Work Text:
— Хто справжній бог? — спитала сестра Петра Іґнатіус.
Неджа знає, що вона хоче почути. Він знає як в цю гру грати, це не про істину чи уявлення, а про покору, і якщо він просто промовить правильні слова вона припинить. Але тут він провів межу. Він поступився усім іншим: своїм тілом, своєю честю та гідністю. Душею своєї країни. Проте він не може поступитися правдою.
Він бачив богів. Торкався їх.
Бився з ними.
— Хто справжній бог?
Біль. Біль настільки сильний, що він не знає скільки ще зможе його терпіти. Неджа перестав асоціювати біль зі смертю вже давно, оскільки біль не може його вбити чи скалічити, тому що він завжди повертатиметься. Він не хоче цього, не хоче, щоб його тіло постійно зцілювалося назад, хоч як сильно воно не було пошкоджене. Він прагне настільки сильного болю, щоб той означав, що все скоро закінчиться. Але вже знає, що вічно житиме з цим, що завжди буде зцілюватися, виживати та повертатися, щоб страждати більше.
Це набагато гірше.
— Хто справжній бог?
Творець. Архітектор, Божественний Архітектор, той хто склав цей всесвіт докупи, як вправно виготовлену машину. Унікальність, раціональність, сама сутність, кінцева точка космосу, те що є і назавжди буде. Скажи це.
— Хто справжній бог?
Справжній бог — це їхній бог. Скажи це і все припиниться.
Немає сенсу в тому, що вони кожного дня витрачають час на одну й ту ж саму безглузду розмову. Немає ніякої практичної причини для цього. Це не просуватиме Петрині пошуки, навпаки стримуватиме. Відвертатиме від цього.
Але він знає для чого вона це робить. Петра науковиця, але також і послідовниця. Фанатик. З усіх її розмов про раціоналізм, про науковий процес, вона вірить всім серцем. Всі призахідники вірять. В основі їхньої віри лежить не сенс, а віровчення, та страх, що є його всюдисущим товаришем. Їй потрібно, щоб її Творець був реальний. Їй потрібно мати рацію. Вона не може уявити світ, де це не так.
Та Неджа не буде брехати.
— Хто справжній бог?
— Хаос, — він промовив.
Це найближче значення до Пантеону, що завжди зрозуміють призахідники. Вони ніколи не осягнуть глибини цього — жахливий вихор сил, з яких складається все суще. Їхній розум не може витримати цієї неузгодженості, сам факт, що шістдесят чотири боги чогось не хочуть та їм байдуже. Вони не можуть уявити світ без мети. Єдине слово, яке вони приймуть — це хаос.
Але Неджа знає божество. Воно неосяжне. Це не щось, що можна виміряти чи вивчити, воно не може бути описане завдяки ретельній конструктивній логіці. Сили, які вигадали цей світ супроти раціональності. Божества не пізнати. Це Дракон в гроті. Це Дракон всередині нього. Це троє божевільних, які об'єднали націю і розірвали себе на шматки. Це біль, сутність і терор. Це нескінченний, всеосяжний вогонь.
Це вона.
Він програв.
Він, трясця, не може повірити, що програв. Цей поєдинок мав закінчитися за тридцять секунд, коли Жинь буде лежати на землі й стогнати, але якимось чином це Неджа опинився лицем у багнюку. Він не може дихати. Не може рухатися, хоч скільки намагався, вона сильніше притискає свій лікоть у його шию.
Він тьмяно помітив, що вона досі б’є його, вдаряє кулаком у його потилицю знову і знову, й не зважає, що він вже не може захищатися.
Це жорстоко…
Ні, це не жорстоко, а розсудливо. Вона хоче впевнитися, що він не встане.
Розумно, подумав він. Теж би так зробив.
Вона продовжувала. Неджа став геть млявий, але їй все одно. Вона вхопила його волосся, смикнула голову назад і грюкнула обличчям у багнюку.
Це болить. Він здивований наскільки це болить. Неджині порізи чи подряпини заживають швидше, ніж він встигає відчути біль, але зараз, щоб відновити обличчя, це займе декілька хвилин. Відчуває, як зламався ніс, як зуби розкололися крізь губи.
Чорт, він думає, що удари не зупиняться. Та щоб тебе.
Будь-яка сила, яку мав Дракон, вже зникла. Нажахана чимось, нею? Ні, це може бути щось інше, але Неджа не може нормально думати. Зараз він навіть не може бачити. Світ став помутнінням з чорно-червоних спалахів, які з’являються кожен раз, коли вона молотить його обличчя об землю.
Вона хоче вбити його. Та й може насправді вбити його.
Тепер він наляканий.
Усі ці роки у пошуках шляху себе вбити, й тут нарешті хтось насправді може закінчити це. Та якимось чином, хоч як це парадоксально, це найбільше бажання з яким він хоче жити. Вперше за всю вічність, він не відчуває, що тоне.
— Перепочиньте, — хтось сказав, і тиск припинився.
Важкі кроки на рингу. Вони зупинили сутичку, відтягли Жинь від нього. Неджа опустив свою голову на землю і застогнав.
— Я відправляю тебе в Анькхіллунь, — промовив Вейсжа.
Неджа тільки декілька днів тому повернувся з військового табору Федерації, там він жив ніби у пеклі, й це перші слова, які промовив батько після їхнього возз’єднання.
Але чого він очікував?
Обіймів?
— Чому Анькхіллунь? — Неджа здригнувся. Досі боляче говорити. Його м’язи тягнуть ледь загоєні рани, павутину яскраво-червоних шрамів, які мали б зникнути. Але деякі рани, які з’явилися, поза межами сил Дракона. Деякі поранення дуже злісні, занадто неприродні.
— Мені потрібно, щоб ти забрав колишніх однокласників. Це делікатна справа.
Неджа насупився.
— Вони знайшли Кітая?
— Краще, — сказав Вейсжа. — Моаґ знайшла спірлійку.
Та ти знущаєшся, майже сказав Неджа, але стримався, бо його батько не схвалює такі висловлювання.
— Ти маєш бути обережним. Моаґ не має дізнатися наскільки сильно нам вона потрібно. Вона поїде з тобою?
— Звичайно, — промовив Неджа. — Ми друзі.
Раптом він став сміховинно схвильованим. Жинь в Анькхіллуні.
Жинь жива.
Він ніколи не боявся того дня, коли вона помре, тому що таких створінь як Жинь неможливо вбити. І плітки з узбережжя ставали настільки гучними, що їх неможливо було ігнорувати. Вони ширилися все північніше від табору Федерації біля Анькхіллуня, де солдати починали усвідомлювати, що вони програли війну і напевне, що у них немає домівки, щоб повернутися.
Ні, він завжди знав, що Жинь залишиться цілою. Вона, з усім цим, думає, що він мертвий.
Він уявляє вигляд її лиця коли вона його побачить, здоровим і повним сил, живим.
Вже не може дочекатися, коли буде відпливати.
Так, це того варте. Ризиковано, можливо, обдурити спірційку, змусивши думати, що її викрали. Якщо подумати, він взагалі не мусив палити її судна. Напевно це було занадто. Та це справді того вартувало.
— Ти помер, — сказала вона ніби готова зомліти. — Я бачила, як ти помер.
Він уявляв, яким буде щасливим, коли побачить її, але зараз він просто хотів, щоб його вщипнули.
— І тебе завжди вважали розумницею.
— Що за хрінь?! — скрикнула вона, і все що Неджа може робити це не закинути голову та не почати сміятися.
— Демократія, — вона промовила це слово ніби пробує його вперше і вирішила, що на смак їй воно не сподобалося. Вона похитала головою. — Ти справді віриш в цю маячню?
— Звичайно вірю, — сказав він збентежено.
— Це мило.
— Та годі Жинь. Ми намагаємося побудувати тут щось нове.
— Ми намагаємося побудувати тут щось нове, — перекривила вона, та потім продовжила гострити свого тризуба.
Він здався. Вона не хоче справедливого обговорення, а просто намагається спровокувати його. Він інколи думає над тим, чи Жинь взагалі є діло за що вона воює, за весь час, який вона у битвах.
Їй подобається жартувати про його республіку, його і його батька. Подобається називати це все передбачуваною спадщиною. Вона думає, що ця війна про амбіції, особистий зиск. Не розуміє, що він не хоче правити. Не хоче влади. Не хоче королівства.
Але ніхто ніколи не зважав, чого він хоче. Твоє життя не належить тобі. Цей урок він засвоїв з дитинства. Його життя належить людям. Його роль в майбутньому нації була вирішена ще до народження.
— Наша структура управління це найгірше, що є у цієї імперії, — наполягав він. — Це затримує нас у розвитку на століття. Демократія лише про рух вперед.
— Це безумовно звучить, як щось найкраще для дому Їнь. — сказала вона.
— Що ви будете робити, коли вони оберуть когось іншого?
— Тоді мирна передача влади.
— О, це швидше за все.
Він не може спростувати її цинізму. Жинь думає, що кожен дбає тільки про себе. Обов’язок це той термін, який вона не зрозуміє, бо сама нікому не зобов’язана. Вона ні до чого не прив’язана. Немає ніякого тягаря, який її топить. Вона має свої секрети, свої болісні спогади, але ніколи не тоне в них. Ігнорує їх, відсуває у бік та поміщає у вогонь.
— Та годі, — сказала вона. — Буду чесною, я не бачу різниці у тому, що ти заміниш одного імператора на іншого.
— Але якраз так і є, — сказав він. — Імперський режим має змінитися. Одна людина не може правити цілою нацією. Владу потрібно децентралізувати.
— Бачиш, це тому я тобі не вірю.
— Чому ні?
— Тому, що ти один матимеш владу, — сказала вона. — І якщо ти вже маєш владу, то ніколи її не розділиш. Я б не розділила.
— Що ж, тепер ми знаємо, що ти не розділиш.
Вона поглянула на нього.
— Це не мій цинізм, Неджа. Це людська натура.
Їнь Джіньджа мертвий, дім Їнь його оплакує.
Вейсжа був один у великій залі, коли Неджа був запрошений увійти. Леді Сайкхажа відсутня. Кажуть, що замкнена у своїх покоях. Сказали, що вона збожеволіла, шалено рухалася та не могла сказати нічого, окрім імені улюбленого сина.
Вона не питала про Неджу. Коли Міджа помер, вона не часто навіть дивилася на нього впродовж року. Неджина мати любила його, але це напружена та нещасна любов, забарвлена вічною підозрою, що людина, яка повернулася з гроту, не її справжній син.
Вейсжа сидить, схилившись на своєму троні, згорбившись, плечі досі забинтовані через поранення, які той отримав у Лусані. Він виглядає старшим на років двадцять від горя.
Неджа хоче рушити до свого батька, щоб огорнути його плечі своїми руками. Але звички та пристойність тримають їх при собі.
— Пробач, — сказав він. — Я знаю, що це мав бути я.
Вейсжа не вагався.
— Це мав бути ти.
Між ними розтягнулося важке мовчання.
— Як мати? — спитав Неджа.
— Вона з сестрою Петрою, — сказав Вейсжа. — Вона почувається більш комфортно з її … священниками.
Неджа посмів спитати.
— Чи це розважливо?
— Це не має значення. Хай знаходить розраду, де вона може її знайти, бідна жінка. Три сини, яких вона дала мені, — Вейсжа зітхнув. — Три.
Те що залишилося несказанним: і тільки один залишився.
І також залишилося вимовити: не той.
— Я вб’ю її, — поклявся Неджа. Він не приховує свого бажання. Він ненавидить Су Дадзі, ненавидить те, що вона зробила з його країною, з його родиною. Ніколи ще не був так переконаний у праведності своєї справи. — Я знищу Імператрицю за те, що вона зробила з нами. Я принесу її голову тобі, батьку. Я обіцяю…
— Ні, — Вейсжа тільки похитав головою. — У тебе немає сили на це.
Жинь чи призахідники. Жинь чи військова допомога. Жинь чи перемога. Тільки зараз Неджа дійшов до того, щоб прийняти це. Немає майбутнього в якому Жинь з Республікою існують разом, тому що все чим вона є, протилежне до того, що вони намагаються досягти. У світі, який вони намагаються побудувати немає місця для Жинь, і неминуча правда вбиває його.
Він кохає її.
В цьому він певний.
Він кохає її сміх, цей різкий, раптовий звук, той цинічний смішок, який завжди лунає швидко, ніби його з неї вирвали. Кохає її швидку та впевнену посмішку. Кохає її стійкість, сміливість, навіть її імпульсивність.
Вона така, яким він не є: не скута, відчайдушна, вільна. Він ніколи не знав подібних їй. Вона лякає його і він кохає її настільки, що болить.
В найгірших нічних жахіттях вона помирає. Згасає у нього на руках, така безпорадна і скиглить, коли гаряча, темна кров стікає з його пальців.
Це те, що він їй розповів.
Він не сказав , що тримав у руках клинок.
— Ти не здолаєш тієї тварюки, — сказав Неджа. — Ти й гадки не маєш проти чого виступаєш.
Вона всміхнулася.
— Мені здається, що все ж трохи маю.
— Не про це. — Його лякає, що вона звучить так безцеремонно. Його лякає, що вони взагалі про це розмовляють. Жинь дуже смілива, але й і дурна, така дурна і він не знає, як змусити її зрозуміти. Тут багато чого, що вона не розуміє. — Ти більше ніколи не питатимеш мене про це.
Вона знизила плечима.
— Гаразд.
Вони замовкають.
Вона відхилилася назад і провела пальцями по воді. Полум’я танцює вгору і вниз по її зап’ястку, примхливо ковзаючи по ніжних хвилях. Вона хизується, він знає. Вона це полюбляє. Вона не могла робити цього раніше, мати такий контроль, відколи вона повернула собі вогонь, то почала володіти ним ніби власною кінцівкою, та сила, яка невіддільна від неї з самого її буття. Вона не може припинити прикликати його. Вона в захваті від того, на що здатна.
Він не може відвести від неї очей. Вона найпрекрасніше створіння, яке йому доводилося бачити.
— А тепер можу я поставити ще одне запитання? — промовив він.
— Уперед.
— Що саме ти мала на увазі, коли говорила, що нам потрібно підняти армію шаманів?
Його заохочує той факт, що вона, здається, збентежена цією пропозицією.
— Коли це я таке казала?
— На Новий рік, — сказав він насторожено. — Ще під час кампанії, коли ми сиділи в снігу.
Вона зморщила свого носа.
— А чому ні? Це було б чудово. Ми б ніколи не програвали у боях.
Він намагається тримати свій голос спокійно, намагаючись нічого не видати.
— А ти ж розумієш, що це саме те, чого бояться призахідники.
— І не просто так. Така армія надерла б їй зад, хіба ні?
Неджа проковтнув. Це тест і Жинь його провалила, його серце розбилося. Але він повинен продовжувати шоу.
— Ти знала, що Тарквет домогається повної заборони шаманічної діяльності?
Вона насупилася.
— І що це означає?
— Це означає, що ти пообіцяєш ніколи не використовувати своїх сил знову, але якщо застосуєш, то тебе покарають. Ми звітуватимемо про кожного живого шамана в Імперії. І знищимо всі письмові знання про шаманізм, щоб їх не можна було передавати.
— Дуже смішно.
— Я не жартую, — наполягає він. — Тобі доведеться співпрацювати з нами. Якщо ти ніколи не прикликатимеш вогню, то будеш у безпеці.
Він хоче розповісти їй усе. Хоче поставити умову: або вона співпрацюватиме з призахідниками, або помре. Тут вони будують славетний світ, у якому не має місця їй і її богам.
Якщо Жинь знає умови, то скажи все, що їй потрібно. Це або вона вдарить першою. І якщо вдарить першою, то він мертвий.
Її наступна відповідь — це її єдиний шанс. Неджі потрібно знати, де її серце обманює.
Але це ніколи не було питанням, чи не так?
— А це вже навряд, — осміхнулася вона. — Я ось тільки-но повернула собі вогонь і не збираюся відмовлятися від нього.
Будь ласка, Жинь. Будь ласка, хоч раз не будь сміливою. Будь розумною.
— А якщо тебе спробують примусити? — прошепотів він. Він ледь вимовляє слова.
— Тоді, бляха, хай щастить, — сказала вона безтурботно, так жорстоко, так зневажливо, і протягнула полум’я крізь воду.
І він відчуває, як задихається, тоне під хвилями, не маючи за що зачепитися.
Він хоче почуватися ніби має вибір. Якби мав, то це була б його справа. Але це не так. Вони обидва зв’язані силами, які протилежні від самого початку, їхні жорстокі шляхи, які завжди один навпроти одного, ніколи не на одній стороні. Їхнє бачення майбутнього не включає їх пліч-о-пліч. Не має компромісу чи нейтральності. Тільки її шлях.
Або його.
І не важливо, що він кохає її. Зовсім не важливо. Ніколи не було важливо.
Що важливо, так це те, хто вона і що зробить.
О, подумав він. Історія рухається такими порочними колами.
Він підвівся, щоб сісти поруч з нею. Він потягнувся до її спини. Йому потрібно знайти рану, яка ще відкрита, місце де ніж пройде у плоть без особливих зусиль.
Вона стривожено здригнулася.
— Що ти робиш?
— Де твоя рана? Тут?
— Болить. Але вона не рухається. Або вона занадто п’яна, або просто довіряє йому, або обидва варіанти.
— Добре.
Вона різко вдихнула.
— Не намагайся говорити, — пробурмотів Неджа, тому що це вб’є його, якщо вона заговорить.
Тому, що його рішучість тільки стала сильнішою, і якщо вона промовить хоч слово він її втратить.
— Сер.
Неджа поглянув вгору.
— Так?
Помічник увійшов. З вигляду його обличчя Неджа може сказати, що той стоїть тут деякий час. Це не вперше, коли він говорить.
Йому складно сконцентруватися в ці дні. Думки повільні, а тіло виснажене. Він думав, що зможе це все: очолювати армію, об’єднати його базу, радувати батька, догоджати призахідникам. Але він побитий до кісток. Якби це був тест на його хоробрість, він провалив його.
Помітив, що його увага прослизає з зали засідань. Він швидко втомлюється на тренуваннях. Кожного разу, як він покидає лабораторію, його тілу потрібно все більше часу, щоб відновитися.
Йому потрібно, щоб війна закінчилася якомога швидше, тому що він не впевнений скільки ще може протриматися.
— Я з новинами, — помічник виглядає невизначено. Значить це щось важливе. Погані новини чи хороші?
Неджа зосередив свій фокус на ньому.
— Вони…
— Вона в провінції Півня, сер, — бовкнув помічник. Вони не сміють називати її ім’я в його присутності. Він ніколи не впроваджував такого правила. Але, з якоїсь причини, ніхто не наважується.
— Скажи усім, — м’яко сказав Неджа, — хай збираються.
Нарешті. Момент якого він чекав, це протистояння, яке доведе до кінця цю затяжну й криваву війну.
Він здригнувся від цього. Її лице крізь поле битви. Її вогонь. який обпалює повітря. Її кулак проти його лиця. Цей чудовий, знайомий біль.
Вони рухалися то назад, то вперед, він і Жинь, це відчувається як ціле життя. Але все йде до завершення. Усе інше: інтриги, дрібні сутички, всі політичні чвари нічого не означають. Майбутнє Республіки залежить від одного результату: її смерті. Неджа знає, що покликаний зробити, те на що Вейсжа сподівається. Він був народжений для цієї ролі.
Потрібно поквапитися. Вони повинні вирушати, доки Жинь знову не зникне з мап. Шістнадцять годин потрібно дирижаблю, щоб пролетіти всю країну, і тільки шість з Арлона до Тікані. Через шість годин він зустрінеться з Жинь віч-на-віч. Через шість годин побачить, нарешті, хто з них має волю довести справу до кінця.
Вона єдине божественне створіння, у яке він коли-небудь вірив. Єдина людина на цій великій, жорстокій землі, яка здатна вбити його. Та інколи, у його найпрекрасніших снах, він уявляє, що вона це робить.