Work Text:
Це тиха місцина, наче оазис посеред бетонних джунглів. Місце, де трава зеленіша й сонце яскравіше; де пташки, від вранішнього жайворонка до вечірнього соловейка, співають безупинно; місце, де батьки можуть залишити своїх дітей і знати напевне, що з ними все буде добре, що вони будуть у безпеці. Це невеличкий парк, що розташований поза спальним районом, де мешкав Ізуку Мідорія зі своєю матір’ю, Інко Мідорією.
Одного погожого липневого ранку купка дітвори, на чолі із Кацукі Бакуґо, шурувала на бозна-яку дослідницьку експедицію давно вже знайомими стежками. Вони вигукували пісеньки та коротенькі скоромовки. Вони сміялися й белькотіли поміж себе. А також вони майже не звертали уваги на зеленоволосого хлопчика, у чиїх очах ховалася ціла галактика з різноманітних комет, зірок та сузір'їв. Він спокійнесенько пас собі задніх, також не надто прислуховуючись до дітей попереду нього.
Не те що Ізуку не мав друзів… ну, не зовсім друзів, бо його єдиним другом був Качан. Нещодавно у нього було день народження (йому виповнилося цілих чотири роки!) і він нарешті дізнався, яке у нього дивацтво. А воно було неабияким — вибухи! Він міг створювати маленькі феєрверки своїми власними долонями. Можливо, що у майбутньому він буде здатний робити це й своїми ногами, а отже він зможе літати!
Маленький, досі несформований, розум Ізуку стрибав від думки до ідеї, від ідеї до теорії, взад-вперед і знов по колу. Своїми маленькими, незграбними ручками він писав як знав і занотовував усе, що міг у свій (перший!) блокнотик. Малому скоро буде чотири роки, себто він вже досить дорослий аби ділитися своїми спостереженнями з оточуючими! Коли він розповів Качанові про ймовірність літати, ви б бачили його очі, вони світилися від однієї лише думки про те, що майбутній герой номер один буде вміти літати, керуючись власноруч створеними вибухами!
Так поки сам Ізуку літав у хмарах, невеличка юрба із п’яти хлоп’ят прийшла вже половину наміченого шляху. Батьки наказали їм довго не затримуватися, щоб не запізнитися на обід. Дітвора погодилась швиденько прогулятися туди й назад, ніхто не хотів залишитися голодним. Вони вже дійшли до вузенького струмочка, дно якого було всіяне різного роду й розміру камінцями, і який можна було перейти лише за допомогою ще вужчого мостика-перекладини.
— Солдати, приготуйтесь уперед! Подолаємо цю перешкоду! — весело прокричав ніхто інший, як Кацукі Бакуґо, ступаючи на перекладину.
— Уперед!
— Так!
— Ура! Тільки вперед!
Один за одним вони почали свій перехід — їхні життя, їхня гордість та слава залежали від цього смертоносного маневру! Як ватажок, Кацукі пішов першим. Це дерев’яшка була слизькою та нерівною, але не було нічого із чим це проворне хлоп’я не впоралося б. Отож, один за одним, діти вервицею перейти на протилежний берег. От тільки під їхніми моторними ніжками та галасливими криками хрускіт дерев’яної, ненадійної й напівгнилої перекладини залишився непоміченим. Майже. Непоміченим для решти, та не для нього, не для Ізуку.
— Чого ти там стоїш? Ходи вже!
— Так, всі тілько тебе і чекають!
— Ізу, нумо, швидше!
Хлопчик глянув на них, на «міст», собі під ноги та знову на решту. Кацукі більше не міг чекати:
— Ізу, ми зараз без тебе підемо.
— Так, так, ти всіх затримуєш! – враз почали підтакувати інші дзвінкі голоски.
Глянувши на Качана, потім на струмок, а тоді знов на Качана зеленоволоса дитина нарешті мовила:
— Ви, тойво, ідіть. Я вас дожену.
— Точно? — в рубінових очах причаївся сумнів. — Тоді ми йдемо. Не барися!
— Не буду, — із цією відповіддю дітвора обернулася та попрямувала глибше в ліс.
Почекавши ще трішки, повагавшись зовсім трохи, Ізуку зробив перший крок. Тоді другий. Далі третій. Четвертий, п’ятий… він вже майже дістався середини, більше не боячись, що цей мостик раптово обвалиться. В його очах загорілися рішучі вогники. Він продовжував рухатися. І, можливо, у якомусь іншому із мільйонів всесвітів він би дійшов до кінця. Наздогнав би свого єдиного й найкращого друга й неушкодженим би повернувся додому. Мама б пригостила його ще тепленьким, щойно з печі, омлетом. Можливо, десь інакше цей хлопчик, чиї очі приховуються тисячі секретів, жив би собі життя наповнене радістю та мріями. Можливо десь інакше, та не тут. Не зараз. Не сьогодні.
Один-єдиний хрусь і малий зірвався вниз. Світ навколо наче завмер, аби дозволити Ізуку роздивитися усе із надзвичайною ясністю до найдрібніший деталей.
Там, на дереві, білочка гризла горішки. Отам, розкинувся буйний кущ, повен жовтих ягід. Там цвіли маки. Пташки ніколи не припиняли свої співи. Ізуку лежав на спині, а камінь слугував йому за подушку. Його руки безвольно розкинулися на мілині. Він кліпнув. Його погляд зупинився на яскравому сонці, на блакитному небі, на білосніжних хмаринках. Навряд чи він колись знову зможе на них глянути.
На периферії зелених очей формувалися чорні діри.