Work Text:
Так довго.
Стів зітхнув, повертаючи ключ у замку і відкриваючи двері.
У будинку було незвично тихо. Стів стиснув ключі до побілілих кістяків на пальцях, а тоді відпустив їх, кладучи на тумбочку біля входу. Він більше не візьме їх до рук.
– Гей, що за хрінь?! – Едді, розпатланий з мішками під очима і в одному халаті, виглянув з вітальні. Він пахнув алкоголем і табаком. Його обличчя просвітліло, як тільки він зустрівся поглядом зі Стівом. – О, це ти, мій любий лицарю у сяючих обладунках!
Він театрально розшаркався, зберігаючи ідіотську посмішку на обличчі.
Колись це смішило Стіва. Колись він міг дивитися на кривляння Едді хоч цілий день.
З ним усе в порядку. Звісно, з ним усе, бляха, в порядку.
– Що привело тебе до моєї скромної обителі?
Слова застрягли у Стіва в горлі. Він збирався це сказати. Він збирався це сказати, а тоді просто розвернутися й піти, як мав зробити уже дуже-дуже давно.
Так довго Стів зберігав спокій і мовчки тягнув усе на собі.
Він промовчав і просто знизав плечима.
– Я знаю, що я зник на деякий час, – Едді скривився і пропустив руку через кучеряве волосся. – Я просто...
Ховався від розлюченого натовпу і травлі в інтернеті? Так, нічого нового.
– Погано, що ти не можеш захистити мене від кібербуллінгу, так? – мовчання Стіва помітно змушувало Едді нервуватися, тому він спробував бути милим. – Я просто не хотів робити ситуацію гірше, ось і все... Тому і не зв'язувався ні з ким.
Йому було страшно. Едді робив вигляд, що його нічого не зачіпало, але... Йому завжди було страшно, коли натовп сердився на нього – справедливо чи не справедливо, це було частиною травми, яку Едді так ніколи й не пропрацював. Він чудово витримував своїх емоційних фанатів, але як тільки щось йшло не так... Едді не міг справитися з цим належним чином.
Стів міг це зрозуміти. Справді, він був поруч із Едді зі старшої школи – він пам'ятав, як погано усе було і як далеко могло заходити. Він міг зрозуміти страх, але не способи боротьби із ним.
Стів притягував Едді назад до себе і притискав якомога сильніше кожного разу, коли той віддалявся. Кожного разу, коли знаходив спокій у алкоголі, наркоті чи зв'язках із вельми сумнівними людьми.
– Вау, – пробурмотів той, опускаючи погляд і стискаючи тканину халата у кулаці. – Здається, цього разу мене і справді усі ненавидять.
Стів більше не посміється, не намагатиметься перевести все в жарт і підтримувати атмосферу позитиву. Це був не перший і не останній раз, коли люди застосовували культуру відміни до Едварда Мансона. Але останній раз, коли Стів обриватиме усі телефони усіх спільних знайомих, щоб пересвідчитися, що Едді живий і здоровий.
– Їм подобається робити висновки, але оскільки ти справді не казав нічого з того, що вони тобі приписують, тож...
Едді пару разів кивнув, примружуючи очі. Він виглядав жалюгідно. Колись це справляло враження на Стіва. Колись Едді б уже був у його обіймах.
Подумати тільки: Стів покинув заради нього усе, що він знав.
Годі було намагатися привести його до тями.
Їхня хімія зникла – вони зайшли у глухий кут.
Чи варто було злитися через усі ті роки, які він витратив дарма?
Так довго.
Мов скажений, Стів зшивав усе, що тріщало по швах – вони знову розходилися (Едді розривав їх) і все починалося заново.
– Ти збираєшся зайти? – Едді кивнув головою углиб будинку.
– Ні, – Стів нарешті змусив себе сказати те, заради чого був тут. – Я прийшов упевнитися, що ти не помер від передозу, не порізав собі вени чи не скрутив собі в'язи, пробуючи якусь нову екстремальну хрінь у пошуках адреналіну, – це був навіть не жарт, якщо щось із цього не траплялося з Едді, то він принаймні був до цього близький. – І сказати тобі, що я йду.
Едді підняв на нього очі – вираз абсолютної паніки з'явився на його обличчі. Він пару секунд вивчав Стіва, очевидно, щоб пересвідчитися, що це не якийсь жарт, а тоді на його губах заграла жорстока посмішка. Едді, якого Стів знав зник. З'явився той, із ким йому доводилося мати справу останні роки.
– Щури перші тікають з корабля, – сказав Едді.
Ну звісно, він покидав корабель. Та Стів був готовий піти із ним на дно.
Він стиснув кулаки.
Стівові було байдуже, що це лише фасад. На цьому етапі, йому було байдуже, що це лише захисна реакція, до якої Едді звик вдаватися, коли щось болюче траплялося з ним. Стіву набридло його виправдовувати і доводити, що Едді насправді хороший, як усім іншим, так і собі.
Едді ніколи не казав, якщо щось було не так, а Стів тримався за його тихі образи так довго.
Робін повторювала: неправильно увесь час жити страху, а Стів дихав через раз, ніколи не певний чи хоче Едді, щоб він був поруч.
На яке дно Едді міг змусити його опуститися, перш ніж Стів вирішив би вирватися на свободу?
Ну, з нього вже було досить.
– Ну звісно, – Стів придушив у собі бажання висловити Едді усе, що він думав – у цьому не було жодного сенсу. Він повернувся до дверей. – Що ще ти міг сказати?
– То ти просто підеш?! – розлючено спитав Едді.
О, то тепер він у нас сердився.
– Так, – зітхнув Стів, розводячи руками. Очі Едді блищали. Боже, серце Стіва було таке холодне і безмовне. Колись одного погляду у ці темні карі очі було достатньо, щоб змусити його стиснутися, щоб змусити його битися швидше.
– Чому?! Чому зараз?!
Так, справді. Треба було раніше.
– Бо я втомився, – просто відказав Стів.
– О, він втомився! Наш Стіві втомився! – скривився Едді і Боже, Стів майже ненавидів його. – А всім іншим так легко! Що, класно, коли усе добре і всі нас люблять, але як тільки стаються якісь труднощі, то ти тікатимеш?!
Це було нечесно. Стів це знав. І, мабуть, десь глибоко в душі, Едді теж це знав. Бо Стів завжди був поруч. Ще з часів Гокінзу і "Трухлявої Труни" – він завжди був поруч. Так довго.
– Це смішно, – Стів дійсно видавив із себе втомлену посмішку. – Бо я вже не пам'ятаю часу, коли в тебе не було труднощів.
Едді не слухав його.
– Клас! Тікай! Вали! – викрикував він. – І не смій приходити назад, коли моє ім'я знову засяє! Коли його знову вимовлятимуть з любов'ю!
– Начхати мені на твоє ім'я, – сказав Стів, бо це була правда.
– О, справді? Нікому я не був потрібен без цього імені! – гаркнув Едді. – Ніхто мене не любив, коли я був ніким..!
– Я любив, – перебив Стів, не хвилюючись про те, що ще збирався сказати Едді. – Я любив тебе так довго.
Едді завмер. Стів на це не купився. Едді знав, що так воно і було – це ніколи не було таємницею, але йому байдуже. Останнім часом його рідко хвилювали чиїсь почуття, окрім своїх.
Тим не менш, погляд Едді пом'якшився.
– Ти знаєш, що я теж тебе люблю, – прошепотів він. – Я клянуся.
І де були хоч якісь докази цього? Стів міг померти, чекаючи на них.
Він був такий сердитий, бо він любив його так довго.
– Бувай, Едді, – сказав він, цього разу серйозно збираючись піти.
– Але ти мені потрібен! – у голосі Едді відчувалися нотки відчаю.
– Ти когось собі знайдеш, – Стів видавив із себе посмішку. – Ти завжди знаходиш.
Він не мав права обажатися. Не те, щоб вони і справді були разом. Врешті-решт, Стів був лише тілоохоронцем.
– Ні. Ти мені потрібен, – сказав Едді і його очі були на мокрому місці. – Ти знаєш, що ти мені потрібен. Завжди. Будь ласка...
Це могло б спрацювати. Це спрацьовувало вже занадто багато разів.
– Прощавай, Едді.
Той видав схлип.
– Ти поводишся жорстоко.
– Так, – Стів кивнув. – Це те, що тобі потрібно.
Він вийшов з будинку, не обернувшись до Едді. Уже на вулиці він кинув останній погляд на котедж.
Він любив це місце так довго.