Work Text:
– чому так гучно, ба? чому вода така бурхлива?
кето веде плечем, дивлячись кудись удалечінь, на землі, де д’юсь ніколи й не бував і навряд чи побуває.
– віра змінюється.
– люди.. перестають вірити?
– у нас? у нас — так.
кето повертає зап’ясток, розрізає нігтем тонку шкіру. кров юшить якась рожева, д’юс лякається трохи. червоний — колір смерті. червоною була кров матері.
– ми стаємо смертними, синку. нас легко поранити.
– ти зникнеш?
– о так. коли зникне останній вірний мені, я розчинюсь у воді, стану молюском і хтось витягне мене з глибин, аби дістати перлину.
д’юс обіймає її міцно, притуляється чолом до її живота. він так хоче захистити, він так боїться залишитися сам. сам сам сам — скільки віків уже сам?
– а атена стане списом, який проткне царя. а ти, мій любий, коралями на шиї красуні. хіба така лиха доля, скажи мені?
її тепла долоня на його маківці, змії в’ються навколо її тонких пальців.
– у мене ж зовсім ніхто не вірить.
смішок ламається, закрихкий, і д’юс шарпає зубами по своїй губі. дійсно — ніхто-ніхто не вірить. він навіть.. до кінця не певен, богом чого він є. чи взагалі можна назвати його богом, як немає вірян?
– хтось та знайшовся. але ще трохи ми з тобою цей світ потопчемо. навіть цей покидьок колись стане не більше ніж морськими бризками.
д’юс дуже хоче це побачити.
д’юс з часом з жахом розуміє, що люди батька не забувають.
я свідомий того, що не мав народжуватися.
я свідомий того, що мав покінчити з усім цим.
я.. свідомий того, що..
нитки охоплюють шию, й д’юс уже не може дихати. доля така важка. така.. персей прикривається щитом, і д’юс дивиться на своє відображення на полірованій поверхні. й наче світ встає на місце, й колесо робить оберт. мойри клацають над вухом ножицями.
різнокольорові коралі під пальцями, д’юс шепоче клео, що створив цей риф колись давно-давно. він радий, що корали так розрослися. він бере її за руку, пропонуючи зануритися у воду — тут зовсім не глибоко, не бійся.. й неможливий погляд з боку клео.
він їй колись розповідав? про батька чи про маму? він колись.. ділився цим з кимось?
і води змикаються над головою. і д’юс торкається тонкого шраму на шиї. клео любила цілувати цю згоїну.
д’юс розплющує очі.
він у своїй квартирці. життя кльове й кайфове, вечірка он в кінці тижня, а потім екзамени й нарешті канікули й..
д’юс охоплює обличчя долонями. який абсурд. який ж.. абсурд.
усе, що лишилося в нього з дому, з тих часів, шум моря та колискова матері. мушлі під безсилими пальцями. д’юс набирає повні легені хімозним тютюном.
обличчя в посейдона суворе.
абсурдно.
тебе пам’ятають — а її ні.
– ти погано виглядаєш.
її тонкі пальці на його зап’ястку. д’юс розслаблює плечі.
– єбейше виглядаю, нє?
клео гойдає головою.
в їдальні незатишно-голосно. в голові затісно від думок.
– я просто.. – як це описати? – життя таке довге.
– мені це кажеш?
клео осміхається, підсувається ближче. д’юс не помічає шпильки в її словах. мутно перед очима.
– я так втомився. від цього абсурду.
– абсурд — відмовлятися від цього.
– я..
я їбаний бог коралів, клео, що я тут роблю? а ти — рідня самої їбаної клеопатри, клео.
що ми тут робимо разом?
клео підносить до його губ ложку морозива, й д’юс покірно відкриває рота.
я свідомий того, що не мав народжуватися.
я свідомий того, що нікчемний плід насилля.
мій батько зґвалтував мою матір, клео.
д’юс здіймається з ліжка. його рве в унітаз. забагато вчора випив. забагато.. всього.
пальці слабкі, як він витирає підборіддя.
він якось розмовляв з мінотавром, чи сумуєш ти за домом?
чи..
він посміявся.
– за батьком-покидьком? за їбаними підземеллями? о так, сука. засинаю і бачу, бля.
засинаю — і бачу.
д’юс затискає голову між колінами. він ричить, скавчить — кричить на одній верескливій ноті. й ще раз. і ще. викручує кістки. він ледь дихає.
хтось залишає йому мушлі на вихолонувшій подушці.
– я вбивав людей, клео. богів теж.
клео спирається на його плече, сідає повільно поруч.
– що ж. а в мене немає половини органів — я не знаю, де їх законсервували.
яка вона гарна. навіть без серця.
сонце торкається цього виплеканого обличчя, й д’юс ледь не задихається від цієї невимовної краси.
– я скоро помру.
– не кажи дурниць.
– ні, я скоро помру, клео.
– хто тебе на той світ відпускав?
– моя.. природа кличе мене.
– що ти верзеш?
вона злиться на нього — це зрозуміло. вона не любила відпускати людей, не полишала улюблені речі.
д’юс заправляє пасма волосся їй за вуха.
клео все булькоче й булькоче — як ти можеш, не жартуй так, я тобі наказую!..
він вкладає їй у долоню прохолодну мушлю.
– щось у тобі є від морських істот. тільки я не можу зрозуміти що саме.
лагуна притуляється спиною до шафок. д’юс припиняє розтирати грудину від фантомного болю й повертає до дівчини голову.
що б відповісти…
– ти дуже майстерно плаваєш. не хочеш приєднатися до гуртку?
очі в неї великі.
д’юс дивиться кудись повз неї. він не чує тієї води, яку залили в басейн і наповнили хлоркою. він не відчуває життя в ній. але от під шкірою й лускою лагуни аж бурлить це першо-море.
– не цікавить, крихітко.
д’юс ламає губи в осміх.
я знаю, що не мав народжуватися.
мушлі вибудовуються у стежку.
– не пощастило медузі. вона одна була серед нас смертною. чоловіки завжди вибирають найслабкіших..
д’юс припиняє штопати хітон, опускає плечі.
кузинка рухає ніжками й ручками у купці чистого одягу. шкіра в неї рожева-рожева, а ще й на додаток до рожевих ж очей — рожеві змійки.
тітка їй розповідає історію їхнього роду — від початку, від самих глибин.
море шепоче під скелями.
кето плете білу піну, білі хвилі.
– вона теж богиня?
він усе ж питає, мовчазний по смерті матері.
тітка підіймає голову від своєї доньки.
– чого б це? вона — породження темного аїда.
така рожева і одразу породження. а він тоді хто?
абсурд.
на екзамен д’юс не приходить.
коралі на шиї в клео ловлять сонячне світло. клео перебирає їх тонкими пальцями.