Work Text:
Сонячне проміння пробивалося крізь гілки та листочки дерев, яке лоскотало моє обличчя своїми невидимими ниточками. Моє тіло з’єдналося із травою, яка обвила мій силует своїми довгими тільцями. Ми з нею немов стали єдиним цілим. Як же ж добре отак лежати. Просто. Спокійно. Без хвилювань. Та й у траві. Пташечки співають навколо свої пісеньки. До моїх вух долинають неймовірні звуки. Природи? Такими ж звуками вона володіє?
Мій розум починав поринати у солодкий світ сну, як така чудесна погода змінила в геть гіршу сторону. Небо затягнулося темними хмарами, здійнявся сильний вітер, який тягне високу траву, навколо мене, додолу. Сівши у траві, яка лоскотала мої щоки, я роздивлявся темні хмари. Вони поглинали останні сонячні проміння, немов поїдали їх. Ось і темна пелена із хмар затягнула цей, ще недавно яскравий, світ.
-Ви заблукали? Буря насувається небезпечно тут перебувати.
Голос озвався із-за моєї спини. Похапцем підвівшись на ноги. Моє тіло розвернулося у сторону звідки долинав звук, який належав незнайомцю. На мій подив, його голос звучав як тепла нотка меду з легкою витонченістю, але також ця легенька нотка в його голосі перепліталась із геть іншою, більш пряною та з легкою кислинкою, немов післясмак вишні, яка просочена димом.
До мне попрямував високий та струнки парубок, але всю мою увагу привернули його ноги. Він йшов босоніж травою. Легенькі колоски зелених стебел травиці обвивали його гомілки. Підійшовши достатньо близько він зупинився, але трава продовжила гратися з ногами цього леґеня.
-Ви.. Ви хто такий? – вирвалося із моїх вуст запитання. Ще ніколи в своєму житті не зустрічав настільки привабливого молодого чоловіка.
На вустах цього леґеня розквітла легенька усмішка. Його руки залишалися у кишенях штанів. Його поза тіла була розслаблена. Це його територія. Тут лише я чужинець та непроханий гість.
Прочистивши своє горло парубок все-таки вдостоїв мене своєю відповіддю.
-Я хазяїн цього місця. – цими словами він лише підтвердив те, що я тут лише непрохана особа, яка потрапила на його територію. – ах, і звуть мене Синмін. Чи можу я поцікавитися, як вас звуть?
-Чонін. Звуть мене Ян Чонін. – проковтнувши слину я швидко добавив. – Вибачте, якщо потурбував вас, я вже йду.
-Не хвилюйся, ти мене аж ніяк не потурбував. Давай я тебе проведу, адже тут легко заблукати, а цю місцевість я неймовірно добре знаю. – Він поводився власно, але водночас мене тягнуло до нього невидимою ниткою, яка зв’язала мене з ним.
Синмін мені здався надійним парубком, якому можна довіритися, тому я погодився на його пропозицію.
Ми минали чергову деревну гущу цього казкового лісу. Цим шляхом я ще ніколи не йшов, тому місцевість для мене була абсолютно нова, яка заворожувала своєю красою, навіть попри похмурість погоди. Моя хода ставала щоразу помалішою, тому я доволі так добре відставав від Синміна, але він щоразу очікував на мене, щоб я полюбувався чим побільше цим пейзажом, який окружляв нас куди оком не глянь. Йшовши розлогою стежинкою мені спало на думку задати одне, здавалося б, просте запитання.
-Ти ж не просто людина, так?
Синмін почувши це одразу ж зупинився на місці. Його погляд був прикутий до ніг. Він обдумував відповідь довгу хвилину.
-Так.
Лише це і вимовив леґінь. Але мені такої відповіді було мало.
-Хто ти на справді? Що ховається під оболонкою цього красивого леґеня? – Не вщухали запитання від мене.
-Ти справді хочеш дізнатися таку паршиву правду про мою істину подобу? Як тобі вдалося так швидко розгадати, що я не простий парубок?
Його очі з ніг направилися до мене і ковзали поглядом по мені. Я відчував це. Те, як він пожирав мене своїм поглядом, немов голодний хижак, який спостерігає за своєю жертвою. Але я не відповів на його запитання довгу хвилину, обдумуючи свої подальші слова.
-Так. – Така коротка відповідь, але як же багато після неї можна дізнатися інформації, яка змінить все твоє життя.
-Але перш ніж ти дізнаєшся це дай мені відповідь на мої запитання. Ти згодний?
-Мені тепер стає ще більше цікавіше дізнатися про все.
Помітивши дерево, яке зазнало люті грози в минулому і тепер його мертва оболонка лежить у траві, я присів на нього і очікував почути запитання від Синміна, але почуте викликало у мене змішані емоції, які я не міг розрізнити.
-Думаю, що варто почати мою розповідь трішки здалеку, так би мовити, передмова до основного запитання. – Леґінь підійшов до мене, але не став сідати поруч, а стояв напроти мене. – Хех, повірити не можу, що мене зацікавила таке низькосортне створіння, як людина, - пирхнув він.
-Чому ти вважаєш людей «низькосортними створіннями?» - промовив я це неймовірно тихо, навіть не змігши впізнати свій власний голос.
-У вас, у людей, - додав він це уточнення, - є таке поняття, як «кохання». Як на мене це найнікчемніше почуття у вас.
-Можливо тобі так здається, бо ніколи нічого подібного не відчував? – Мій погляд був прикути до Синміна. Його обличчя було немов у витонченої скульптури Мікеланджело, здавалося, що вилиці цього юнака були вирізьблені з мармуру, а блідість шкіри лише підкреслювала цю витонченість його ліній обличчя.
-Ні. Я так кажу, адже щойно відчув це почуття і воно таке нікчемне.
Я хотів дещо йому сказати, але Синмін мене випередив.
-Ти ж хотів дізнатися чим чи ким я себе представляю. – Я знову відчув його погляд на своєму тілі. – Так ось я. – Ці його паузи між реченнями мене просто вбивали із середини. – Перелесник. Дух, що має шкодити людям, але через одну особину відчув неможливе для нього відчуття. Кохання. Я не можу його відчувати, але зараз… я не можу цього описати.
-Якщо ти не можеш цього відчувати, то чи це точно те відчуття про яке ти говориш? – Не обдумавши випалив я.
Він підійшов ближче до мене. Почався дощ. З волосся краплі води стикали по наших обличчях. Я очікував, що задумав цей хлопчина. Мені було цікаво дізнатися його подальший хід, тому я дозволяв йому торкатися себе.
-Перелесники прекрасно відомі з цим почуттям людей, адже ми їх у себе закохуємо, але чомусь… зараз закохався я.
Його рука полинула до мого тіла й обхопила мене за спину. Я похитнувся і, щоб не упасти прихилився до нього. Я не відчув теплоти. Його тіло не віддавало цього. Воно було холодним, немов крига льоду. Але мені сподобалася ця прохолода його тіла. Але в одну мить я відчув його прохолодні вуста на своїх теплих. Цей контраст температур дав змогу мені полинути у стан повної ейфорії. Його губи продовжували накривати мої у жадібному поцілунку аж поки від мене не залишився лише мій прах.
-Своє перше і останнє кохання я буду носити біля свого крижаного серця.
Після цих слів Синмін загорнув прах Чоніна в оксамитову тканину та положив його у кишеню, що була біля його серця.