Work Text:
Гострий дзвін у вухах змушує прийти до тями.
Прохолодний вітерець роздуває у різні сторони коротке волосся хлопця. Його жовті та шоковані цифрові очі повільно розплющілись. Тяжке металеве тіло знаходилося на.. підлозі? Якщо це можна так назвати. Демонтажник повільно піднявся, трохи похитуючись у різні сторони, намагаючись встояти на ногах. Під ними знаходилося ... буквально нічого. Біла пустота, йшла в нікуди, не кінця , не початку. Дрон намагався розгледіти хочаб щось у цьому білому просторі, але навіть маленької чорної цяточки не видно, лише "нічого". Голова майже розривалася від болю та тиску у цьому просторі.
"Що відбувається?.." — N питає сам себе, зануривши руку у біле трохи пухнасті волосся.
"Хах.."
Неочікуваний сміх позаду нього змусив його відволіктися від своїх думок. Різко обернувшись, дрон вже став готовими до неочікуваного бою та приготував зброю яка виглядала як "ніж" але трішки більший, та гостріший.
"...Узі..?"
Демонтажник замовк на хвилину. Його очі стали наче пустими, ніби привида побачив. Перед ним стояла Узі. Дрон поряд з яким у демонтажника зупинилося серце та перехоплювало подих. Її фіолетове волосся розвивалося у різні сторони. Одяг трохи пом'ятий, як і завжди. На її обличчі була посмішка, м'яка, щира та сповнена любові. Це вона, але щось було не те. Щось у середині змушувало сумніватися у самому себі. Чому? N продовжував дивитися на неї з схвильованим обличчям. Набравши в легені трохи повітря, він все ж наважився сказати декілька слів.
"Що ти тут робиш?"
"В мене до тебе таке саме питання."
Знову тиша. Було чутно лише його тяжке дихання. "..таке саме питання" - що це означає? Де вони? Демонтажник не пам'ятав нічого, що могло затягнути його у цю пустоту. Він повільно перевів погляд на свою руку. Зброя все ще була на готові, чекаючи свого часу. У відображенні можна було помітити фіолетові очі дрона. Щось стислося у середині.
"..Ти не Узі.." — робко відповів N
"..."
Дівчина мовчала, ніби розмірковуючи над відподею. Вона не відводила з нього очей, розглядаючи кожну його частинку, волосся, очі.. раптом вона знову посміхнулась, та склонила тяжку металеву голову набік
"Я? Я та кого ти вбив, N."
Хлопець повільно підняв свої очі. "..вбив". Це слово вдарило по ньому з такою силою, що дихати стало тяжко. Він дивився на те як робот що стоїть перед ним посміхається. Її цифрові очі тремтіли та ставали то жовтими, то фіолетовими, і так по колу. Ні. Він не вбивав її. Він нічого їй не зробив. Кліпаючи, він не помітив як різко опинився за метр від неї. Серце стало, від подиву він підскочив у сторону.
"Чому ти мовчи-"
"..я не вбивав.." — Тихо сказав дрон.
"Що?" — Вона відповіла трохи з насмішкою, неочікуючи що він так зреагує на питання.
"Я не вбивав." — вже гучніше, майже з криком відповів N.
"Твоя зброя завжди залишиться брудною. Навіть якщо ти її вимиєш під усього масла яке було моїм"
N не знав що відповісти. Він він відвів погляд. Що? Що вона каже? Чому? Навіщо? Він не.. Раптом він почув дивний звук, нібито щось.. капало? Він почав відчайдушно шукати щось, що саме , він сам не розумів. На секунду він подивився на підлогу. Це було помилкою. N стояв у великій темній калюжі масла, яке напевно належало.. НІ! Він не міг.. У відчаї він хотів закрити руками лице, сховатися, втекти від усього. Його металеві пальці, усі були забруднені у чорній речовині.
"Бачиш? Ти завжди тікав від відповідальності, навіть зараз, намагаєшся вдати вигляд що нічого не робив, хоча прямо зараз дивишся на те як з твоїх рук капає моя кров. Ти не зміг мене врятувати. Ти обіцяв. Ти вбив мене. Ти вбивця, N."
Робот безсило впав на коліна. Він не зміг. Він врятував її. Він зміг. Він не вбивав. Він не.. Дзвін у вухах змушував відчувати себе ще гірше. Калюжа під ногами розтікалася, забруднювала одяг та металеві ноги. Здавалося що білий простір змінювався з кожною секундою. На самому початку, він був настільки світлим та тихим що аж очі сліпило. Але зараз він почав темніти, перетворюючись на чорне безкінечне море, де нікого не видно, нічого не чутно, нікого, окрім самого себе. Свого дихання, биття серця та тихий плач який безконтрольно з'явився сам по собі. Тиша.
.....
Раптово N піднявся з ліжка. Сон? Він уважно роздивився кімнату де прокинувся, ліжко, стелю, і врешті решт, поглянув на свої руки він все ж таки переконався що це був лише сон. Усього лише.. Сон.
"Нарешті ти прокинувся" - двері розчинилися та у кімнату зайшла робот невеличкого зросту.
"Узі? З тобою.. все добре? Що я тут.."
"Дурню, звісно зі мною все добре! Вчора ти так втомився що заснув прямо на моєму ліжку, а мені прийшлося піти спати до вітальні! Чого ти взагалі питаєш?" - Узі сіла поруч на край ліжка.
“А.. дякую, вибач за дискомфорт.. Просто мені наснився сон що.. Ну ти.. забудь." - різко відповів хлопець. Це був усього лише кошмар, нічого більше. Все минуло.
Вони просто посміхнулися один одному. Тепло посміхнулися. Все здавалося таким простим та рідним зараз. Хотілося зануритися у цей момент назавжди. Нічого більше не треба. Не треба вбивств та сліз, переживань та страждань, ні.
Коли вони мовчки дивилися один на одного у повній тиші, Узі сіла ближче, міцно обійнявши дрона.
“Ти не винен, N..”
…
“N?”
…
“Вибач.” - нарешті відповів хлопець.
“Це не твоя провина, ти не повинен карати себе за все що сталося.”
Вони вже сиділи один навпроти одного. Узі дивилась прямо в цифрові очі співрозмовника, в той час як він опустивши голову розглядав щось знизу.
“Пройшло так багато часу..” - тихо промовив дрон - “.. я досі не можу прийняти те що ти не зі мною. Кожен день я прокидаюся він жахіття, де ти..”
“Я тебе кохаю” - Перебила дівчина, стиснувши його руку.
…
“І я тебе.”
Піднявши погляд, дівчини вже не було. Вона зникла, розчинившись у повітрі, залишивши теплі спогади та шрами. Пригадуючи усе що сталося, все зсередини стискалося. Серце, яке як виявилося вміє кохати, палало. Спочатку від люті, що нічого не зміг зробити у той день коли все сталося. Потім від розуміння що нічого не повернути. І врешті решт поглянув на місце де раніше сиділа дівчина, воно охололо, від прийняття.
У той день, коли молодого робота, сповненого життям та душею, повністю захватив сольвер. Дівчина прийняла рішення. Важке для багатьох її друзів та рідних. Для батька, який не завжди проявляв свою любов до неї, але все одно намагався дати їй все. Для матері, яка майже не з’являлася у її житті, яка хотіла для неї кращого майбутнього. Для V та J, які, здавалося, що не ставляться до неї як до друга, піклувалися та захищали її. Для Долл, яка хотіла допомогти їй подолати сольвер разом, ціною власного життя. Для людини яку вона кохала усім серцем, але не змогла зізнатися у цьому до самого кінця.
Усі вони були частиною її життя, спогадів, приємних чи ні. Все закінчилось так швидко. Один вибух. Сольвер знищено разом і з його носіями.
Вітер розвівав білі пасма волосся. Сніг хрустів від тяжкими металевими ногами. Маленькі сніжинки кружляли у повітрі.
Дрон зупинився біля старої капсули. Колись вони разом з J та V прибули сюди саме на ній. До середини вже давно ніхто не заходив, може рік, чи два. З певних подій, кожен переїхав до іншого житла. Хлопець тепер жив у колишній кімнаті Узі. Її батько тяжко прийняв новину, тому N з власної ініціативи запропонував допомагати йому з чим зможе. Раніше він сприймав дрона як вбивцю та монстра, але тепер, здавалося, вони мали спільні переживання, та тепер N був у цьому домі як товариш.
Поруч з капсулою, з землі стирчала невелика за розміром металева пластина, можливо від самої капсули. Поряд на мокрому снігу валялася, дуже знайома, в’язана сіра шапка. Дрон пусто дивився на ім’я, яке було не рівно вишкрібано кимось.
УЗІ ДОРМАН
дякую тобі за все
Він мовчки поклав шматок старого паперу на так звану могилу, після чого ще декілька хвилин постояв, та пішов. На папері був малюнок. Малюнок який він намалював коли Узі була ще жива. Кривими лініями там було зображено усіх їх друзів, які стояли поряд. Кожен розмальований різним кольором, який на думку хлопця кожному личив. Він так і не зміг віддати його адресату. До сьогодні.
Увесь час, кожну ніч йому снились жахи де його гарна подруга помирає. Кожен раз все виглядає так нібито то відбувається у житті. Кортаючи себе за все що сталося, за усю шкоду що він приніс, які жертви він приніс та за для чого, він продовжував жити день у день. Галюцинації померлої подруги ще дужче били по його ментальному здоров'ю. Але завдаючи собі шкоду ти не виправиш помилки. Ти не повернешся у минуле, нічого не зміниш. Минулого не змінити. Хлопець це розумів. З моменту смерті Узі він ніколи не приходив до цього місця, намагаючись оминати його усіма способами. Чи боявся він чогось? Так, звісно. Він завжди хотів мати друзів, робота чи дрона якого можна буде побачити поряд. Відчувати себе потрібним комусь, довіряти. Але також він боявся їх втратити. Намагаючись вирішити усі проблеми самотужки, намагаючись відвести друза від небезпеки. Таким чином він і загубив її. Дрон давно прийняв свою провину. Дуже давно. Бо він вбивця.
…
Але чого б хотіли Узі? Чи хоче вона такої самої долі її вбивці?
Ні.
Навпаки.
Вона б бажала щоб він жив щасливо навіть без неї. Щоб почав працювати над своєю самооцінкою, поважати себе. Щоб не переймався через завтрашній день, чи буде він живий чи мертвий. А жити сьогоднішнім днем.
Вона бажала для нього майбутнього.
Навіть якщо тяжкого.
Навіть якщо без неї.
“Дякую тобі за все”