Work Text:
Один з вечорів на базі MOTH. Кімната відпочинку, за дизайном якої пізніше буде створено інтер'єр такої самої кімнати в Царстві Елізіуму; довжелезна софа, з якою майже в кожного пов'язані певні спогади, і м'яке світло, що перетворює атмосферу зали на щось джазове, особливе. Посеред величезної кімнати самотньо сидів Кевін.
Він був за барною стійкою, на полицях — порядний вибір алкоголю, більшість з якого належала Еден. Двері зали раптом відчинилися, але Кевін навіть не звернув на те уваги.
— Що ти п'єш, Кевіне?
Тільки після почутого знайомого голосу він вийшов зі своїх думок.
Це була Хуа. Він міг би зрозуміти це і не дивлячись на неї, по майже безшумним крокам. Виглядала вона стомленою, але Кев був не краще.
— Нічого я не п'ю.
— То може варто розпочати...
Він аж поперхнувся. Почути таке від Хуа він очікував в останню чергу, адже вона завжди була проти алкоголю та інших шкідливих речей. Але її голос звучав надзвичайно серйозно і вона точно не жартувала.
— Мені це не потрібно... Чому ти тут?
— Тому що я в біса стомилася.
Дівчина підійшла до полиць з напоями і почала уважно роздивлятися, що таке там стоїть — її знання про алкоголь були приблизно на нулі.
— Хіба не ти завжди була проти цього?
Він дивився не на Хуа, а кудись у порожнечу, вона ж проігнорувала питання. "Люди вживають алкоголь, щоб приглушити свій біль?" — з такою думкою вона прийшла сюди, щоб спробувати хоча б на деякий час про все забути.
Остання їхня з Кевіном місія була майже провальною. Вони втратили більшість людей зі свого загону.
Кевін вийшов з-за стійки і став позаду Хуа, поки та ще обирала напій, а потім взяв пляшку віскі і налив для них обох.
— Тримай.
Хуа була здивована і деякий час не знала як реагувати, просто стоячи на місці.
— Краще бери, поки я не змінив своєї думки...
— Що ж... Дякую, напевно.
Вона спостерігала за тим, як він приєднався до її ідеї, і це виглядало так неправильно і безглуздо. Дівчина спробувала віскі і одразу ж зкривилась.
— Ти до цього ніколи не випивала, так?
— Насправді ні, трошки було...
"Але зараз хочеться зовсім не трошки" - подумала вона, але не сказала вголос. Потім зробила кілька сміливих ковтків, навіть не намагаючись приховати того, як їй це не подобається.
— По твоєму обличчю якось не віриться. Взагалі-то, це дуже хороший віскі...
— Будь-яке пойло огидне.
Хуа підсіла за стійку і сперлась на стіл. Вона була такою засмученою, що Кевін на мить почав думати, може це дійсно піде їй на користь? Та нажаль ні, він по собі прекрасно знав, що таке завжди закінчується однаково.
Він сумно посміхнувся. Ніколи не думав, що буде пити вдвох саме разом з Хуа, з усіх можливих людей...
— Вип'ємо за полеглих.
— Так, звичайно... За полеглих.
Хуа навіть не знала наскільки швидко вона п'яніє і Кевіну було її трохи шкода.
— Життя завжди було таким несправедливим?..
— Завжди. Виживають тільки сильніші, і хто не витримує — гинуть.
Він промовив це так спокійно, наче давно з цим змирився, хоча це було не так.
— Вони були звичайними людьми, і ми MANTIS-и. Я солдат MANTIS тільки тому, що мені пощастило більше, ніж іншим... Це так несправедливо...
Кевін нічого не міг сказати, тільки слухати. Вона зараз на тому етапі прийняття, на якому він теж був не так давно. Однак, несправедливість світу вони не в силах зараз виправити. Вони прокляті дивитися, як інші люди гинуть.
Він підливає їй в трохи спорожнілу склянку.
— Не думай ні про що.
— Краще налий мені чогось іншого... Сподіваюсь, Еден буде не проти, що ми взяли з її колекції.
— Все в порядку.
Вони посиділи в тиші якийсь час, Хуа все ще кривилась кожного разу, коли поспішно робила ковток.
Вона задивилась на Кевіна. Часто дівчина злилась на нього, з різних причин. Але після всіх кошмарів була щаслива, що він все ще поряд. Кожного разу вона думала про те, як же він знаходить сили так добре триматись?
Він помітив її уважний погляд. Не звик, що його так пильно розглядають...
— Чому ти так дивишся? Щось не так?
— А?.. О, ні, вибач, я просто дивилась кудись в одну точку...
Але насправді її погляд був на ньому. На чітких рисах обличчя, на спадаючих пасмах, що прикривають його очі та похмурі брови. Його світлих віях, улюбленій куртці... На тому, як його рука тримає маленьку склянку і він знов випиває з неї.
— Я все бачу, в тебе таке обличчя, наче ти хочеш щось сказати. Краще не тримай в собі.
— Я не знаю, що тобі казати.
Вона відвернулася і випила ще.
Кевін був терплячим.
— Тобі не подобається ні алкоголь, ні я, але чомусь ти продовжуєш бути в цій компанії.
— Може це найгірше, що я пила, та мене це зараз не хвилює. А ти тут до чого...
— Я тобі не подобаюсь.
— Я такого не казала.
Від поступового сп'яніння чи від цієї ситуації, але щоки Хуа помітно почервоніли, і ще майже тверезий Кев це помітив. В неї трохи кружилась голова.
— Здається, мені треба буде прослідкувати, щоб ти змогла дійти до кімнати.
— Не треба піклуватись про мене, в тебе достатньо речей про які треба подумати...
Її голос звучав трохи не так, як зазвичай.
— Я справді не можу відпустити тебе саму, якщо ти ще питимеш.
— Перестань... Я можу про себе подбати...
— Просто хвилююсь за тебе.
Хуа не могла не подумати, що його хвилювання було доволі приємним, і він сам поводився так чемно, однак... Моменти битв знов і знов лізли в розум замість цього.
Здається, Кевін вже теж почав п'яніти, бо подумав, що вона мила, хоч вона і виглядала як остання невдаха. Невдаха, яка продовжувала давитись огидним для себе напоєм.
— Не часто можна побачити тебе такою червоною...
— Що?..
— Нічого. Ти жахливо вперта. Як птаха.
— Що ти верзеш... Яка до біса птаха, Кевін...
— Птаха, яка летить у вікно, і знову і знову б'ється об скло.
— Ти ідіот.
...
Пару хвилин тиші між ними і Хуа пішла пити прямо із пляшки. В Кевіна аж очі покруглішали.
— Що ти робиш?! Ти пошкодуєш про це завтра.
Вона п'є скільки може і гучно опускає пляшку на стіл.
— Я знаю, Кевіне!! Замовкни вже!! Мені начхати, бо я і прийшла сюди, щоб напитися до нестями. Не хвилюють мене наслідки!
"Невже він не може зрозуміти?.."
...
Дивна тиша. Пройшов деякий час, але ніхто з них точно не знав скільки. П'ять хвилин? Пів години? Світло на поличках відображало різноманітні бліки на пляшках і, здається, Хуа трохи залипла, дивлячись на них. Очі такі тяжкі, тіло не хочеться підіймати.
— Хуа... Виглядаєш так, ніби от-от заснеш.
Він виглядав не надто бадьорішим.
— Я ще... Це ще не все...
— Ага. Звісно ж.
Приглушене тепле світло кімнати так м'яко лягало на волосся дівчини, тепло відблискувало в її очах, чи то Кевіну так виднілося. Тривога за неї в його голові насправді вже вляглася. Він думав ще трошки, і вона просто засне, тоді перестане мучити себе. Але раптом Хуа посунулась ближче і вдруге на вечір почала його пильно роздивлятися...
— Хуа... Все нормально?..
— Я просто... Я просто хочу запам'ятати кожну маленьку деталь про тебе... Якщо я і тебе втрачу... Просто...
Від такої несподіваної відповіді він аж побліднів. Слова були наче ніж по його холодному серцю.
— Не кажи дурниць. Ти вже занадто п'яна і говориш незрозумілості...
— Тепер я впевнена, що ми просто помремо в якійсь битві, та й все... Скажи, що ти думав про смерть до того, як став солдатом?..
Питання ставали все важчими.
— Я... Я не вірю в бога, рай чи інші речі... І тому в мене немає страху перед смертю, оскільки нічого не йде після неї. Принаймі, про свою власну смерть я не думаю. Щодо інших... Не знаю. Не знаю, що сказати.
Кевін не був впевнений, чи нормальну відповідь їй дав. Він не міг описати звичайними словами своє ставлення до смерті, про яку насправді думав чи не кожного дня. Точно не в такому стані.
— Оу.
П'ять секунд мовчання і Хуа почала тихо сміятись. Ще п'ять, і вона сміялась, витираючі сльози, і цей сміх був більше схожим на плач.
— Ох, Хуа...
Повільно, обережно, Кевін торкнувся її плеча в спробі заспокоїти.
— Мені шкода. Мені дуже... Дуже жаль, дуже шкода, Кевіне...
— Спокійно. Це не твоя провина...
Він намагався говорити заспокійливо, однак все було марно.
— Ні, ні!! Це все моя провина, що стільки людей загинуло. Чи заслуговую я на життя більше, ніж вони, тільки тому що я солдат MANTIS? Ні!! Але тобі було надано команду ставити в пріоритет захист мене, а мені — тебе, і це причина, чому всі ці люди загинули!
Вона майже не плакала, однак її голос сильно ламався.
— Якби ж я була сильнішою і ти не відволікався на мене, ми могли б врятувати хоча б трохи більше... Я нікого не змогла врятувати... Нікого...
В Кевіна, який і так не був майстром по підтримці, на цей раз зовсім бракувало слів.
— Ти не можеш врятувати всіх. Я теж не можу, ніхто не може...
— Так. В цьому і проблема.
Вона сперлася на стіл і сховала голову в руках.
— Кожного разу ми робимо все, що в наших силах. Будь ласка, не звинувачуй себе у цьому. Нічого з цього не є твоєю провиною.
Хуа замовкла.
Вона знала, що Кевін все одно більше не скаже їй нічого, крім цього. І тепер вона ненавиділа себе ще більше, бо перенесла тягар своїх проблем на лідера. Він не скаже їй своїх справжніх думок. Йому набагато, набагато гірше, і вже давно не допомогає ніяка терапія.
"Ненавиджу" — промайнуло в голові Хуа, тільки вона не була впевнена, що саме ненавидить.
Він ще заспокійливо, легко погладжував її по плечу, поки вона потроху почала провалюватись в сон.
Якісь моменти і з дитинства почали з'являтися в думках Хуа. Щось про той день, коли вона ще малою захворіла. Тоді вона настільки не хотіла пропускати заняття, аж вирішила, що їй миттєво треба стати сильнішою фізично. Тож мале вийшло вночі бігати — батько раніше казав, що це укріплює здоров'я. Але, звичайно ж, закінчилося все тим, що вона захворіла тільки сильніше...
Хто знає, чому їй це загадлося зараз... Може тому, що вона, як і тоді, сама себе довела до такого виснаженого стану. А може тому, що їй було вже так гаряче, а холодна рука Кевіна давала пронизливий холод навіть через її куртку.
Тоді вона була лише наївною дитиною, яка просто хотіла на заняття, щоб підтримати батька. Бо той колись сказав, що розумні діти отримують більше грошей в майбутньому, а їй так хотілося допомогти єдиній рідній людині. Батько так хвилювався. Але зараз вона вже не дитина, і не повинна бути такою дурною і створювати іншим проблеми.
— Кевіне, вибач... За весь цей безлад... Пробач...
— Все нормально, не вибачайся. Тобі треба відпочити.
Він ще був в значно кращій формі. Та тільки-но заспокоївшись, що напарниця засинає, він бачить її невдалі спроби підвестися на ноги.
— Ти правий, тож я, мабуть, піду до себе...
Вона вже не в силах встати і весь цей час розмовляє, не відкриваючи очей. Кев підхвачує Хуа, щоб вона не впала, але вона все одно встигає трохи вдаритися головою.
— Ауч...
— Подивися, ти навіть стояти не можеш.
Насправді, йому теж було тяжко, і він розуміє, що не зможе відвести її аж до кімнати гуртожитку. Найкращим рішенням буде залишитись тут.
Хуа соромно за всю цю ситуацію, за алкоголь, ці розмови, за те, що падає тут на нього. Ну, принаймі її не знудило десь поряд з Кевом, як на їх перших сумісних місіях від вигляду рорізаних хонкай-монстрів і людських нутрощів.
Сівши назад на стілець, вона заснула майже миттєво.
Кевін ще посидів деякий час, втупляючи поглядом то туди, то сюди, і ніхто б не вгадав, що в нього зараз в голові... "Сильніший воїн людства"? Багато титулів було йому надано, однак зараз він був просто чоловіком, зламаним від слів дівчини, що завжди була поряд з ним.
Це було дуже важко осягнути.
Так, з важкими думками, вони і заснули.
...
Зранку Еден увійшла в залу; в неї були свої звички — іноді починати день з бокалу вина... Тільки вона одна побачила їх в такому вигляді.
Жінка дещо хвилювалась щодо Хуа, оскільки та була трохи молодшою, і часто її нелегко було зрозуміти. Але, дивлячись як Кевін, навіть в такому стані, піклувався про неї, Еден знала, що з дівчиною все буде гаразд.
Вона зовсім не злилася, що вони взяли щось з її бару, навпаки, була рада, що хтось ним користується. Еден вірила у цих двох...
Це буде їхній маленький секрет.