Work Text:
меланія відходить назад, біла-бліда, налякана, як голубка, як метелик, як ластівка.
– не губіть.. – шепоче, ледве колихаються сухі губи, – не губіть, люде. хіба не чули отця? тільки біду накличете. не губіть..
шепіт тане у сонці, жорстокому, дикому, шаленому. дотиками своїми, грубими, владними, воно знищило весь цвіт, усе ніжно-зелене, м'яке, юне. земля тут погана, і всі це знають, і п'є вона завжди жадібно, багато, захлинаючись, ламається у сухому кашлі.
земля ніяк не може напитися, всіяна бурими тілами несбутнього врожаю, що геть й не заквітчався.
землі важко, і сонце вороже, зле, і голод підступає глухими кроками, пазурями тягнеться до блідих щік, виснажених дитячих тіл.
село з метушливого вулика стає осиним гніздом.
меланії боляче знати, що її крильця будуть віддані за те, щоб інших торкався дощ та вітер. мелінаії боляче знати, що вона має загинути, щоб діти, як не мають доста сил, аби відкрити очі, знову могли гратися.
меланія знає, що посуха – це страшно, і власне життя однак буде забране довгою голодною мукою. забрати його зараз – милосердя, порятунок від довгих страждань, можливість пробачити собі свою безпорадність, вилікуватися, як кіт виліковує свої рани дикими, невідомими людям шляхами.
меланія знає – то чому ж так страшно?
в хаті гаряче. дівчина щосекунди омиває чоло прохолодною водою, дихає тяжко, падає то на підлогу, то на лаву. хата майже порожня, лише ікони скаляться з кутків та рушники злякано ховаються в білизні стін. меланія припадає на коліна, складає руки у молитовному жесті, дивному, неприродньому, і просить нового бога, благає іісуса христа захистити. молитва важко лягає на вуста, літери ледве-ледве складаються в потрібні слова, дівчина й сама не розуміє їх так сильно, так чесно, як хотіла б.
чому бог не врятує їх село? чому не збереже її? можливо, він ще надто молодий?
меланія бігає по хаті, як здичавіла, як біснувата, шукає чи то руту, чи то ягід якихось, отруйних, смертю відмічених. меланія води боялася завжди, ще як тятя в ній згинув, ще як стояла малою й дивилася, як тіло його витягають на берег. меланія знали, що її будуть топити, бо жертва ж воді, бо благання ж саме про неї, цілющу, життєдайну. дівчина майже відчувала, як оголених плечей торкається білосніжна сорочка, як ноги змією оплітає мотузка, як річка, стихійна і голодна, відкриває пащу, тягне хвилі-руки до тремтячого тіла.
що ж страшного у смерті, меланіє, як вона така милосердна? що ж страшного, як вмерти – це лише впасти в її обійми?
три доби зливаються в суцільний ритуал. меланія злякано вигадує нові молитви, поки тіло її омивають травами, поки на шкірі вуглем вимальовують дивовижні візерунки. бліда й тонка, дівчина відчуває себе, як той рушник. різниця в тому, що їх не псують ані водою, ані кров'ю.
кожні сутінки ховають у собі диких звірів й дику смерть, опіками витинають видіння власної гибелі. найболючіше ріже таємничість, сповита отруйним туманом. меланія не мала б жодних сумнівів, меланія б першою кинулася у вогонь і воду, аби знала, що то дійсно спрацює! але..
баби шепочуть щось невиразне, плутаючи поміж різноманітних говорів, і дівчина думає про те, чи є в них така сліпа відданість давнім богам, як вони вдають. чи вірять, що однією смертю можна врятувати сотню життів? чи дійсно думають, що сонцю та дощу не всеодно на якесь дівчисько?
меланія не намагається втекти. до світанку зостається не більше години, коли її починають чепурити. оголене тіло тремтить, спина вигинається в подобі крил, меланія дрібно плаче й благає помилувати, наперед знаючи палючу відповідь. крижана вода плавно огинає тіло, пахучі трави палять рани. шию стискає намисто з дрібних ягід, розпущене волосся пестить спину. чимось червоним підводять губи, обережно, ніжно майже вдягають на мокре ще тіло сорочку. вишиті лінії складаються в напис на забутій мові, і меланія читає його, не дивлячись: 'приречена'.
вона виходить з хати, оточена втратившими обличчя людьми, й сподівається, що смерть буде милосердною і не даремною. здригається на мить – що буде з душею? чи вважається це самогубством, чи покарає її господь бог, чи водяні духи встигнуть першими? якщо їх молитви почують й проллється дощ, чи буде він червоний, кольору її крові, калини та очей диких звірів? чи буде він як вино й рута, чи як зазвичай, із сльоз та кришталю?
а за нею, цікаво, будуть плакати?
меланія бачить, що люди хитаються, ведучи її до урвища. колись товсті бабині пальці, зараз змарнілі й висохлі, обережно торкаються її волосся. люди виснажені. люди голодні.
нудотно-теплим відчуттям клекоче зсередини сором. страх тане, лишаючи хитку надію на те, що віддавши єдине і найдорожче, вона дійсно зможе щось змінити.
крок у порожнечу дається легко. розшиті рукава здіймаються вгору, підіймаються руки в беспорадній подобі крил. річка стрімка, мілка й милосердна, наскільки може бути такою стихія.
меланія вдаряється головою о каміння, вигинається вмираюче і помирає миттєво, фарбуючи буйні води у вишневий колір.
вона не знає – і не дізнається вже ніколи – як скоро зацвіте вишня.
світанок ледь торкається застиглих очей. стрімкий поворот річки б'ється о каміння, хлюпає незрозуміло-дзвінко, викидає на берег риб'ячі кісточки й приречених наречених.
холодна дівоча рука, оповита темними візерунками, торкається мертвої меланчиної. легко витягає ту на берег, турботливо знімає з блідої шкіри дрібні камінці. дивиться довго, серйозно, затримуючи погляд на вустах і віях, проводить пальцями там, де лежить омите водою намисто. придивляється, думає, вирішує.
зрештою, нахиляється й цілує.
меланія заходиться кашлем. крижана вода виривається з легенів, плескаючи на темний одяг дівчини напроти. меланії бракує повітря, вона ковтає його, як найчистішу джерельну воду. незнайомка не сводить очей, посміхається, як лисиця.
– я.. жива?
– ні, люба.
меланія швидко-швидко торкається руки, шиї, грудей, намагається зрозуміти, що відбувається.
прикладає долонь до серця, завмирає.
незнайомка обережно кладе свою руку на її.
– так. не б'ється. не лякайся.
– де я? – шепоче сірими невиразними губами
– в моєму царстві, пташко. чи знаєш ти, хто я є?
у незнайомки чорне просте плаття й голос, як січень. очі темні-темні, як ті хащі, й волосся спадає воронячим пір'ям. усмішка блідих губ, щойно цілувавших меланію, здається.. лагідною?
– мара. – повільно вимовляє дівчина, – марена. марава. марцана. мора. в мене багато імен.
меланія кожним словом відчуває павутиння навколо, нескінченні срібні лінії, які сплітаються в.. в що? гибель? нещастя? відчай? чи страшна богиня смерті тій, що вже загинула? чи є що втрачати тій, що вже відданна буйній річці?
– а ти, люба, ким будеш?
мара легко підхоплює пальцем пасмо меланчиного волосся. схиляє голову, роздивляється так уважно, то тій страшно й слово вимовити.
– меланія.
бліді губи марави беззвучно вимовляють її ім'я, смакують, як тую ягоду.
– наречена моя, значить?
– що..? – холоне дівчина
мара здивовано підіймає брови.
– як? ти хіба не знаєш? усі втоплені дівчата – то мої наречені.
дівчина відсахується, підскакує майже, дивиться з острахом і нерозумінням.
– брешеш!
мара, вочевидь ображена, велично підіймається.
– м? чому б це?
меланія обережно розправляє сорочку й встає слідом. захлинається відчайдушним страхом, чепушить крила, як той горобець напроти лисиці. вдихає п'янке повітря й чує зневажливе:
– чи ти, може, думаєш, що мені є якесь задоволення вас їсти? чи з вами мертвими гратися, чи що?
розгублена меланія не знаходить слів. вона завжди знала, що річка забирає дівчат, але ніколи не думала над тим, навіщо.
– ти мені подобаєшся.
мара скорочує відстань між ними, двома пальцями хапає за підборіддя. меланія відчуває запах дощу й пташок, завмирає, як теє ягня.
– чула? це дорого коштує. тебе обрали моєю нареченою, а я обрала тебе врятувати. обіцяю тобі, люба – тут ти будеш щаслива.
– щаслива? – видахає меланія не то вогнем, не то кригою, – що ти можеш знати про щастя, відьма?
– багато чого, люба. – посміхається та тонко, – більше, аніж селяни що з остраху за себе віддали мені тебе. більше, аніж заморені голодом, холодом і бідністю люди. і точно більше, аніж ти, маленьке дурне пташеня.
мара відпускає меланчину руку, розвертається й крокує вперед, зминаючи босими ногами гострі камінці. додає між іншим, і в голосі дзвенить тонка загроза:
– я тебе не тримаю. повертайся назад – якщо зможеш, звісно.
у меланії роздерті коліна, калиновий спів на вустах й страх крижаними обіймами. у мари – власне царство, чорняві коси й вуста – тільки зараз дівчина про то згадала – на смак як вовчі ягоди. за спиною річка бринить, буйна, дика, і меланія розуміє, що не має ані сил, ані вибору.
– пробач. і.. дякую. можу я піти з тобою?
мара розтягує губи в ніжності, танцює одними руками, кличе воронів й вовків. повертається до меланії, каже лагідно:
– звісно, пташко.
й легко відхоплює дівчину на руки. несе, аж поки не підставляє спину могутній чорний вовк, кричить щось, що стомлена меланія геть не розуміє, кличе на небо сутінки, вкриває землю під ногами чорним пір'ям і кригою.
майбутнє тане чорнильним малюнком, і поміж нього в меланії лишається одне слово: надія.
надія, надія, надія.
колись люди почнуть вірить в христа, і старі боги розтягнуть своє існування в нескінченну смерть. колись річка виллється з берегів, і мертва риба породить страшні хвороби. колись пташки навчаться співати без нот, вишитих на сорочках. колись люди знайдуть уламки змарнілого селища, що геть усе вимерло тією весною, так і не дочекавшись зливи. колись меланія вишиє соту сорочку для коханої, червоними нитками по чорній тканині, цілуючи її, ніби шкіру морани, чекаючи ту, як вранішнє сонце, як благословення, як вітер і подих. колись мара подарує нареченій чорнила, і та напише про згаслі зорі, про вовчі ягоди, про повний місяць й море, про яке вона тільки чула.
колись світ зміниться, але меланія зостанеться мертвою, і зостанеться закоханою, і благословлятиме свою гибель за посмертя, і шепотітеме вовкам казки про людську жорстокість.
зрештою, колись меланія, знайшовши дещо важливіше, аніж життя, дізнається, що морана кохає свою наречену до першої наступної посухи і ані секундою довше.
– не губіть.. – шепоче безіменна дівчина, поки мертва вже меланія шукає способи померти знову
мара відчуває щось, повільно спадає на підлогу, за серце тримаючись. посміхається криво, невпевнено, передчасно-ніжно. підходить до меланії, опалює ту глибоким поглядом.
– дякую. за все. прощавай, пташко.
мара цілує її наостанок – палко, пристрасно, і губи на смак як вороняче око, як вовча ягода, як бузина, як беладонна.
меланія намагається сказати щось – і чує, як з горла виривається глухе 'кар'. відчайдушно тріпотить крилами, б'ється о повітря, думає лиш про те, що молитву, сказану по-пташиному, ані мара, ані марія не почують.
морена йде на берег гірської річки – зустрічати наступну наречену. меланія покірно летить слідом.