Work Text:
Багато людей, які знали його, вважали, що він не міг мати звичайних захоплень, не міг відпочивати й постійно десь повинен був зникати. Добре, з останнім Коннор ще міг погодитися, адже вже як декілька тижнів він не мав спокою навіть у маєтку. Однак Радунхаґейду мав й інші захоплення, окрім як вбивати тамплієрів.
У дитинстві Коннор любив зиму. Сніг, крига, що вкривала всі калюжі, по яких так приємно та радісно було стрибати — чомусь той хрускіт заспокоював, дарував насолоду. Зараз же йому подобалося літо. Коли довгі дні й прохолодні ночі. Коли сил вистачало лиш на вранішнє лежання десь під деревом біля води й вечірнє полювання на дрібну тварину. Коли ночі проходили біля багаття й зоряне небо слугувало ковдрою. У такі дні навіть хотілося бачити когось поруч. Хоч Радунхаґейду не особливо був говірким, але все ж таки інколи виникало бажання перекинутися і парою слів хоч з кимось.
Ахіллес щось хотів від нього з самого ранку. Щось. Кенвей прекрасно усвідомлював, що від нього хотіли, але сам Радунхаґейду не бажав вбивати батька. Особливо після того, як вони гналися за Черчем. Гейтем виявився взагалі не таким, як Ахіллес про нього постійно відгукувався. Можливо, Конор дозволив себе так обдурити, можливо, він все ще був тим маленьким хлопчиком, який тягнувся до батьківської уваги. Але ледь не вперше Радунхаґейду не волів діяти імпульсивно. Не хотілося зробити, а після жалкувати все своє життя.
Ахіллес ще зі вчорашнього вечора шукав свого учня, шукав увесь цей ранок, проте не дошукався. Конор прихопив з собою тільки лук та стріли, тільки ніж і торбину, залишивши у маєтку навіть власне життя асасина. На ніч лишиться у лісі. Що для дітей природи день за межами цегляних стін?
Зранку Кенвей звично збіг до Аквіли, чим неабияк перелякав команду можливим виходом у море. Ніхто літом не хотів працювати. Тим паче вдень та на воді. Радунхаґейду лиш похитав головою, заспокоївши з команди тих, хто все ще не розбігся, та пішов вглиб лісу. Перейде гори, а там вздовж річки куди вже шлях вовків приведе. Щоправда, він не палав бажанням сьогодні зустрічатися з хижаками. Будь-якими хижаками, навіть якщо вони вбивали заради задоволення та були у червоних мундирах.
День видався занадто спекотним. Ледь не вперше за своє життя Коннор проживав таке літо, коли хотілося не просто зняти з себе одяг, але і стягнути шкіру. Він намагався не виходити з тіні листя, намагався триматися якомога ближче до води та зайвий раз навіть на дерева не вилазити. Душно. Йому здавалося, що він робив вдих, але повітря так і не потрапляло у легені.
Думками Радунхаґейду повертався у той день, коли пожежа охопила все його поселення, коли він намагався врятувати маму. Дим пробирався в груди, дурманив розум та віднімав сили. Коннору досі було боляче згадувати минуле, бо насправді час не лікував. Взагалі. Він зменшував чіткість спогадів, окутував минуле туманом, але відчуття лишалися незмінними.
Вполювати когось — невиконане завдання. Здавалося, що всі тварини десь забилися у тінь та намагалися зайвий раз не ворушитися. Сам Коннор, не витримавши, коли сонце вийшло у зеніт, зупинився біля річки під кленом. Між листям час від часу пробігали білі промені, які осліпляли, якщо не встигав відвести погляд. Про що говорити, коли вони, як тільки стрибали на шкіру, одразу ж обпікали її. Як би Радунхаґейду не любив літо, але зараз він мріяв про снігову завірюху.
Останні ночі… Останні роки Коннор нормально не висипався. Тому зовсім не дивно, що, пригрівшись, він дозволив собі так легко заснути у досить небезпечному місці. Перед заплющеними очима була тільки пітьма, а спека вкривала його своєю ковдрою. Нічого приємного, нічого, що дало б такий бажаний відпочинок.
Як з-під води Коннор почув голоси. Далекі, спокійні, хтось ще й засміявся. Тіло спрацювало швидше, ніж він до кінця зрозумів, що трапилося. Підхопившись на ноги, Кенвей витяг з торбини ножа та озирнувся. Ліс. Річка. Нікого поруч. Він заплющив очі всього на декілька секунд, аби після подивитися на такий знайомий, але водночас з цим незнайомий, світ. Довкола розкинулося чорнота, що пронизувалася синіми жилами. Щось темніше, щось світліше. Це бачення… Радунхаґейду досі не до кінця розумів, чому Праотці дали йому цей зір.
Він розвернувся на голоси, які все так само ледь доносилися до нього, та, підхопивши сумку, пішов вперед. За все буття асасином Коннор навчився слідувати інтуїції. Не просто голосу сумніву, який штовхав на дурні вчинки, а тому внутрішньому відчуттю, яке само вело його тіло. Зараз же нічого не говорило йому про небезпеку, не змушувало знову витягнути ніж та напасти першим.
Похиле дерево привернуло до себе увагу і Радунхаґейду, як лісовий кіт, збіг по ньому. Відштовхнувшись від стовбура, він схопився руками за гілку сусіднього дерева та підтягнув себе, аби після повноцінно стати на неї. Вище. Йому варто забратися вище, щоб не змогли побачити.
Коннор досить повільно, щоби не видати себе навіть зайвим звуком, пішов на голоси, які ставали все голоснішими і якимись… Між гілок промайнув золотий спалах, що так знайомо пульсував на рівні чужих грудей. Ніколи ні у кого Кенвей не бачив такого, окрім однієї людини — Гейтем. І поруч з ним було інше сяйво: сріблясте, що звивалося подібно зміям.
Радунхаґейду ледь не злетів з дерева, подякувавши Праотцям за те, що чергова гілка опинилася на рівні грудей, через яку він одразу ж перекинув руку. Гейтем. Коннор повів головою і світ знову заграв барвами, впившись гострими голками у скроні. Мала плата, замала, за те, що міг бачити.
Великий магістр тамплієрів знаходився посеред лісу. У простих штанах та білій сорочці, з однією шаблею та без прихованого клинка. Коннор не повірив власним очам, поки Гейтем не розвернувся до нього обличчям. Проте увагою одразу ж заволодів інший чоловік, що стояв позаду Кенвея. Майже такого ж віку, як сам Радунхаґейду, темне волосся, що лиш підкреслювало нездорову бідність шкіри, і одяг селянина. Новий учень Гейтема? Новий тамплієр? Коннор роззирнувся, але не знайшов того, хто дійсно заслуговував на смерть від його руки.
— Ви ж знаєте, я скоріше себе заколю цією шаблею, — чоловік змахнув зброєю у руці, коли Гейтем розвернувся до нього обличчям, — ніж навіть підступлюся до вас.
— Минулого разу тобі вдалося зробити крок до мене, — голос Кенвея, як і завжди, був холодним.
— Дякую, — після недовгого мовчання видушив з себе чоловік.
Повинен був напасти. Зараз же. Але Радунхаґейду не міг навіть відпустити ту гілку, в яку вчепився ледь не з усієї сили. Він, майже не кліпаючи, спостерігав за тим, як батько став у занадто розслаблену позицію, завівши одну руку собі за спину, як чоловік, зітхнувши, підняв шаблю та зробив випад вперед. Рухи правильні, рухи, в яких відчувався почерк британської руки Кенвея. Але Гейтем лиш ступив убік, з чим чоловік, перенісши центр ваги на верхню частину тулуба, полетів вперед та впав на коліна.
— Альфреде, — Гейтем важко зітхнув та підійшов до нього, аби подати руку, — ніколи не…
— Не обманюйся тим, що тобі показують. Бо справжня дія ховається позаочі, ховається у руці, що стискає зброю. Навіть якщо це каміння.
Коннор помітив, як той, хто був названий Альфредом, стиснув кулак у траві, а після різко підірвався на ноги. Він розвернувся та кинув крихти землі в обличчя Гейтема, що відсахнувся назад. Альфред пірнув під занесеною для удару рукою так, наче все життя бився, та приставив вістря шаблі до чужого горла. Гейтем Кенвей дозволив себе обдурити.
— Це нечесний вчинок, — промовив Гейтем, змахнувши землю з повік та відштовхнувши пальцями лезо від свого горла.
— Ми й не домовлялися про чесність.
На що Гейтем коротко посміхнувся. Коннор не вірив власним вухам, не вірив власним очам. Його батько був зверхнім, холодним, непереможним. Він нікому не поступався і завжди виходив переможцем з кожної битви, навіть якщо це була словесна січа. Те, що зараз розгорталося знизу — могло бути лише вигадкою. Так, йому напекло голову.
Альфред був нижчий всього лиш на пів голови за Кенвея, був дуже худим, з чим кожен його рух можна прирівняти до танцю змії. Але Гейтем не бив на повну силу, бо не бажав скалічити чи вбити. Це взагалі не було схожим на той раз, коли Радунхаґейду зіштовхнувся у закинутому соборі з батьком. Щось неприємно стиснулося у грудях та залишилося поколюванням на кінчиках пальців.
Берег річки не мав тут урвища, не мав коріння, що виступало хвилями з-під землі. Він плавно спускався під воду, з чим двоє, що зійшлися на шпагах, спокійно ступали назад. Гейтем чергував лиш три види атак, від яких Альфред насилу відбивався, аж поки не відволікся на воду, в яку ступив. Черговий удар він би прийняв власним плечем, але Кенвей встиг зупинити руку, хоч Альфред все одно злякався. Він відсахнувся і, мабуть, не відчув дна під ногою, бо почав завалюватися назад. У битві Альфред робив вдалі й правильні кроки. Небагато, але робив. Не зараз. Альфред схопився рукою за сорочку Гейтема з надією, що його втримають, однак вони впали разом.
На плескіт води коні, що були прив’язані віддалік від берега, лиш підняли голови. Але Коннору зовсім не було діла до цього руху. Три. П’ять. Сім. Дванадцять. Вони випірнули майже одночасно й Альфред одразу ж обхопив руками шию Гейтема, щоб знову не піти під воду, судомно хапаючи повітря ротом. Занадто… Радунхаґейду багато таємниць знав, але точно не бажав стати свідком цієї. Так, батько був, повинен був бути, його ворогом, але те, що зараз розгорталося знизу, — надто особисте. Тільки для двох.
— Я тримаю тебе, — промовив Кенвей, коли чужа хватка стала сильніше і в його плече вперлися чолом.
— Я впустив шаблю, — Коннор ледь розібрав ледь чутні слова, у яких не було жодної емоції.
— Виходь на берег.
Альфред невпевнено відпустив Гейтема і Коннор зміг побачити, як той під водою витягнув руку. Тримав. Він теж тримав. Радунхаґейду знову відчув, що був зайвим тут, що точно не повинен був бути свідком цього.
Альфред вийшов на берег, де зібрав у долоні волосся, що ледь діставало плечей, та стиснув його, аби вода збігла на землю. Розгублений і засмучений. Він пішов до коней, щоб відв’язати їх від дерев, як з води вийшов Гейтем. Кенвей тримав дві шаблі, одну з яких кинув Альфреду, що надто майстерно перехопив її за руків’я. Щось не так з ним було. Й інтуїція Коннора про це не мовчала.
— Думаю, ми можемо їхати, — з засмученою посмішкою промовив Альфред. — Мене чекають, тож…
— Чарльза нема, — Гейтем не дав йому договорити. — Можеш лишитися у мене на цей день. До твого будинку надто довгий шлях під сонцем.
Альфред нічого не відповів. Та і відповідь була не потрібна — Радунхаґейду прекрасно знав цей тон батька. Альфред кивнув Кенвею головою та сховав шпагу у піхви, що були прикріплені до сідла. Коннор міг прослідкувати за ними, міг дізнатися, де ж маєток Гейтема, але…
Думки обірвалися майже одразу, як Кенвей сів в сідло та пропустив Альфреда перед собою. Не для того, щоб контролювати, не через свої манери, а щоб розвернути коня та підняти голову. Подивитися прямо на те дерево, де був Радунхаґейду. Подивитися прямо йому в очі. Знав, що він тут. Як давно знав? Коннор стиснув пальці на гілці сильніше і навіть дихати припинив, готовий до того, що зараз буде справжня битва, а не те махання шаблями.
— Містере Кенвею?
Оклик Альфреда перерізав напругу, що тільки зростала між ними, і Гейтем лиш розвернув коня, аби той пішов за іншим вершником. Безмовне попередження. Але Коннор сам відчув, що це єдина таїна, яка залишиться разом з ним. Вона вигорить з його життям так само, як вся листва під цим палючим сонцем.