.
Роланд опускає голову. Дивиться на власні долоні.
— Я б зробив тільки гірше.
В першу мить Роландові здається, що Астольфо його не впізнає і плутає з вампіром — а потім він розуміє, що цей погляд звернений саме на нього, і серце знову болісно стискається.
— Ми відступаємо, — він підходить і зупиняться за крок — й Астольфо висмикує вістря Луізетти з паркету і скидає голову вгору.
— Вперед, забирайтесь, — його голос хрипкий — не то від диму, не то від люті. — Тільки заважати будете. А я, — тут він копає носком черевика кості на підлозі, — сам закінчу.
— Астольфо, ми всі відступаємо, — повторює Роланд тяжко. — Залишатися в маєтку надто небезпечно, тут в будь-яку мить все може обвалитися. Навіть якщо якісь вампіри вижили, вони або згорять, або ж вибіжать назовні просто в руки мисливцям.
Очі Астольфо спалахують темним вогнем.
— Ти мені не командир, — сичить він. — І накази віддавати не можеш. Забирайся.
Чого він ще чекав, гірко проноситься в голові. Що Астольфо його послухає? Роланд робить крок уперед і ловить тонкий лікоть:
— Ти ідеш зі мною.
Напевно, якби поглядом можна було убивати, він уже давно лежав би замертво: в очах Астольфо стільки ненаивсті, що Роланд нею захлинається.
— Пусти! — Астольфо смикає ліктем, однак не може вирватися — сили надто нерівні. Його обличчя полотніє від гніву, губи стискаються.
— Ти йдеш зі мною, — повторює Роланд, намагаючись не звертати уваги на біль, який затоплює груди. Він не хотів, щоб все так було. Не хотів — але Астольфо відмовляється його слухати, що б він не сказав. Що йому залишається робити?
Чому все так обернулося, болісно б’ється у грудях. Де все пішло не туди? Як так трапилося, що добрий сонячний хлопчик, який так відчайдушно намагався стати зразковим мисливцем і захоплено ловив кожне його слово, тепер дивиться повним ненависті поглядом, немов у ньому не залишилося більше нічого світлого?
Невже й справді не залишилося?..
Астольфо знову шарпає ліктем.
— Пусти, я сказав!.. — починає він — і раптом навмирає. На мить його обличчя стає моторошно порожнім, коліна підкошуються, й Астольфо не падає лише тому, що Роланд вчасно ловить його під руку.
Дим, проноситься в голові. Астольфо надто довго пробув у палаючому маєтку і надихався диму.
Більше не можна зволікати: Роланд притримує Астольфо під спину і веде — майже волочить — до виходу. Підхопив би на руки й виніс так, але з Дюрандалем і Луізеттою не вийде. Коридор немов видовжується і починає здаватись безкінечним, позаду все гучніше тріскотить полум’я — немов ще трохи, і воно почне лизати п’ятки чоботів.
Астольфо більше не сперечається: він ледве переставляє ноги і, здається, за крок від того, щоб зомліти остаточно. Тільки пальці продовжують вперто чіплятись за Луізетту.
— Чому?.. — шепіт такий тихий, що Роланд дивом його чує.
Він не відповідає — натомість прискорює крок. Зараз потрібно вивести Астольфо в безпечне місце, все інше — потім.
— Ненавиджу тебе, — видихає Астольфо зовсім безгучно. Його голова низько схилена, сплутане, перемазане сажею волосся повністю завішує обличчя, проте Роланду здається: він бачить, як щось блискуче зривається і падає вниз.
Він зводить погляд — попереду вже видно вихід.
— Я знаю, — відповідає тихо.
Гуготіння полум’я ковтає його слова, не залишаючи від них нічого.