Work Text:
Джісон несеться темними вулицями, пелена сліз заважає розгледіти, хоч щось, крім розмитого світла ліхтарів. Він встигне. Він має встигнути. У нього немає іншого варіанту. Як на зло, з неба починає капати все сильніше, ускладнюючи його шлях. Колись він був одним із тих, хто постив “люблю дощ, бо у ньому можна сховати сльози” . Зараз він думає, що готовий розірвати самого Зевса, бо якого біса саме зараз?
курча
Соні, його нема в кімнаті, я не знаю, де він.
Джісон вже біжить знайомою вулицею і згадує, як вперше ніяково взяв тут Мінхо за руку. Поруч їх улюблена кав’ярня, де вони постійно підгодовують маленьке кошеня. За кутом їх постійне місце зустрічі, маленький провулок, де майже ніколи не ходять люди, тому хлопці можуть цілуватись при зустрічі, скільки їм заманеться. Вся ця вулиця пронизана їх спогадами, і які ж щасливі вони були, знайшовши гарненьку квартиру неподалік.
Цей квартал був їхньою схованкою, подалі від університету і цькувань. Подалі від кута на останньому поверсі, де Хан вперше побачив Лі. Де обережно підкрадався ближче і шепотів заспокійливі слова, щоб не налякати, наче те загублене кошеня, що вони тепер годують. Тоді Мінхо мало йому відкрився, але дозволив провести до гуртожитку. Виявилось вони були в одній групі, тільки от Хан прогуляв перший тиждень і тому, ще не був знайомий із новим одногрупником. Тож наступного дня, Джісон вирішив зачекати на хлопця біля входу і тоді вже разом піти на пару. Забачивши того у воріт він помахав йому і отримав у відповідь зніяковілу посмішку та злегка підняту вгору долоню. Чого він не очікував побачити так це їх одногрупників, які оточили хлопця і почали чіплятись хто до чого. І виглядає він не так, і місце в універі купив, і взагалі він дурний, ще й хлопців полюбляє. Чи вони дійсно про це дізнались за той тиждень чи вигадали для себе, щоб познущатись - залишається і досі загадкою.
Стільки разів він обробляв його рани після чергової бійки. Стільки разів заспокоював його істерики після нових знущань. Стільки разів забирав його із гуртожитку до себе на ніч, коли сусід відмовлявся впустити хлопця у кімнату, а притрушені друзі того покидька кепкували з Мінхо перед будівлею, поки він чекав на Хана.
В один із таких вечорів, Хан вчергове забрав Мінхо до себе. Зайшовши у невеличку студію, хлопці одразу впали на диван. Одне питання вже давно непокоїло Джісона і здається він більше не міг його уникати.
- Хьоне…- Мінхо мугикнув у відповідь.- Те…те що вони кажуть…це правда?
- Ти про що?- все тіло хлопця напружилось, а погляд забігав кімнатою, вимірюючи кількість кроків до виходу.
- Не лякайся, будь ласка.- хлопець обережно бере тремтячі долоні у свої і продовжує.- Ти знаєш - я не завдам шкоди. Просто… Здається, ти мені подобаєшся і я б хотів знати чи є у мене…Чого ти смієшся?- Мінхо на це мовчки притягнув його в обійми.- Я не впевнений, що саме це означає.- збентеження відчувалось у голосі Джісона, поки він погладжував старшого по спині.
- Це означає, що ти мені подобаєшся.- прошепотів хлопець кудись у шию.
З того вечора, хлопці проводили кожну вільну мить разом. В університеті намагались не надто проявляти свої почуття, але тримались разом. Поки їх двоє, до Мінхо не чіплялись. А щоб ще більше від них абстрагуватись із часом прийшла ідея з’їхатись, винайняти невелику квартиру, трохи більшу за ту, де Джісон зараз живе. Цих вихідних хлопці потроху почали перевозити речі і могли б вже залишитись там ночувати. І саме через цей переїзд Хан перевтомився вчора ввечері.
Потрібно було всього лиш взяти слухавку з першого разу. Потрібно було лиш вийти з дому вчасно і прийти на пару без запізнення. Потрібно було всього лиш наполягти на заяві в поліції, коли їм сказали, що то студенти просто дуркують. Потрібно було всього лиш надати більше уваги синцям, що Мінхо так невдало прикривав рукавами светра вчора на побаченні, а не сподіватись, що той розповість, коли буде готовий. І можливо, якби Джісон зробив хоча б щось з цього, йому б не прийшло це зловісне повідомлення.
кітик-хьон
пробач.
Він зможе пробачити цей вчинок Мінхо, але ніколи не пробачить себе.
Джісон влітає в будинок ледве не збиваючи сусідку з ніг, а бачачи, що ліфт на 10 поверсі зривається знову з місця і летить сходами вгору. Ще вчора він скаржився, що якщо вимкнуть світло, Мінхо буде сам його нести на 4 поверх. Зараз же він за лічені секунди дістається їх нового помешкання, і ледве не вириваючи ручку з дверей, все ж опиняється в квартирі.
Тихо.
Кросівок Мінхо нема.
Світло усюди вимкнене.
- О, Боже…
Джісон не знає чи захлопнулись за ним двері, коли він знов несеться сходами ще вище, все що він чує це гупання свого серця і 2 слова, що він повторював увесь цей час “я встигну” .
Холодне повітря б’є в обличчя, коли він нарешті опиняється на даху.
Темна фігура стоїть трохи поодаль від краю і лякає не на жарт.
- Мінхо!- Джісон кричить з усіх сил, легені неймовірно пече від такої довгої пробіжки під дощем.- Мінхо, будь ласка!- хлопець повільно повертає голову і бачить кохане стомлене обличчя. Джісон весь червоний, волосся прилипло до лоба, краплі дощу неприємно колють очі, а груди важко здіймаються у спробах вдихнути нарешті повітря. Ледве перебираючи ноги він продовжує підходити ближче. Мінхо подає голос лише, коли хлопець стоїть в метрі від нього.
- Соні.- його голос ламається, очі почервонілі від сліз, скуйовджене волосся, синець під оком, а коли він тягнеться змахнути краплі з обличчя, Джісон помічає подряпини на руці.
- Хо, я можу підійти?- з надією питає Хан, простягаючи руки. Ледь помітний кивок і Хан стискає коханого в обіймах, поки він розбивається на частини, але Джісон збере його по шматочках, склеїть, зацілує, закохає і доведе, що це була дурна ідея.- Все добре, котику. Я з тобою.- він притискає хлопця сильніше, стискає м’які пасма волосся і вдихає аромат шампуню.- Я кохаю тебе, сонечко. Чуєш?- ноги Мінхо підводять його і хлопці опускаються на підлогу. Хан охоплює долонями заплакане обличчя.- Зараз ми підемо додому, зігріємось,- його голос тремтить, але він продовжує,- укутаємось в теплу ковдру.- ще трохи і Джісон не витримає, яким би сильним він не хотів зараз бути для Мінхо, він не сталевий, йому страшно.- Кохаю.- він лишає кілька коротких поцілунків на маківці хлопця і знову стискає в обіймах.
- Кохаю.- тихий шепіт Мінхо біля вуха і Джісон більше не може стримувати емоції.
Два хлопці на даху нестримно плачуть і можливо зараз Хан трохи вдячний дощу, адже він перекриває їх схлипи і крики. Але емоції поступово вщухають, на відміну від зливи. Мінхо обережно відсувається і бере кохане обличчя у долоні та ніжно і коротко, але все одно солодко, цілує пухкі губи.
- Я майже не вірю, що встиг.- шепоче Джісон і тягне хлопця ближче, цілуючи у чоло, затримуючись на кілька секунд.- Підемо додому, ми і так точно захворіємо, але краще хоч зараз.- Мінхо киває і підводиться на ноги.
Вони повільно спускаються сходами, тримаючись за руки. В квартиру заходять мовчки, Мінхо стоїть похнюпивши голову, поки Джісон знімає з нього куртку і розв’язує шнурки на черевиках. Хан відмовляється залишати старшого наодинці і прямує в душ із ним. Вони довго стоять під гарячими струменями води в не менш гарячих обіймах одне одного. Джісон ретельно вимиває голову хлопця, обтирає рушником і вдягає йому найтепліші м'якенькі шкарпетки, що вони мають. Заварює ромашковий чай, поки Мінхо обіймає його зі спини і не відходить ні на мить. Вже в темряві кімнати, притулившись до теплого тіла поруч, Мінхо починає розмову.
- Знаєш… Я боюсь висоти…- серце Джісона завмирає.- Я відчув себе ще нікчемніше, коли зрозумів, що не зможу підійти до краю, не те щоб стрибнути.
- Хо…
- Вибач.
- Якщо ти не готовий зараз, ми можемо поговорити зранку, але не пізніше. Не можна це відкладати.
- Хааа…- Мінхо важко видихнув.- Мабуть, зараз?
- Як тобі комфортніше.
- Ну, думаю ти встиг побачити в душі…- Лі всідається на ліжку, щоб зручніше вести розмову.
- На тобі майже нема живого місця.- шепоче Хан, він сідає навпроти і бере теплі долоні у свої, погладжуючи зап’ястки.
- Це мій сусід. І перш ніж ти запитаєш, я вирішив не казати тобі, адже ми все одно будемо жити разом за кілька днів і більше він не зможе так чіплятись.
- Але, як я розумію, твій від’їзд і є причиною його агресії?- Мінхо напружився і ніби зменшився до розмірів атома, настільки наляканим він все ще був.
- Він… він сказав, що я його лялька для биття. І що він все одно дістане мене, а потім і тебе. І…і це було не вперше.- на очах знов бринять сльози, а голос тремтить.- Його друзі схопили мене вранці перед парами і…- нова хвиля паніки накриває хлопця від спогадів.- Я…я все не міг вирватись..вони намагались..
- Мінхо, вони зробили щось?- Джісон не вірить, що таке можливо у звичайному студентському гуртожитку, коли він з’їхав рік тому, все було не так погано.
- Н-ні..я зміг..Але вони все кричали, який я нікчемний, і що скоро ти теж це побачиш і..і..
- О ні, сонце, ні. Любий, я не полишу тебе.
- Але ти не відповів на мій дзвінок… от.. от я і подумав..
- Хо, подивись на мене, котику.- Джісон пальцями підчіпляє підборіддя хлопця, щоб той підвів на нього погляд. Повільно вони наближуються і змикають губи у ніжному поцілунку, трохи довше ніж треба.- Я вчора пакував речі до пізньої ночі і проспав.
- Я такий дурний.- Мінхо знов заливається сльозами, уткнувшись в плече свого хлопця.- Вибач.
- Хо, мені немає що пробачати тобі.
- Є! Я стільки накрутив, майже вчинив… Як я взагалі цього дійшов?- Джісон вкладає їх назад під ковдру шепочучи заспокійливі слова.
- Все буде добре. Ми з усім впораємось.- він перебирає волосся коханого і цілує то маківку, то чоло.- Завтра після сніданку підемо в поліцію. Це точно перейшло межі кепкування. Ці придурки мають бути покарані. Мій знайомий нещодавно перевівся у наше місто, він допоможе.
- Добре.
- А після пошукаємо спеціаліста для тебе.- Мінхо підіймає наляканий погляд, але Джісон вже поспішає його заспокоїти.- Я піду з тобою, якщо тобі так буде комфортніше, але не можна це лишити просто так. Згоден?
- Так.
- Тоді нам час спати.- Джісон ще раз цілує все ще тремтячі губи і огортає Мінхо обіймами.
- Дякую, Соні.- бурмоче Мінхо, коли вже напівшляху уві сні.- Кохаю тебе.- і стискає кофту молодшого у долонях сильніше.
- Кохаю.