Work Text:
Синмін тихо шмигає носом, стоячи на даху однієї з численних багатоповерхівок. Ранок виявився напрочуд холодним, як для липня. Тому він раз по раз ловить дрижаки, кутаючись у занадто тонку джинсову куртку.
Хлопець роздратовано і разом з тим облегшено видихає, побачивши чоловіка, який запалює світло у своїй вітальні. Мін не знає його історії життя лише ім'я, вік, місце проживання і за що саме він сьогодні помре. Це все, що йому потрібно, аби вбити свою ціль, інформацію про, яку він отримав кілька днів тому.
Триразовий чемпіон зі стрільби не зміг знайти більш прибуткової роботи, ніж бути кілером. Це гарні гроші й не складні завдання, за винятком відмороженої дупи та ранніх підйомів. Плюс добрий друг Синміна порекомендував його непоганій команді, яка не ставила зайвих питань по типу тих, "а чому ти вирішив вбивати людей?"
Тому зараз, слідкуючи за чоловіком, який спокійнісінько блукає своєю квартирою, Мін думає про гарячу каву, яку купить дорогою додому. Ця робота для нього залишається лише роботою. Жодного шкодування чи мук совісті юнак не відчуває, бо знає, що усуває лише людей, які на це заслуговують. Один удар серця, тихий звук рушниці й у світі стало на одного покидька менше. Синмін спокійно складає свою зброю і ховає у надійному місці, про яке знає лише він.
Хлопець йде вивченою до дрібниць дорогою і купує каву в улюбленій кав'ярні. Але цю прекрасну мить руйнує набридлива вібрація телефону.
— Ти, як завжди невчасно, Хане, — бурчить незадоволено парубок, виходячи з кав'ярні. Йому всміхається мила дівчина, якій він притримав двері на виході.
— І я теж щасливий чути з-поза ранку твій голос, Синміне, — не без сарказму тягне Джісон, вже щось наминаючи за обидві щоки. — Ти сьогодні, на диво, швидко впорався.
— А ти в мені сумнівався? — юнак скептично підіймає брову. — Не очікував від тебе такого, друже. Дуже образливо, знаєш.
— Образливо — це коли ти дзвониш мені і розказуєш, що вихляв всю пляшку віскі сам, а мої слова так, — здається, Мін може наяву побачити, як Джісон махає рукою, — байки і казки дітям на ніч, — він секунду мовчить, а Синмін вже запідозрює підставу. — Тому, якщо ти такий моторний, то я висилаю тобі ще одне завдання, але із зірочкою.
— Ну нііі, я не хочу. В мене має бути вихідний, Хане! — парубок готовий заплакати, але Джісон категоричний у своєму рішенні.
— Там гонорар мільярд вон, — після цих слів, все інше перестає існувати для Синміна.
Живучи в капіталістичному суспільстві юнак розумів, що ці різнокольорові папірці вирішують більшість твоїх проблем. Однак Синмін якось забуває, що великі гроші приносять великі неприємності. Тому він не чує того, про що далі говорить Джісон, і всі його попередження теж проходять повз хлопця.
— Синміне! — гаркає йому прямо у вухо парубок, змушуючи Міна отямитися від мрій про купання в грошах. — Ти почув, що я казав, про це замовлення і про те, чому за голову цього Мінхо платять такі великі гроші?
— Угу, угу, звісно, — бреше і не спльовує, викликаючи важкий видих у кращого друга.
— Ой блядь, як влипнеш у неприємності — не кажи, що я тебе не попереджав, — фиркає Джісон. — Я скину тобі інфу про цього типа. У тебе місяць, Синміне! Не більше, не менше, а рівно місяць, інакше полетять наші голови!
— Або ж замовлення віддадуть комусь іншому. Ти занадто драматизуєш, — хлопець закочує очі, піднімаючись ліфтом на свій поверх.
— А ти руйнуєш мою таємничу атмосферу. Все, з тобою неможливо говорити. Па, — він скидає розмову, викликаючи тихий смішок у Синміна.
Телефон сповіщає про нове повідомлення, яке Мін подивиться потім. Бо зараз йому варто поїсти, щоб не почати вбивати голими руками. Вчорашня піца летить у мікрохвильовку, а юнак опускається на стілець, чекаючи коли техніка запищить. Покінчивши з їжею, ситий і задоволений Синмін повертається до повідомлення.
— Так-так, поглянемо, що це в нас за рибка така золота, — парубок потирає руки, пробігаючи очима по рівних рядках літер. — Серйозно? — куточки губ опускаються в розчаруванні. — Я думав тут буде щось цікавіше. Пффф, та тут роботи на дві хвилини.
Він свайпає повідомлення вгору, згортаючи вкладку, і вмикає свій улюблений серіал. Однак обличчя цього Мінхо не дає Синміну спокою. Гарний, зараза! Через годину Мін знову повертається до досьє, яке отримав від Джісона.
Лі Мінхо, 28 років, старший за Синміна на рік. Живе в будинку на сусідній вулиці. Ну хоч далеко йти не треба буде. Але бентежить те, що погрішностей у нього немає. Тобто Міну вони не відомі, бо не вказані, як зазвичай, унизу невеличкого тексту. Однак юнак, не зважає на це, адже він вірить Джісону, який ніколи його не підставляв. Отже, сьогодні ввечері треба буде піти подивитися, де той Мінхо конкретно живе, щоб завтра встановити гвинтівку в будинку навпроти, або ж неподалік.
До пізнього вечора Синмін розмірковує: йти йому сьогодні чи почекати до завтра. Зрештою у нього цілий місяць у запасі. Але відтягувати справи хлопець не любив, як би лінь не було. Тому, вдягнувши кепку та легку вітровку, він йде в розвідку. І вона насправді дає свої плоди. Схоже, Лі Мінхо ненавидить штори, бо як інакше пояснити те, що вся його квартира, як на долоні. Ось він готує вечерю чи пізній перекус (Чесно? Синміну наплювати), і пританцьовує. До речі, дуже добре. Потім зникає з поля зору хлопця і з'являється знову за кілька хвилин вже з рушником на плечах. Не голяка, і на тому дякую. Спокійно вечеряє та лягає спати. Звичайний день звичайної людини.
Синмін не може втямити чому його хочуть усунути. Бо він спостерігає за Мінхо вже кілька днів, але нічого незвичного не помічає. Зрештою, не всі покидьки мають гидкий вигляд, а робота є робота. І гонорар солідний. Тому завтра настане день, коли Мін забере ще одне життя. Це його буденність і рутина, яка для когось може бути страшним сном.
Але зранку все не задалося. Будильник не задзвонив, і Синмін підірвався, як вшпилений, бо знав, що якщо не поспішить зараз, то доведеться чекати до вечора. Прибігши до потрібного дому, він побачив, що ліфт у дванадцятиповерховому будинку не працює! Тому, проклинаючи свою тупість і весь світ заодно, юнак піднявся сходами. Задиханий, голодний і злий, він не міг скласти свою, бляха, гвинтівку, якою користується вже не перший рік. І апогеєм всього став триклятий Лі Мінхо, хай йому грець!
Він побачив Синміна. І мало того, що побачив, так ще й спокійно та навіть привітно помахав йому рукою й на додачу показав язика, неначе маленька дитина. Замість того, щоб злякатися, як дехто з його жертв чи намагатися втекти, як інші. Він просто взяв і показав язика, а потім ще й середнього пальця, спантеличивши Синміна настільки, що юнак проґавив момент, як цей пройдисвіт заслонив кляті штори.
— А щоб ти скис! — хлопець з пересердя кидає біноклем об землю.
Нічого, купить новий, не велика біда, а от зірвана справа це вже проблема. З іншого боку, хлопець заспокоює себе тим, що часу в нього буде ще вдосталь. Але треба шукати інше місце і бути більш обережним. Адже Мінхо знає, що за ним постійно слідкують. Отже, треба дізнатися більше про його життя, а не лише адресу проживання.
З втомленим і розчарованим видихом Синмін повертається додому, знову минаючи мільйон клятих сходинок. Чому ліфт зламався саме сьогодні?! Він за звичкою рушає у бік кав'ярні, щоб не бути схожим на зомбі весь день. Заодно хлопець пише Джісону обурливе смс, де коротко викладає події сьогоднішнього ранку. Через кілька хвилин друг йому дзвонить.
— А я казав тобі бути обережним, але ти вирішив мене не слухати, — це звинувачення змушує Синміна задуматися, що ж такого важливого міг говорити йому Джісон.
— Добре, визнаю. Я не слухав тебе після суми гонорару, — юнак вмів визнавати свою провину, тим більше у подібній ситуації. — Тому, будь ласка, повтори важливу інфу ще раз.
Синмін з усмішкою вітається зі знайомою баристою, кидаючи тихе: "Мені, як завжди", і весь перетворюється у слух.
— Лі Мінхо, 28 років працює кілером. Кілером, Синміне! — кричить у саме вухо Джісон, змушуючи парубка скривитися.
— Що?! — до нього обертаються кілька зацікавлених поглядів, і хлопець продовжує тихіше: — Що ти щойно сказав?
— А ти думав, чому за його голову така висока ціна? — Джісон вже відкрито регоче з нього. — Він невловний, а ти один з кращих, тому повинен вполювати цього гепарда.
— Іди в сраку, Хан Джісон, — розлючено шипить Синмін, стискаючи телефон до побілілих пальців. — Він блядь певно знає всі мої прийоми, навіть краще за мене самого! Як ти хочеш, щоб я його впіймав?!
— А це вже не мої проблеми, бро. Ти підписав контракт, і тепер повинен його виконати. Інакше сума збитків перевищить гонорар за голову Мінхо у двічі, а то й втричі, — Синміну здається, що він посивів після цих слів. Хлопець ніколи не виплачував компенсацію за невиконання умови договору. Бо завжди вчасно і якісно усував свої цілі.
— Окей, — задумливо тягне, дякуючи за каву. — Я вполюю його, тільки доведеться попітніти трішки більше, ніж зазвичай.
— Можу лише побажати тобі удачі, — він скидає виклик, і саме в цю мить у Синміна хтось врізається, вибиваючи мобільний йому з рук.
— Що за чорт? — роздратовано шепоче парубок, піднімаючи телефон з підлоги. — Добре, що хоч кава не пролилася.
Він встає, не очікуючи побачити того, хто його штовхнув, але люди все ще можуть дивувати. І не завжди приємно. Перед ним стоїть Лі Мінхо власною персоною, і шкіриться на всі тридцять два. Бісить неймовірно.
— Сподіваюся, Ви не постраждали, — не те щоб Мінхо виглядав стурбованим, більше байдужим, і швидше за все питав це з ввічливості.
— Так, все гаразд, — скрегоче зубами парубок. Цей Мінхо не знає його, як і того наскільки він дратує Синміна. Тому треба бути обережним зі своїми словами чи діями.
Він обходить хлопця, сподіваючись найближчими днями знову знайти вдалий момент, щоб пристрілити його. Бо лише так не доведеться платити свої гроші за не виконання договору. Але від стратегічної втечі його спиняє чужа рука на зап'ясті.
— Наступного разу цілься краще, — ця падлюка співчутливо плескає Синміна по плечі, мило всміхаючись.
— Наступного разу, — він обертається до юнака, очі якого зблискують хижим вогнем, — моя куля точно знайде свою ціль. Тому тобі краще озиратися, Мінхо, — Мін підморгує хлопцю, вириваючи свою руку з його не міцної хватки.
— Ти спершу злови мене, песику, — хіхікає Хо, відступаючи від Синміна. — Або ж я першим спіймаю. Тому саме тобі краще озиратися.
Мінхо зникає настільки швидко, що юнак нічого не встигає йому відповісти. А сказати Синмін хотів багато. Дуже багато насправді, і якби цей знайомий незнайомець залишився, то точно почув би про себе багато цікавого. Озиратися?! Серйозно?! Це вони ще побачать хто в чию пастку потрапить! Синмін рішуче налаштований вбити цього парубка до кінця місяця.
Але до слів Хо він, на диво, прислухається, і весь наступний тиждень практично не розслонює штори. Він придумує план, згідно з яким зловити Лі Мінхо буде простіше простого. Однак чим довше Синмін думає над цим, тим більш шалені та не логічні ідеї приходять до його голови. Тому врешті-решт юнак кидає цей задум, вирішуючи діяти безрозсудно. Мін вдягає куртку, стару затерту кепку, і відчиняє двері, щоб піти до Мінхо особисто. Але той, як завжди, діяв на випередження і чекав прямо за ними.
— Що ти тут робиш? — Синмін дуже шкодує, що немає при собі зброї.
— Я занадто довго чекав на тебе, тому вирішив прийти сам, — юнак закочує очі, проходячи повз здивованого такими нахабством Міна.
— Гей! Якого біса, Лі Мінхо?! Забирайся з мого дому! — Синмін йде за хлопцем, який вже спокійнісінько п'є воду на його кухні.
Це ж сюр, жертва приходить до свого мисливця здаючись йому в руки! Хоча тут ситуація складається трохи по-іншому, зважаючи на дуло пістолета, яке націлене прямо на Синміна. Хлопець скрегоче зубами, зупиняючись на безпечній відстані від Мінхо. От доля і зіграла з ним злий жарт. А Джісон не раз казав йому не бути настільки безпечним у власному домі. Тепер він пожинає наслідки власної безвідповідальності.
— Опусти пістолет, — хмуриться Синмін, складаючи руки на грудях. — Краще скажи, яка справжня причина твого приходу?
— Ходімо на побачення, — хлопець дивиться на нього і не може зрозуміти це Мінхо так жартує, чи в нього вже в край поїхав дах.
— Тобі варто забратися з мого дому, і якнайшвидше, — Синмін звужує очі, намагаючись пригадати, куди заховав свій запасний пістолет.
— Ой, не ламай комедію, і краще погоджуйся, інакше я винесу тобі мізки, — він мило всміхається, а Синмін презирливо фиркає.
— І з ким тоді на побачення підеш, Ромео? Іди геть, інакше я пристрелю тебе, — юнак стискає в руках пістолет, націлюючись на Мінхо. Пам'ять вчасно підкинула йому спогади про таємний сховок для зброї.
— Стріляй, — він підіймає руки вгору. — Я ж твоя ціль, а це — шанс швидко і майже безболісно усунути мене.
— І який тоді у цьому сенс? Ти почав цю гру, а тепер так легко здаєшся, — Синмін ображено надуває губи. — Граймо за правилами. І зараз я даю тобі фору, щоб потім зміг зловити тебе, котику.
— О, то ми вже перейшли до пестливих слів, — Мінхо муркоче, майже як справжній кіт. — Але правила для слабаків.
— Ні, — хлопець опускає пістолет. — Я хочу спіймати тебе чесно, тому тікай. Зараз же!
Мінхо зривається на біг, уникаючи кулі, яка прилітає на місце, де він щойно сидів. Синмін лиш судомно видихає, намагаючись не рухатися. Він помітив снайпера трохи швидше за Мінхо, і тричі прокляв себе за те, що не заслонив штори до кінця. Юнак не хоче вмирати від кулі якогось невідомого кілера, але можливості вистрілити у нього першим він теж не має. Тому чекає й чекає, відчуваючи глибоке дихання Мінхо в коридорі, де немає жодного вікна. І чому цей дурень не втік, а залишився?
— Він іде, певно подумав, що тобі також вдалося накивати п'ятами, — тихо видихає Хо, але Синмін вирішує проігнорувати його. — Якщо що, тепер полюють на нас обох. Схоже, хтось хоче влізти у нашу гру, Синмінні.
— Не називай мене так! — гаркає парубок виходячи з квартири. Він розраховує лише на свою вдачу і тупість недолугого кілера, який намагався їх усунути. Бо курити хочеться неймовірно. Він зі своїми планами проґавив момент, коли сам став чиєюсь ціллю.
— Не думай, що я залишу тебе самого у такій ситуації, — Мінхо клацає запальничкою запалюючи цигарку. Він зупиняється біля Синміна. — Ти, між іншим, теж був моєю ціллю, але я вирішив чекати, коли ти прийдеш по мене першим. І не прогадав.
— Хіба я просив залишатися поруч? — він здивовано обертається до юнака, який лиш стенає плечима.
— Я теж не просив мене рятувати. Тепер я винен тобі, і маю...
— Перед цим я мало не застрелив тебе, якщо ти встиг забути, — поблажливо перебиває його Синмін, роблячи нову затяжку.
— Так чи інакше, на нас полюють. Тому краще забиратися з міста, — хлопець відчуває, як Мінхо уважно вивчає його обличчя, промовляючи ці слова. Ніби чекає емоційної реакції від нього.
— Я не щур, щоб першим тікати з корабля, — Мін гасить цигарку носком кросівка, дивлячись кудись у вись. — Хочуть вбити мене, значить мають померти першими, якщо хочеш втекти, то це без мене.
— Вб'ємо їх разом? — Мінхо так широко і щиро всміхається, що Синмін не може й собі втриматися від смішка.
— Бачу, ти любиш свою роботу, — він повертається до під'їзду, чуючи легкі кроки хлопця за спиною. — Я не проти, щоб ти приєднався до мене, якщо припиниш говорити про побачення.
— Я не припиню, бо ти подобаєшся мені. І я б хотів поцілувати тебе, і переспати з тобою, і...
— Зупинимося на цьому, — жестом спиняє його Синмін. Вуха хлопця починають горіти від всієї почутої інформації. Що взагалі верзе цей дивак?!
— Я тобі геть не подобаюся? — ось вони знамениті очі кота зі Шрека. — Навіть трішечки?
— Як ти можеш подобатися мені, якщо це наша друга зустріч? Я справді вражений твоєю логікою, чи краще сказати її відсутністю, — Мін закочує очі, відчиняючи двері квартири. Він заслоняє штори про всяк випадок. — Ти мені не подобаєшся, і крапка.
Саме про це він думає, коли через кілька хвилин, притискає Мінхо до стіни, цілуючи його до нестачі повітря в легенях. І перевпевнює себе, що геть не зацікавлений у цьому парубку, коли першим поглиблює поцілунок, вириваючи з грудей юнака тихі стогони задоволення.
Він точно знає, що Мінхо не приваблює його, коли їхній одяг летить у різні боки і начхати, що смерть буквально дихає в потилицю. Пристрасть захоплює Синміна з головою, тому він підхоплює Мінхо під сідниці, несучи парубка у бік спальні.
Мін легко опускає хлопця на прохолодні простирадла. Його цілунки легкими метеликами розсипаються по всьому тілу Хо, змушуючи хлопця вигинатися на зустріч гарячим вустам. Синмін ніжно стискає талію парубка, коли входить у нього, змушуючи Мінхо задихається від надлишку емоцій. Він дряпає Синміну спину, намагаючись розчинитися у ньому. Зрештою, вони засинають в обіймах один одного, втомлені, але щасливі.
На світанку Мінхо прокидається на кілька секунд швидше за Синміна. Розглядає його сонне обличчя і всміхається, як дурник, під розслабленим поглядом хлопця. Мін думає, що треба зробити кави, але спершу варто дізнатися, яку любить Хо.
— Сьогодні треба пристрелити всіх, хто заважатиме нашому щастю, — юнак тягнеться та солодко цілує Синміна в губи.
— Спершу поснідаємо, а тоді визначимо, хто з нас краще стріляє, — хлопець тихо сміється, розуміючи, що після всього, що сталося, він зв'язаний з Мінхо на довго. І тепер морозити дупу зранку доведеться не йому одному. Це не може не тішити. Тільки треба попередити Джісона про все, і вирішити питання з босом. Але це він зробить потім, а зараз треба приготувати сніданок.
— Звісно, що я, — Мінхо пирхкає, піднімаючись з ліжка. — Я явно кращий за тебе. Можемо піти на побачення в розважальний центр і перевірити, хто більш вмілий у цьому.
— Ти все ж не здаєшся з цим побаченням, — буркоче Мін, заварюючи каву на кухні. Він відчуває, як теплі руки огортають його талію.
— Звісно, адже два попередні бажання я вже виконав. Тому залишається лише це, — парубок залишає вологий поцілунок на шиї Синміна, і відпускає його.
— Я зараз вижену тебе, — погроза звучить геть не страшно, і аж занадто спокійно.
— Не виженеш, бо я подобаюся тобі, — самовпевненості Мінхо можна лише позаздрити.
— І чесно, я не знаю, чому ти подобаєшся мені. Але я повинен це дізнатися, — Синмін сідає навпроти, віддаючи хлопцю його каву.
Він і справді має знати, чому його серце прискорює свій хід поруч з Мінхо. Можливо причиною всьому є те, що Синмін відразу вподобав його, просто визнати цього не хотів... Так чи інакше, зовсім скоро юнак зрозуміє справжню причину своїх почуттів, але зараз він смакує каву на затишній маленькій кухні разом з Мінхо. Щоб через годину йти зносити голови тим, хто зазіхнув на їхнє життя.
Кінець ~♡