Work Text:
Всі харків’яни знають чому і для чого було збудоване Харківське метро. Для більшості людей це велика таємниця, проте всі, хто хоч раз були у метро, здогадуються. Завжди треба пам’ятати декілька простих правил, які знають навіть маленькі дітки:
«1. Не озирайтесь в метро, навіть якщо вас кличуть знайомі голоси. Не довіряйте тому, що чуєте, вас обдурять.
2. Не вслухайтесь в те, що говорять по динаміку. Іноді хрипи – це не перешкоди на лінії.
3. Не вдивляйтесь в шкіряні відображення на сидінні. Іноді ті обличчя, що ввижаються вам на них – не такі вже і уявні.
4. І ніколи, ніколи не вслухайтесь в свист, який ви чуєте, коли електричка набирає швидкість. Кажуть, що там можна розібрати слова.»
Звісно, багато хто вважає, що це лише казки, якими лякають маленьких дітей, але ніхто не ризикував порушувати ці правила. А що сталось з тими, хто порушив їх – ставалось щось страшне. Та Макс не боявся цих розповідей, коли складав сумку, збираючись на нічний потяг Київ-Харків. За свої двадцять п’ять років він так і не відвідав це чарівне місто, але зараз випала чудова можливість: в пошуках роботи, хлопцю довелось податись далі, аніж він планував. Та і невеличка інтрижка, яка підігрівала його інтерес, лише додавала шарму Харкову.
«Що ти там?» - спалахнув екран телефона, змушуючи Макса відірватись від важкого вибору: взяти більше речей чи більше алкоголю. Він підхопив телефон тонкими пальцями і, ввівши графічний ключ, швидко пробігся очима по тексту і так само швидко почав набирати відповідь.
«Та норм, речі збираю. Що ти, вже готовий до гостей?» - він посміхнувся, уже подумки уявляючи як класно буде провести час в цій поїздці, разом зі своїм другом. Можливо, якщо Макс трактував всі натяки правильно, то у них з Віталею буде шанс перейти на новий рівень спілкування. Та загадувати настільки наперед хлопцеві не хотілось, тому він повернувся до речей.
З важким видихом він витягнув зайву пару джинсів і вперто намагався впихнути в спортивну сумку ще одну пляшку з «горючим». Сумка вперто пручалась, але якщо Макс щось задумав, то в неї не було варіанту відкосити. Кінець кінцем, їй ще потрібно було вмістити в собі трилогію Володаря Перстнів. І ось Макс таки переміг, з силою засунувши замок.
До прибуття в місто залишалось ще шість годин. Максу здавалось, що його зовсім замучить така нічна поїздка, бо в Київ потяг прибував десь о третій ночі, проте коли юнак стояв на вокзалі, це вже було неважливо. Показавши квиток провідниці, Макс зробив крок назустріч пригодам.
Коли він прокинувся у своєму купе, вже дуже яскраво світило сонце, але до будильника залишалось ще десять хвилин. Макс більше не збирався розлежуватись і солодко потягнувся, розминаючи м’язи, які затекли від сну в одній позі. На телефоні вже приємним світлом мигало повідомлення від Віталі. Макс посміхнувся, уже передчуваючи міцні обійми друга.
«На яку ти колію прибуваєш? Тут якесь табло тупе, нічого не можу зрозуміти.»
«На другу.»
Принаймні так говорив Максу додаток укрзалізниці. Ну, йому-то можна було вірити, він точно мав знати.
«Окей.»
«Чекаю тебе.»
Макс нарешті піднявся з нижньої полки і почав збирати білизну. А от і провідниця пройшлась по вагону, нагадуючи про те, що обов’язково потрібно зняти білизну та повернути її. Бо з вагону не випустить!
Хлопцю дуже подобалась ця войовнича пані, яка перескакувала від чистої української до чистого суржику, змушуючи і пасажирів так переключатись, щоб хоч щось зрозуміти.
— Чай, кава, вафлі? — вона посміхнулась, поправляючи своє біле волосся.
Всі в купе промовчали, тому провідниця зронила:
— Харків через десять хвилин, — і побігла до наступного купе, стараючись якомога більше продати з того, що ще залишилось.
Тим часом Макс вже дістав свою сумку з під сидіння і поспішив у туалет, який як раз звільнився. Він планував почистити зуби та умитись, але коли він хлюпнув водою в лице, вода перестала подаватись в принципі. Макс підняв очі, дивлячись на своє відображення. Краплі води стікали з його солом’яного волосся на шию і футболку, синяки під очима, здавалось, ще більше виділялись, а губи пересохли і потріскались. Хлопець похитав головою, ніби виходячи з трансу, в який його ввели власні ж зелені очі, і швидко витер залишки води. До Харкова залишалось ще зовсім трохи.
Його попутчики уже зібрались і поспішали до виходу з вагону, хоча потяг ще навіть не зупинився; Макс не осуджував такого підходу, можливо, вони поспішали на автобус чи на роботу. Це йому спішити нікуди, а у людей завжди є справи.
«Бачу твій потяг.» - блимнув екран. Макс поспішив заховати рушник і підняти багаж. Залишалось зовсім трохи.
Виходячи з вагону, він одразу помітив темні очі Віталі, які тут же заіскрились теплом. Мабуть, саме за очима Макс і впізнав друга, хоча блакитні пасма в його волоссі могли стати більш виразним орієнтиром.
— Привіт! — Макс трішки зніяковів, але протягнув руку для рукостискання, а потім, легко потягнувши Віталю, захопив його в свої обійми. Віталя сором’язливо посміхнувся і тут же потягнув Макса за собою, в метро.
— Поки ми ще не зайшли, маю розповісти тобі кілька правил, — брови Макса здивовано піднялись, ніби питаючи «Правила?».
— Інструктаж безпеки чи що? — він розреготався, — Я вже дорослий хлопчик, знаю, що руки в ескалатор пхати не потрібно, перед електричкою стрибати не можна і що з незнайомцями не варто говорити.
Але Віталя не зловив його «юморної» хвилі, залишаючись таким серйозним і, здається, трохи стривоженим.
— Ти просто вислухай, — Макс кивнув, і тільки тоді юнак продовжив: — Правил, насправді, всього чотири, і всі вони дуже прості, у нас навіть діти їх знають.
— І ти серйозно думаєш, що ці правила будуть мені потрібні? — Макс був дуже скептично налаштований, але Віталій не зважав.
— Правило перше: в метро не потрібно обертатись, навіть якщо ти чуєш знайомі голоси, краще просто йти вперед, або назад, куди тобі потрібно, - вони спустились вниз, але в саме метро ще не ввійшли; Макс відмітив, що майже на кожній стіні були розвішані ті самі привила, а це справді серйозно, а Віталя тим часом продовжував, — Правило друге: не вслухайся, що говорять по динаміку, це говорять не для нас, ми і так бачимо чи йде наша електричка, чи ні.
Віталя перевів погляд на пані, яка сиділа за склом, у кабінеті контролера, і уважно спостерігала за хлопцями. Макс подумав було, що вона зараз почне сваритись за те, що він закурив, проте жінка мовчала, лише прискіпливо дивилась.
— Правило третє: не варто дивитись на сидіння, особливо на їх спину, тобі може щось примаритись, - Віталя видихнув крізь стиснуті зуби, і відійшов на півкроку, не бажаючи дихати димом, — І останнє правило: не вслухатись в свист, який буває в вагонах від великої швидкості.
Макс видихнув дим і розсміявся. Ці правила звучали так тупо, у них в Києві зроду-віку таких правил не було.
— І ви всі вірите, що якщо порушите ці правила, то станеться щось страшне? — Віталя знизав плечами і поспішив ввійти на станцію.
— Просто притримуйся їх і все буде добре, — хлопець посміхнувся, згладжуючи такі правила.
Макс потушив сигарету, викинув її в смітник і, зірвавши одну з афіш з правилами під строгим поглядом контролера, поспішив за Віталею. Вони трохи спізнились і електричка вже рушила, доведеться чекати наступну.
— В будні вони ходять кожні 10 хвилин, — завірив Віталік, і посміхнувся, дивлячись прямо на Макса. Макс же також розглядав хлопця, не соромлячись, і ніби намагаючись запам’ятати його риси обличчя, порівняти їх з тими фото, які він вже бачив.
Люди обходили їх, поспішаючи в своїх справах, а хлопці лише підпирали колону, не в силах відірвати погляд одне від одного. Макс навіть не подумав про те, що люди і справді здригаються в метро, спішать його покинути і не затримуються тут довше, ніж того вимагає потреба. Зараз вся його увага була зайнята Віталіком.
— Ну що, — прокашлявся він, порушуючи чарівність моменту, — Які плани на сьогодні?
— Пропоную походити по району, — в задумі похитав головою Віталя, — Можем ще в центр заскочити, там може бути щось цікаве.
— Ну, цікаво нам буде всюди, — Макс потрусив сумкою, в якій задзвеніли, стукаючись одна об одну, скляні пляшки.
Віталік посміхнувся, знаючи, що Макс обіцяв йому не вв’язуватись в сумнівні затії, але, очевидно, він вирішив, що якщо це буде разом з ним, то це не рахується.
Електричка приїхала на дві хвилини раніше, ніж показував циферблат, і хлопці поспішили зайти в двері, які відкрились прямо перед ними.
Макс одразу помітив, що ці електрички були досить старими, в стилі вісімдесятих, напевно. Сидіння були обтягнуті шкірозамінником, а сам корпус вагона, здається, був оббитий чимось схожим на дерев’яні панелі. Та погляд хлопця був прикутий до сидінь: йому здавалось, що на спинці проступають чиїсь лиця, які дуже уважно спостерігали за ним. Він похитав головою, вирішивши, що це всього лиш його марення через недосип, але тут електричка почала набирати швидкість і хлопець почув слова. Спочатку вони були невиразними, ніби шум, але як тільки Макс прислухався, він почув щось типу «ти сссскоро приєднаєшся до нассс».
— Віталь, - він штовхнув друга під ребра, — Ти теж це чуєш?
Хлопець подивився на нього нерозуміючим поглядом. Прислухався, а потім заперечно похитав головою:
— Нічого не чую, про що ти? — Макс махнув рукою, типу «забий», і продовжив вслухатись.
«Станція Перемога.» — оголосив динамік, і Макс почув хрипи: «До..по..мо..жіть..»
— Ти це чув? — він глянув ошалілим поглядом на Віталю, — Диспетчер просить допомоги! Чому ніхто не реагує?
— Ти помиляєшся, — хитнув головою хлопець, підштовхуючи Макса до виходу. — Ніхто нічого не говорив.
— Треба йому допомогти! — продовжував наполягати Макс, вирвавшись вперед, чуючи, як Віталя його кличе.
Макс повертає голову, обернувшись, і все навкруги сіріє, люди зникають з метро, а Віталя залишається десь далеко за спиною. Макс робить ще два кроки по інерції і врізається прямо в Віталіка.
— Я ж говорив, — жалібно говорить той, — Потрібно було дотримуватись правил. Мені так шкода, справді.
Макс бачить, як навкруги них згущуються тіні, вони ніби огортають їх сірим коконом, шиплячи і видаючи звуки білого шуму. Він бачить багато лиць, що засліплені злістю і злобою.
— Хто це? — шепоче він.
— Духи тих, що померли тут, — пояснює Віталік, ніжно прибираючи волосся з лиця Макса, — Їх колись закрили тут, і потрібно було всього виконувати правила, щоб вони до тебе не дістались.
— А що буде зі мною? — питає Макс, дрижачи від холодних доторків Віталі.
— Я не знаю, — Віталя схиляється і доторкається своїми губами до губ Макса, цілуючи його, ніби востаннє.
Сірий кокон змикається над ними, ховаючи від чужих очей. Через декілька годин Віталій прийде до тями в лікарні, лепечучи щось про духів, смерть і Макса, якого більше немає.
Було і п’яте правило, яке убезпечувало всіх, хто жив у Харкові: якщо ти віриш в духів, то вони ніколи тебе не зачеплять.