Work Text:
Це стається з ним вже не вперше – щось типу спалаху, за яким слідує «випадіння» з реальності. Декількамиттєве, неочікуване, абсолютно невпорядковане хоча б за якимось з критеріїв визначеності: місця, часу доби, температури довкола.
Якось це була навчальна авдиторія, зовсім не схожа на його справжню. Занадто гучна, заповнена сміхом і миготінням кольорових плям, які, після того, як вдалося піймати картинку у фокус, виявилися елементами одягу учнів.
Це вразило контрастною відмінністю між тим, який вигляд мали ті, з ким вчився він.
Момент усвідомлення різниці, бодай секундний, а далі – спалах, після згасання якого він знову опинявся у своєму звичному бутті.
Тож зараз, перевівши погляд від дороги під ногами, на якій, попри ніч, помітні риски яскравого кольору (він не знає його назву), вперед, перед собою, він очікує на швидке повернення.
Тому що це «випадіння» якесь нецікаве: мрякливо-холодне, темне, безлюдне. Лише дорога під ногами і темрява довкола.
Він чекає, доки спалах наростає, набирає яскравості, потужності, доповнюється гулом у вухах.
Чекає, допоки з розгублено-переляканим, адреналіновим: «Пацан, ти шо?!» його не штовхають із силою подалі від світла, кидаючи на узбіччя.
Повз швидко проноситься габаритний, гучний механізм. Якраз по тому місцю, де ще мить тому стояв він. Поверх нього – чуже, задихане тіло, чиє легке тремтіння відчувається власним.
– Навіщо… ти…
Хлопець, такий ж, як він сам, ледь трохи старший чи молодший за нього, дивиться в очі, згори униз. Це запитання?
Навіщо він… що?
– Я не знаю?
Хлопець зітхає. Підводиться, всідається поруч. Мовчить, смикає травинки, що стирчать поміж зібганими під себе ногами.
– Завжди так, мабуть, – задумливо мовить хлопець, дивлячись поперед себе. – Запитати отак, то й не знають, навіщо…
– Що «навіщо»?
Йому цікаво, він ніколи ні з ким не розмовляляв тут.
Хлопець хмикає, переводить на нього погляд.
– Навіщо добровільно віддавати своє єдине життя, який в цьому сенс? Який взагалі тоді загальний сенс існування, раз люди здатні на це… – зітхає, хитає головою.
– Взагалі-то сенс є, – нарешті він щось розуміє, про що мова йдеться. Про те, на чому він розуміється, як ніхто інший.
Хочеться всістися з максимально рівною поставою поряд і, трішечки задерши підборіддя, розповісти ті речі, які дозволяють йому відчуватися розумним і пізнавшим усю структуру існування.
Та, не встигає він всістися як слід, як хлопець з байдужістю махає рукою. Відводить погляд і промовляє якесь розчароване:
– Та до біса…
Мовчить, від чого й самому хочеться присоромлено мовчати, стиснувши губи. Та згодом, починаючи підводитися, доволі дружньо і позитивно промовляє:
– Ходім краще на заправку. Я пригощаю хот-догом, тільки якщо звичайним, бо… – хлопець чухає потилицю. – Грошей багато не маю. Зараз.
– Та… добре? – намагаючись якось утрамбувати новоотриману інформацію і розшифрувати її значення, він киває.
Боляче-яскравий спалах світла раптово знищує усе довкола, повертаючи його додому.