Work Text:
Рівномірно стукали колеса поїзда. Погойдувався з боку на бік вагон, заколисуючи думки, присипляючи увагу. Тьмяні лампи вздовж вікон то пригасали, то розгоралися, і примарні тіні повільним хороводом повзли по стінах, стелі, підлозі вагону, просочувались між сидіннями і стікались у щілини між старими, потертими дошками, просто до взутих у високі шнуровані черевики ніг.
Він сидів біля вікна, спершись ліктем на вузьке підвіконня і поклавши підборіддя на кісточки пальців. Скло ловило його відображення: зрізані навскіс пасма волосся, довгі вії, темні провалля зіниць. Там, з іншого боку, проминали вугільно-чорні громаддя лісу, де-не-де помережані плеядами вікон нічних містечок і сіл, і він бездумно проводжав їх поглядом — а нагорі, розкинувшись, скільки сягало око, мерехтіли зорі. Він бачив їх чітко й виразно, так, ніби в поїзді не було ламп, і він сидів у повній темряві, проте це не тривожило. Так було правильно.
Іноді колія звертала убік, загортаючись тонкою сріблястою ниткою, у вікні поглядали вагони попереду, які тягнув за собою крізь безкінечність чорний блискучий паротяг. Білий шлейф диму здіймався від його труби угору і танув у високому, гаптованому зорями небі.
Він не міг сказати, скільки уже їхав: відчуття часу змазалось, немов розчинившись у перестуці коліс. Був поїзд. Була зоряна ніч за вікном. Був він — один посеред вагону, і рівномірне погойдування заколисувало його думки, а тіні слухняно лягали під ноги.
Щось змінилося: він відчув це ще до того, як вухо вловило чужі кроки. Мимоволі підібрався, не знаючи, чого чекати. Хіба він не повинен бути тут один?
— Ого, який милий хлопчик! Еріку, глянь!
Він рвучко підвів погляд.
Вони стояли в проході між сидіннями, просто напроти нього: чорнява жінка з широкою усмішкою і заплетеною навколо голови косою й білявий чоловік з м’яким поглядом. Стояли, хоча він готовий був закластись, що ще мить назад у вагоні нікого не було.
— Ти звідки? — в очах у жінки світилась щира цікавість. — Як тебе сюди занесло?
Він насупився: це йому вартувало питати, звідки з’явилися ці двоє, однак слова чомусь уперто не хотіли народжуватися в горлі. Він випрямився, пальці мимоволі стисли поли плаща.
Жінка задумливо закусила щоку.
— Слухай, а ти точно повинен тут бути? — вона окинула його довгим поглядом з голови до ніг, наче намагаючись роздивитись щось тільки їй одній відоме. — Не схожий ти на нас. Як ти сюди потрапив? Ти впевнений, що повинен їхати?
— Не ваше діло, — він нарешті спромігся видавити з себе хоч щось і щиро сподівався, що вийшло достатньо вороже. Настільки, щоб жінка образилася і відчепилась: її слова чомусь дуже неприємно відгукувалися у серці. Лампи на мить немов пригасли, а тоді запульсували тривожним мерехтливим світлом. Тіні складним візерунком загорнулися навколо ніг.
Жінка, здавалось, навіть не звернула уваги — ні на його тон, ні на те, що відбувалося навколо.
— Куди ти їдеш? — спитала вона неочікувано серйозно, і від цих слів по спині пробігли неприємні мурашки.
— Не ваше діло! — огризнувся він знову, уже голосніше. — Хто ви взагалі такі і чого до мене причепилися?! Забирайтеся!
— Це ти хто такий? — очі жінки на мить немов спалахнули червоним — чи це просто так дивно відбилося в них світло ламп? — Ти не знаєш, куди ти їдеш — хоча всі знають. Тебе не повинно тут бути. Тобі треба повернутись.
— Та якого дідька?! — руки самі стислися в кулаки. Поки ці двоє не з’явились, все було гаразд. Він їхав у поїзді, один, як і повинен був, за вікном пролітав нічний ліс, у небі сяяли зорі. Все було правильно, поки не прийшли ці і не почали...
— Тобі не можна тут бути, — жінка дивилася тяжко і вперто. — Це небезпечно, розумієш? Ти повинен...
— Луізо.
Вона змовкла, обірвавшись на півслові. Обернулась — здалося, чи на мить в її погляді промайнув розпач?
— Але ж!..
Чоловік поклав їй руку на плече і лише хитнув головою.
— Навряд чи ми зможемо щось зробити: він повинен сам... — тоді обернувся, усміхнувся самими кутиками вуст. — Це не твоє?
Погляд ковзнув ліворуч, на сидіння поряд — він був готовий закластися, що там нічого не було.
Там, акуратно складений, лежав широкий блідо-рожевий шарф. Пальці мимоволі потягнулися до пухнастої пряжі...
— ...Капітане, скоро осінь, тому я зв’язав на випадок, якщо вам потрібно буде на поверхню...
...М’який голос. Вибачлива усмішка. Блиск окулярів, який ховає стривожений погляд...
— ...Капітане, зупиніться, благаю! Так ви справді загинете!..
Він рвучко скинув погляд угору, проте у вагоні не було нікого. Лампи світили все так само рівно, розмірено стукали колеса. Поїзд нісся через чорні громаддя лісу, і тільки зорі в небі — ненормально великі й яскраві — залишалися непорушними.
Він ще раз окинув поглядом вагон, тоді знову повернувся ліворуч. Простягнув руку до шарфа — несміливо, так, немов від одного дотику той міг розвіятися димом. Пальці обережно торкнулися пухнастої пряжі, і серце на мить збилося з ритму. Якусь хвилину він ще вагався, тоді все ж взяв його в руки; поклав на коліна, запустивши долоні поміж м’яких складок. Заплющив очі.
Було тепло. Стук коліс і погойдування вагону заколисували, хотілося заснути і так навіки й залишитися у цьому теплі і затишку. Тут, у поїзді, який мчав поміж лісами і селами, по осяяній зорями, схожій на тонку сріблясту нитку колії.
— Ой!
Він здригнувся й розплющив очі. Лампи горіли неприємно яскраво, тіні поховалися під лавки, а напроти стояли двоє дітей. Білява дівчинка у святковій сукні, немов із бального залу, зацікавлено визирала з-за сусіднього сидіння. Хлопець за її плечем, на вид на кілька років старший, одразу не сподобався: надто нахабно дивились його золотисті очі.
— Доброї ночі, месьє, — дівчинка осяйно усміхнулася. — Теж подорожуєте?
Він не встиг відповісти: золотоокий пирхнув і розсміявся.
— Подорожує? Де там! — нахилився, сперся ліктем на спинку сидіння перед собою і підпер підборіддя долонею. — Безбілетник він, хіба не бачиш?
Дівчинка звела на нього здивований погляд.
— Я не безбілетник, — роздратування негайно зашкреблося у грудях, однак він себе стримав. Ще не вистачало — всерйоз сперечатися з дітьми.
— Ага, розповідай кому ще, — золотоокий насмішкувато вишкірився. — Одного погляду вистачить, щоб все зрозуміти.
— Луї, безбілетник — це як? — дівчинка кинула на хлопчиська повний нерозуміння погляд. Той стенув плечима.
— Як чуєш. Зайцем подорожує. Вліз сюди, хоча не повинен був, а тепер робить вигляд, ніби має повне право тут знаходитися. Сміх, та й годі.
— Я сказав, я не безбілетник! — злість вихлюпнулась назовні, немов морська хвиля, яку марно намагалися стримати скелі. Ці діти були неправильними. І говорили неправильні речі. Це їх не мало тут бути, без них усе було гаразд, він їхав, як і повинен був, і зорі за вікном шепотіли свою тиху колискову — поки не прийшли вони зі своїми дурнуватими питаннями і звинуваченнями.
— Бачиш, як злиться? — золотоокий безцеремонно тицьнув у нього пальцем. — Сам відчуває, що помиляється, але не хоче визнавати. Я ж казав: без-бі-лет-ник. Від кінчиків волосся до самих п’ят.
— Знаєш, що?!..
Він зірвався на ноги, і шарф, який досі лежав на колінах, сповз долі. Щось глухо дзенькнуло об підлогу. Він поволі опустив погляд.
Сережки. На потертих дошках у тьмяному світлі ламп поруч з шарфом поблискували дві сережки. Чорні ікла на коротких ланцюжках, які кріпились до невеликих кілець, одна сережка лежала просто посередині проходу, інша майже закотилась в щілину.
Два невеликих загнутих ікла — ось і все, що залишилося від колишньої природи...
— Месьє, у вас щось впало! — білява дівчинка підбігла, нахилилась, їх підбираючи. Чорні ікла на дитячій долоні видавались неприємно чужорідними.
— Кинь це.
Він звів погляд. На обличчі золотоокого більше не було усмішки: у напруженій лінії губ, у зведених на переніссі бровах, у ворожому погляді читались холодна лють і відраза.
— Викинь цю гидоту, навіть дивитись на таке вивертає, що вже казати про те, щоб тримати руками.
— Але... — спробувала заперечити дівчинка, проте золотоокий її обірвав.
— Хай їде, куди хоче, нас це не стосується. І гидота, яку він тягає на собі — теж. Викинь, — повторив він знову, відвернувся і рушив геть — і, мов сказане втретє закляття, слова подіяли. Дівчинка звела невпевнений погляд, опустила, а тоді поклала сережки на лавку, крутнулась і побігла за золотооким. Більше вона не оберталася.
Він так і залишився стояти. Поїзд з обох сторін обступив густий ліс, чорне віття закрило зорі. Лампи пригасли, тіні проросли зі щілин і заворушились під ногами, поповзли по проходу між сидіннями, потягнулися по стінах.
Він стояв і не міг відірвати погляду від сережок.
Ні, сказало щось всередині. Не чіпай. Тебе це більше не стосується. Тобі це більше не потрібно. Ти хотів їхати далі — не чіпай, забудь, облиш, і шарф також облиш, його більше немає, воно більше не твоє, воно тобі не треба.
У грудях щось болісно стислося — ніби він забув щось дуже важливе. Рука проти волі потягнулася до сережок.
— ...З Божою поміччю ти здобув силу і зміг помститись за загибель близьких — нехай поки і не повністю. Проте не у кожного, хто постраждав, є така можливість. Пам’ятай про це, будь вдячним і неси свій хрест з гідністю...
Дихання збилось і стало поперек горла. Очі запекло, і він люто витер їх тильною стороною долоні.
— Овва, тут є ще хтось?
Він круто розвернувся на голос — зметнулись пасма волосся; поли довгого плаща — плаща? — піднялися й опали чорною хвилею.
В кінці коридору стояла... Жінка? Так, напевне, це все ж була жінка, просто висока й широкоплеча — він ніколи не бачив на власні очі, але читав, що жителі південних земель вищі ростом, а шкіра жінки була вугільно-чорною. Врешті, чоловіки не носили таке довге волосся.
...Ворона хвиля вільно спадала з плечей майже до самого пояса, недбало зібрана всього в одному місці золотистою шпилькою, і він не раз подумки дивувався: невже це ніяк не заважало в бою?..
Він труснув головою. В неї лізло щось непотрібне. Груди знову стисло.
Чому вони приходили один за одним — спочатку та пара, потім діти, тепер ця жінка? Чому просто не могли облишити його, дати спокійно їхати далі? Поки вони не з’явились, йому було так спокійно. Так правильно. Чому їм потрібно було все зруйнувати?!
Жінка допитливо розглядала його, схиливши голову набік.
— Слухай, ти ж зовсім заблукав, бідолаха, — мовила вона по хвилі мовчання. — Не знаєш, як вибратися?
— Що вам всім треба?! — голос і близько не виявився таким впевненим, як йому хотілося: тремтів і в будь-яку мить норовив зірватися. — Якого дідька ви всі до мене причепилися?!
Здавалось, його тон жінку зовсім не знітив: вона продовжувала дивитися все з тою ж допитливістю в очах.
— І занесло ж тебе сюди... — вона задумливо торкнулася пальцем підборіддя. — Нечасто таке буває.
Груди затопила хвиля гніву: всі, усі вони говорили так, ніби він не знав те, що знали вони. Ніби він не розумів чогось, що було відомо усім іншим. Зверхньо, нахабно, коли їх ніхто не питав...
— Ідіть до біса! Вас це не стосується!
— Ого, який ти бойовий! — жінка вишкірилась. — Ну, раз так, то, думаю, виберешся й сам.
Ікла.
В її роті чітко виділялись надто довгі для людини ікла.
Темношкіра жінка була вампіром.
— Стій!!! — тіло саме рвонулося вперед.
— ...Став руки ширше, тоді простіше буде використовувати інерцію...
В його долонях, порожніх ще мить назад, був спис — знайомий, рідний, теплий на дотик. Пальці звично стисли ратище.
— ...Ти молодець, чудово вийшло, — широка усмішка, лагідний погляд зелених очей, сонячні іскри у білявих кучерях...
Тіло раптом стало на диво легким. До вампірші було всього кілька кроків: підскочити, перший удар — в очі, далі підсікти ноги, повалити на підлогу і добити. Він знав, він пам’ятав, як це робити, руки і ноги немов рухалися самі. З плечей неначе нарешті спав тягар, який до того не давав вільно дихати.
— В цей день Божий, користуючись правом свого титулу, я б хотів порекомендувати на місце паладина...
...Тяжка, покрита шрамами рука на його плечі...
— ...Я не підведу. Клянуся. Я не підведу...
Громаддя лісу за вікнами розступилося, і поїзд вилетів на безкрайнє водне плесо. Зорі змазалися, потекли сяючими кометами — і назустріч їм потягнулися їхні осяйні сестри-відображення. Небеса й дзеркальна гладь води немов злилися в одне ціле, і тільки поїзд мчав і мчав стрілою уперед.
Вампірша дивилася все так само безтурботно.
— Ну, тепер точно виберешся. Щасти, юний мисливцю! — вона знову вишкірилась, прощально змахнула рукою — і рушила до дверей. На мить здалося, що там, за склом, промайнула ще одна постать — невисока, але такая ж довгокоса — а тоді марево зникло.
— Стій, я сказав!!! — він кинувся слідом — вампірша була тут, перед його очима, і він не збирався так просто її відпускати. Зоряний хоровод за вікнами тягнувся, бринів, виводив свою пісню, з кожною миттю все гучнішу.
— Зупинись, — пролунало ясно з-за спини.
Він завмер. Пальці раптом стали настільки слабкими, що ледь не випустили списа. Зорі стихли, відображення в воді застигли, і, здавалось, увесь світ змовк, прислухаючись.
Цей голос він впізнав би із сотні, із тисячі інших голосів, його б він не забув ніколи й нізащо, навіть якби не зміг згадати нічого іншого. Тільки не її голос. Поволі, ледве змушуючи переступати враз ослаблі ноги, він обернувся.
— Астольфо, — знову покликала його молодша сестра.
Зорі за вікнами зашепотіли, тонкі світляні пальці торкнулися шибок поїзда.
Їй все ще було шість. У неї все ще була та сама сукенка, і ті ж пухнасті хвостики, в які нянечка зачісувала їй волосся, і та ж сама світла усмішка, і...
Астольфо зробив кілька кроків уперед, а тоді його коліна все ж підкосились, і він поволі осів на підлогу. Простягнув тремтячу руку, кінчики пальців черкнули по щоці, відводячи убік пасма волосся. Дихання зривалось, застрягало в горлі, очі почало пекти.
На її шкірі не було міток. Жодного сліду, жодного укусу, навіть найменшої подряпини — так, ніби всього того жахіття, яке їй довелося пережити, ніколи не існувало.
...всього того, у чому він був винен, на що її прирік...
Він вагався довгу мить — це не могло бути насправді, це мало бути маревом, фата-морганою, якимось обманом зору — а тоді все ж простягнув руку, обіймаючи сестру, обережно притискаючи її до себе, таку крихітну зараз. З грудей вирвалося здавлене схлипування. Він опустив голову на її плече, тицьнувся носом у пухнастий хвіст, відчуваючи, як по щоках починають бігти сльози.
Вона була тут. Вона була поруч. Вона була жива.
Світ немов зупинився і завмер. Стих стукіт коліс, майже припинив хитатися вагон, зачаїлись зорі на підвіконнях.
Волосся торкнулася маленька долоня.
— Тобі не можна тут залишатися, — він пам’ятав, пам’ятав голос сестри, її інтонації, як вона брала його за руку, коли вони ходили гуляти, як усміхалась, він пам’ятав усе так, ніби воно було вчора. — Це місце не для тебе.
— Ні, — єдине слово хрипко зірвалося з губ — і Астольфо відчув, як сестра хитнула головою.
— Не можна.
— Ні! Нізащо! Тепер точно ні! — він міцніше притиснув її до себе — вона жива, Господи, вона була жива, ціла, неушкоджена, без укусів на тонких руках, без міток, у неї не було того страшного порожнього погляду, який досі снився йому в кошмарах, вона знову усміхалась, начхати, просто начхати на все, він більше не дозволить...
Тепер він мисливець, він зможе її захистити. Він більше не повторить власних помилок.
Його трясло від ридань, які росли у грудях і все ніяк не могли вирватися назовні, а сестра обіймала його своїми маленькими руками за шию і гладила, гладила, гладила — по волоссю, плечах, спині...
— Повертайся.
Астольфо відчув, як маківки торкнувся невагомий цілунок. Поволі звів голову.
— Ні. Нізащо. Я не хочу. Я залишуся з тобою.
— Повертайся.
Сестра відпустила його і легенько штовхнула в плече — і світ раптом немов накотився з усіх сторін. Не було більше ні поїзда, ні колії, взагалі нічого — Астольфо падав, провалювався у безодню, а навколо шаленим водоспадом ринули зорі. Він закричав, кличучи сестру, однак його голос потонув у гаморі навколо: зорі, небо, увесь всесвіт — здавалось, усе бриніло, співало, мчало у шаленому хороводі, і він не мав сили вирватися і дотягнутися назад.
Він упав на водне плесо, і те розкололося зі сріблястим дзвоном, немов гігантське дзеркало. Скалки затопили все навкруги, і зорі були усюди — в повітрі, у міріадах відображень, згори і знизу, вони лягали в долоні, плуталися у волоссі, розбивались на іскри просто напроти серця, перемішувалися з його сльозами.
А тоді усе поглинув морок.
* * *
Він поволі розплющив очі. Було тепло. Сонячне проміння лоскотало пальці лівої руки. У повітрі кружляли золотисті пилинки.
— К-капітане?..
Він ковзнув поглядом праворуч. «Марко», — хотів був сказати, однак губи не слухалися.
— О, капітане! Хвала Діві Марії, я так боявся, я думав, після Жеводану ви вже ніколи...
На долоню упало щось мокре й гаряче, а тоді її торкнулися сухі зморшкуваті пальці — тремтячі і зовсім безсилі. Марко схлипнув, згорбився так, що майже уперся чолом у ліжко. «Ну що за дурість? — збирався сказати Астольфо. — Негайно припини. Ведеш себе так, ніби я тут помирати зібрався».
Не зміг.
До горла підступив комок, очі запекло. Астольфо кліпнув, і по щоці до вуха скотилася сльоза.
Плакав Марко, тицьнувшись лобом у його долоню і марно намагаючись погасити схлипування. Лагідне сонце пробиралось крізь тонку мереживну фіранку, торкалося не схованої звичним капелюхом маківки, заливало своїм золотистим промінням кімнату і тепло цілувало кінчики пальців Астольфо.