Chapter Text
— Мій принце... — і от знову.
— Хіто, цить. Ти знаєш, що можеш мене називати Ізуку.
— Перепрошую, мій принце, — донеслося роздратоване зітхання, на яке перший мовець намагався не звертати уваги.
Чесно кажучи, Ізуку трохи стомився постійно нагадувати Хітоші, що коли вони одні, де ніхто не може їх підслухати, він має право називати його Ізуку. Без почестей й регалій, як то «Ваша Високосте» чи «мілорде», але той робив це неймовірно рідко, що неабияк дратувало, от як зараз. Він познайомився із Хітоші, коли йому ще й п'яти не було, з того часу він став його єдиним і вірним другом. Провів з ним більше половини свого життя, тож, природньо знав, що звички свого друга легко не змінюються, особливо мовні. Чи варто йому віддати приказ? Він би не ослухався, але тепер хлопець кликав його «своїм принцом», тому в Ізуку все-таки була надія, що з часом він називатиме його по імені, але поки він змирився з цим.
— Що повідаєш мені сьогодні? — яким би втомленим не був він, в Хітоші Ізуку завжди знаходив розраду. Довірити свої секрети йому було не страшно, поділитися своїми, часто не на його вік, роздумами без вагань було легко. Хітоші розумів, а коли ні, то не боявся перепитувати, деколи по два, а то й по чотири рази. Ізуку не знав чи існує на світи краща людина, і він був вдячний за те, що знав його.
— Як щодо невеличкої історії? — в очах кольору фіалок промайнула безпомилкова розвага. Він точно знав що та й як робив, і йому це подобалось. — Ця історія про безчесного пірата та благородну даму, викраденої ним ще за давніх часів. Леле, й направду сталася вона давно, коли на кожному кроці панувала безкарність, а за нею всюди тягнулись ненависть та смерть...
І ось так Ізуку був ладен годинами слухати його оповідки, годинами споглядати на його ніжне обличчя, бавитися з його неслухняним волоссям. В слух цього сказано не було, й навряд чи й буде, але подумки... Це залишалось в його думках, мріях і снах, та ніколи не мало виходити за рамки цього. Їхнє існування не передбачало такої можливості, тому маленький принц тримав все у собі.
Батько його так розважався, безперервно нагадуючи йому про його майбутню долю: коли брат його зійде на трон за кілька років, життя його йому не належитиме. Та хіба зараз воно було його? Вага світу на тендітних, злегка згорблених плечах, але він знав, що права вибору у нього не було. Ніколи не буде. В очах кольору крові не було милості, не було щирості, не було розуміння, не було нічого. Нічого людяного, якщо бажаєте.
Він усвідомлював, що його брат був достойним, він ніколи батька не підведе, бо завжди він мав щось і був кимось. Напротивагу Ізуку, що є лише запасним варіантом у випадку малоймовірної невдачі свого старшого й залюбленого братика, коли той за якихось неймовірно малоймовірних причин не зійде на трон. Його тримали на короткому ланцюгу, певна річ, його навчали й виховували як слід, але це не мало значення, коли в очах його батька нічого не було. Він знав, що вони позбудуться його, щойно час його брата прийде. Чи був батько таким завжди? Або коли став він таким?
Ох, коли мама померла.
Так, королева Інко була найдобрішою істотою на землі, радість тягнулась за нею невидимим шлейфом, куди б вона не пішла. Дворяни, селяни, прислуга, діти й волоцюги — всі обожнювали її, поважали й шанували. У дитинстві Ізуку не мало наслухався розповідей про пишноту весільного бенкету, влаштованого ще до його появи на світ цей білий. Їжа й напої, гості й дари їхні, одіж, танці й щастя й сміх. Святкували усі: від найменшого й до найбільшого.
— ...і тоді заперечила вона пірату: «Тебе я знати я не хочу, любого серцю обранця я маю». Розлютився пірат. Ніколи ще йому, грізному та грубому, не відмовляла жодна дівиця. «Прокляття, — думав він, — не буде такого у моєму товаристві», — тон та інтонація Хітоші змінювалися за плином історії, то стаючи спокійними, то набираючи сили, в намаганні відтворити, безперечно, лихого пірата.
Ізуку любив це. Господи прости, але він обожнював цей голос, цю посмішку, ці очі, ці кривляння на його інакше маловиразному обличчі...
Мама казала, що це добре, — коли якось у ввечері Ізуку прийшов до неї весь у сльозах після одного із батькових тренувань, — показувати свої емоції. «Нічого страшного у тому немає, — лагідно мовляла вона, перебираючи кучері свого сина, — щоби ділитися своїми почуттями. Та знай, любий ти сину мій, — застережливо прошепотіла вона, — що не кожна істота заслуговує побачити такі прояви. Тільки людям, яким довірити своє життя не лякаєшся, заслуговують бачити щирого тебе.»
Пам'ять про ці слова надавала Ізуку хоробрості не показувати свого страху: ні перед батьком, ні перед братом. Він не показував їм сліз, не кричав і не благав. Мовчки терпів. Дозволяв собі ламатися, замкнувшись у своїй кімнаті.
Хотів би Ізуку побачити свою маму знову бодай на хвилину.
Але як усе королівство раділо на весільному бенкеті, так само його люди поринули у смуток й жалобу, коли королеву проводили в останню путь. Одного дня це сталося — дня З'їзду П'яти, де правителі різних володінь сідали за столом та обговорювали усе на світі: свої врожаї, своїх людей, перемоги та поразки, як от безлад, що творять розбійники на прикордонних землях. Більшість із цих речей Ізуку вважав нудним, тому й безмежно радів, що цьогорічний з'їзд відбувався у їхньому палаці. Він міг утекти, сховатися з Хітоші десь у бібліотеці або садку й просто відпочити без зайвих пересторог й поглядів, що пильнували кожен його рух. Того ранку Її Величність не прийшла снідати, слуг послали на її пошуки.
Їхній вереск переполохав увесь палац.
Королеву знайшли мертвою у стінах її покоїв. Кинджал, оздоблений дорогоцінним камінням, що на їхніх землях годі й знайти, стирчав з її спини. Батько ще ніколи не виглядав таким зламаним й сердитим, як тоді, тримаючи руку своєї дружини, що лежала у калюжі власної крові. Того дня щось тварине виринуло на поверхню із закутків його душі. Ставши тим, ким він був завжди, багато чого змінилося. Він лютував, гарчав, ридав. Віддавав накази, вимагаючи знайтти винних негайно; вийнявши кинджал заховав його у місці, про яке нікому не повідав.
Такий слід у його пам'яті залишив той день.
— ...але дама була хитрішою, складаючи план, зрозумівши підступні наміри безчесного пірата. Та проблема нікуди не зникала — союзників вона не мала та й то було лихо. Наша дама знала, — голос Хітоші стих, — що помре вона сама. У муках страшних не маючи тих, хто підтримав би її. Та що страхало її найбільше, та це й те, що ніхто про це ніколи не дізнається...
Ізуку поплескав долонею біля себе — безмовне запрошення доєднатися до нього на його ліжку. Навіть якби це не було проханням, Хітоші б не насмілився перечити. Та й навіщо йому? Його принц був занадто добрим, завжди даючи хлопцю можливість відмовитися, що той робив в край нечасто. Він вже звик і був більш ніж радий виконати забаганки свого принца. Тому сів коло нього.
Якби хтось спитав, чи кинувся б він у безпроглядне урвище за примхою Малого Принца, він би не відповів. Мертві навряд чи вміли говорити та й навряд би хто його почув на дні тієї западини. Та Хітоші не зважав, просто радіючи тому, що Малий Принц вважав його за друга, за рівного йому.
На його нещастя, Хітоші розумів, що сину бідного прислуги ніколи не бути рівнею принцу. Деколи забуваючи про це хлопець смів називати принца по імені, але не траплялось це часто. Якби на місці Ізуку був би його брат, Хітоші б зняли голову сплеч за його дурість. Тому Ізуку існував лише у його думках, а не звучав з його вуст.
Випадок пов'язав їхні долі.
Тато брали його із собою на роботу, коли той був малим хлопчам. Він нікому не заважав працювати, тому й ніхто не зважав на нього, даючи можливість просто бути там. Якось йому це набридло, і він вирішив прогулятися стінами замку, поки його тато готували обід для Їхньої Високости. Це було небезпечно й ніхто не мав його побачити. Він ховався у тінях та закутках, оминаючи варту та досліджуючи широкі коридори. Він вже місяць займався цим, коли його ледь не спіймали.
Прогулюючись по червоному килиму — у цьому крилі лицарів було до смішного мало, тому він нічого не боявся, втративши пильність — досі подекуди зазираючи у відчинені кімнати мацаючи усе, що не правильно лежало. До прикладу так він знайшов стару картину, загорнуту у посірілі простирадла. Там було зображено дракона, багряного й кремезного, з його пащі виходив вогонь, а чорні очі слідували за ним, куди б він не пішов. На тлі ледь помітним був замок із блакитними стягами на вежах, похований десь поміж безлистих дерев. Хітоші стало ніяково. Знову поховавши картину під простирадлами, він покинув кімнату. Хотів вже повертатися назад до тата, коли почув чиїсь голос. Голос, що ставав дедалі гучнішим: впевнений та гордий. Чулися накази, почувся тупіт. «Знайдіть його!» — крикнув хтось, і відповів хтось: «Так, Ваша Високосте». Після цих слів Хітоші перелякався не на жарт.
Він мусив заховатися. Негайно. Бажано було, аби земля розійшлась та поховала його у своїх безмежних надрах.
Ліворуч від нього двері були прочинені. Прошмигнувши туди, він зачинив їх щонайтихіше. Металевий брязкіт зброї лунав в коридорі. Лицарі були всюди, зазираючи до усіх кімнат, не оминаючи жодних дверей, він чув як дерево вдарялось об камінь, вигуки та гомін. Це був його кінець. Хітоші закляк, не намагаючись більше навіть сховатись. Навіщо? Він вже те саме, що мертвий. Там була варта, та був сам король. Якщо він його не вб'є, то це зроблять його тато.
— Сюди, хутко, — хтось потягнув його за рукав, за щось перечепившись, він упав назад. Упав до відчиненої скрині, яку навіть не помітив, дарма що велетенською вона була. Її вверх опустився, чиясь прохолодна долоня закрила його рот. Він не посмів рухатись. Ззовні почулися крики й гуркіт. Вони були тут, його зараз спіймають, стратять, боже милостивий...
— Пусто!
— Тоді чого ти тут стоїш? Шукай далі!
Голоси почали віддалятися, а за пів години й зовсім зникли. Тепер за ним спостерігали тільки зелені очі, власник яких уже виліз із скрині чудернацької, оглядаючи щойно врятованого ним хлопця.
Так він познайомився з Ізуку.
— …і прийшла вона, голову схиливши у благанні, просити його доєднатися до неї. У морі шансів більше не буде, думала вона й вирішила, або зараз або ніколи. Та на подив її, зброяр таки завагався. Ніколи не чинив він такого, не варто й зараз розпочинати, бо обійме його смерті у вразі невдачі...
Ізуку вислухав його, хто він, чий, що він робив і чому тут опинився, а по тому й відпустив, попрохавши вертатися до свого батька, а за тим додавши, що завтра він прийде його побачити. Хітоші здивувався, але вчинив як йому веліли. Наступного дня він й ще раз здивувався, побачивши його зелені кучері на підході до киплячої кухні. Він пішов за ним, вони розмовляли і його принц, бо був він ніхто інший, але Малим Принцом, повідав йому що грабіжник вдерся вчора до палацу. Його спіймали з мішком за плечима повного краденого королівського золота, та й не тільки — хотів він за можливості заколот учинити, бунт піднявши та короля убивши. Ну й чи не дурість?
Принц вважав це смішним, що саме того дня під час власної вилазки палацом він натрапив на сина кухаря. До слова, вельми-привельми нахабного сина кухаря, але злитися не було причин, він побачив можливість. У нього з'явився друг. Ізуку заприсягся оберігати його, тримаючи в секреті від усієї родини. Разом вони почали досліджувати замок та його секрети, сховані кімнати, ходи, виходи, башти та й не тільки. Коли його тато оселилися у крилі для прислуги, він зміг бачитися зі своїм принцом ще частіше, і досі було дивом, що про нього ніхто не дізнався, але це й було на краще.
Вчивши його грамоті та базовому етикету після власних занять, Ізуку сміявся. Навчивши його читати, витративши незчисленні години у бібліотеці, Хітоші з роками опановував слово. Він вважав це благословенням, бо у словах, писаних чи сказаних, таїлась могутня сила і його принц навчив його цю силу бачити, розуміти, ба більше, користуватися нею!
І він знав що його принц цього потребував, як же він дивувався коли Ізуку відав йому про своє життя. Подекуди це було жорстоким, і в такі моменти він радів що сам принцом ніколи бути йому не судилося. Але стало тільки гірше, коли королеви не стало. Він знав, як його принц любив її, сам він шанував її, і це було важко. Все частіше він бачив Ізуку виснаженим, засмученим, він більше не посміхався так яскраво, та щоб його, він навіть спав погано. Хітоші робив усе від нього залежне, аби полегшити йому життя, він насолоджувався цим, радіючи маленьким перемогам, як от тихий, зате щирий, сміх.
— …«Як ти смієш, паршива дівко!» — лютував підлеглий пірата, зобачивши нашу даму, але вона не зважала. Не неї йшов на неї тараном і не знав як так можливо, що звільнилася вона з кімнати. Їхнє судно ось-ось мало відчалювати, а ця дівиця намірилась утекти! «Ні, — думав пірат, — не бути такому». Захотів він, щоби знала вона, що таке пекло на дотик, аби ніколи більше не сміла вона щось робити... — Ізуку влягся на ліжку, примостивши свою голову на колінах Хітоші. Не личить таке вельможі казати, але побий його грім! засинаючи у такому положенні ніколи ще не було у нього кошмарів. Він не знав, якою магією користується хлопець, але володів він нею до біса майстерно.
Страхи й переживання відходили на задній план, його тривоги розвіювалися, навіть батько забувався. Нічого з цього не мало значення.
— …а наша дама не здавалася, брикалась зі всіх сил, але цього було замало. Її було замало, вона усвідомила, що ні, іншого вибору немає. Його ніколи й не було, — Хітоші перебирав нерозчерані кучері Ізуку, а той не заперечував. Воно було м'якшив за принцові ж перини й це було прекрасно. — Спромоглась вона на відчайдушний крок, вийнявши ножа, що їй його зброяр подарував. Востаннє глянувши у злі очі безчесного пірата, який викрав та ув'язнив її, вона замахнулась. Пірат оторопів. «Воля або смерть!» — урочисто мовила благородна дама, опустившись на коліна. Кров стікала додолу, груди її пронизало лезо...
Доки Ізуку чутиме шепіт його голосу, відчуватиме близкість його тіла, тепло його долонь, він буде щасливим.
Бо де б він не був, із Хітоші він у безпеці...