Work Text:
Кім Синмін — недосяжна мрія Лі Мінхо вже не перший рік. Він красивий, милий, дотепний, емпатичний (коли це справді потрібно), надійний, часами серйозний. Одним словом — краш.
Але таємний предмет закоханості на те й таємний, бо ти підсвідомо знаєш, що між вами нічого не може бути. Синмін завжди зібраний, знає, чого хоче від життя і від себе, стриманий та пунктуальний. А Мінхо часто брався за справу, але не доводив її до кінця, бо розумів, що це не його. Він майже завжди запізнювався та губив свої речі. Вони абсолютно різні, але це не заважає їм бути друзями дитинства. Мінхо і Синмін знають один одного як облупленого мало не з пелюшок. Мабуть, саме з цієї причини Хо й не хотів давати собі марних надій. Бо Синміну він не може подобатися як хлопець. Це не реально.
Спостерігаючи за закоханим у того чи іншого парубка Синміном, Мінхо відчував щастя. Адже якщо Мінні почувається так, то чому ж він не може, правильно? Проте й Хо не був ханжею, аж ніяк. Він теж мав партнерів і серйозні стосунки, після закінчення яких плакав на плечі друга. Зрештою, кожен з них живе своє життя, хоч закоханість у Синміна залишається незмінною з роками. І Хо вже не певен, чи відчуває саме те, що звик вважати романтичними почуттями. Може це просто дурна звичка? Однак варто лиш Синміну з'явитися в полі його зору, як всі ці думки вивітрюються з голови, а серце співає і танцює в грудях один йому відомий танок.
І здавалося б ситуація не така вже й критична. Ну закохався в найкращого друга, з ким не буває? Проте для Мінхо все погіршував той факт, що вони буквально жили в одній квартирі. І хлопець бачив Синміна щоранку і щовечора, якщо їм вдавалося перетнутися. На жаль, з власної квартири тікати було нікуди, тому Хо намагався не здаватися аж занадто очевидним. Звісно, вони, як завжди, жартували й сміялися разом, а потім і плакали, якщо аніме, яке хлопці вибрали для перегляду, виявилося занадто сумним.
У Синміна була звичка — засинати на плечі чи колінах Мінхо. Це завжди траплялося, коли вони дивилися щось удвох. І ви не подумайте, Хо був геть не проти, бо ці миті він беріг у своїй душі, як найдорогоцінніший скарб. Адже така довіра найкращого друга змушувала крихке серце юнака стискатися від ніжності. За кілька хвилин Мінхо намагався розбудити хлопця, або ж відносив на руках до його, Синміна, спальні і йшов до себе. Кілька разів Мін просив залишитися і парубок погоджувався, бо що тут такого, вони ж друзі.
Саме через давню дружбу Хо не хотів зізнаватися Синміну. Та й навіщо? Добре, якщо це не змінить стосунків між ними, але ж все може бути зовсім навпаки. І Мінхо не готовий жертвувати близькою людиною заради почуттів, назву яким він і сам не може дати.
Сьогоднішній вечір не відрізнявся від багатьох інших, які хлопці проводили разом. Та все ж легка напруга відчувалася в повітрі. Вона, неначе тонка, але міцна нитка, зв'язувала руки, не дозволяючи зробити зайвий рух. Мінхо готував на кухні, думаючи про те, що потрібно закінчити магістерську, і про те, що купити завтра в магазині. Він знав, що доведеться йти самому, бо в Мінні зустріч з науковим керівником ввечері.
Юнак слухає шум води з ванної, бо Синмін саме приймає душ. Хлопець прийшов знервованим через якісь справи університеті. І взагалі не хотів говорити, кидаючи на Мінхо багатозначні похмурі погляди.
— Треба приготувати щось, що любить Мінні, щоб трохи втішити його, — бурмоче собі під носа, обертаючи стейк на сковорідці.
Мінхо чує, як вода припиняє шуміти, а Синмін тихо лається. Так, звукоізоляція у їхній квартирі бажає кращого. Хлопець лиш важко видихає, очікуючи злого буркотіння друга, але фраза кинута милим, аж занадто солодким тоном змушує Мінхо завмерти від несподіванки.
— Любий, можеш принести мені рушника, будь ласка.
— Що? Що ти сказав? — голос Хо відмовляється слухатися. Йому точно почулося, адже Мін ніколи такого не сказав би. Це не в його стилі! Де звичний, повний сарказму тон?!
— Любий, можеш принести мені рушника, будь ласка, — знову терпляче повторює Синмін, а в Мінхо земля тікає з-під ніг. Вони, звісно, могли жартівливо фліртувати, але щось таке він чує вперше.
Та попри це, юнак мовчки зменшує вогонь на плиті і йде до кімнати, звідки повертається з рушником. Він стукає у двері ванної і відвертається, віддаючи його Міну. А той лиш пирхкає, певно побачивши червоні кінчики його вух.
— Дякую, — Мінхо чує щирість у голосі друга, яка дуже швидко змінюється на притаманний йому сарказм. — Але ти так соромишся, ніби ніколи не бачив мене голим.
— Я й не бачив! — занадто високо викрикує парубок, чуючи за дверима копошіння і тихий сміх. Він готовий крізь землю провалитися від сорому.
— Саме час це зробити! — не припиняє знущатися Мін. — Ми знайомі стільки років, прийшов момент перейти цю межу.
— Ой, досить вже! — Мінхо закочує очі. — Я не хочу слухати тебе, а тим більше бачити твій голий зад. Тому вдягай штани і дуй на кухню, — він йде, але зупиняється, щоб додати. — І ще одне, більше я рушника тобі не принесу.
Задоволений собою парубок повертається до м'яса, яке підозріло починає пахнути горілим. Мінхо рятує їхню вечерю, вимикаючи плиту. І повертається до холодильника, щоб витягнути звідти кілька соусів.
У ту ж мить хлопець чує тихі кроки, і за кілька секунд на кухні з'являється Синмін. Одягнений. Це важливо уточнити. Мінхо оглядає його з ніг до голови і незадоволено кривиться.
— Скільки разів, я тобі казав сушити волосся? — парубок слідкує за тим, як маленька крапелька води зривається з темного пасма та падає на рушник, який лежить у Синміна на шиї.
— Стільки, що я вже можу передбачити твої наступні слова, — хлопець забирає свою тарілку з кухонного гарнітура та сідає за стіл. Без зайвих слів Мін починає їсти.
— І, що ж я скажу? — в'їдливий коментар не залишається поза увагою юнака, Хо у цьому певен. Він сідає навпроти друга і ледь не муркоче від задоволення, коли пробує м'ясо, яке сам приготував.
— Ти, — Синмін вказує на нього виделкою, — побурчиш. Скажеш, який я безвідповідальний, і що можу легко застудитися. А після цього всього запропонуєш висушити мені волосся.
Це був удар нижче пояса. Цей маленький хитрий цуцик знає його занадто добре. Це водночас дратує і розчулює. Але сьогодні роздратування бере гору. Бо в Мінхо теж був не найкращий день. Просто він не хоче про це говорити, а тут ще й Синмін із своїми жартами.
— Більше не говоритиму тобі цього, якщо набридло. Просто скажи, коли я переходжу межу зі своєю турботою, — виходить більш роздратовано, ніж Мінхо очікував. Часом емоції беруть гору, хоч в більшості випадків Хо намагається їх стримати.
— Я-я, — Синмін розгублено кліпає очима, завмираючи з виделкою в руках. — Вибач. Сьогодні я переходжу межі зі словами і вчинками. Мені шкода, що мій лайняний настрій впливає на тебе.
— У всіх бувають погані дні, — хлопець втомлено всміхається. — Професор сьогодні сказав мені повністю переробити вже готовий проєкт.
— А піти нахуй він не хоче? Курвий син, — Синмін від обурення гримає кулаком по столі, трохи лякаючи Мінхо. — Хай сам і переписує, а ми з тобою підемо дивитися серіал, окей?
— Окей, — Хо відчуває неабияку вдячність за всю підтримку, яку отримує від друга, навіть якщо вона не є надто відкритою. — Чому саме любий, а не милий чи дорогенький?
Синмін, який почав збирати посуд зі столу, зупиняється, почувши це питання. Він виглядає, як олень у світлі фар. Розгублений, збентежений, але такий милий, що Мінхо готовий запищати від захоплення.
— Тобі підходить, — зрештою знизує плечима, обертаючись до раковини. Юнак певен, що Мін намагається сховати свої червоні щоки.
— І ти хотів би мене так кликати? — він знає, що заходить на небезпечну територію, але горіла хата, гори й сарай.
Тиша, яка запановує між ними, незручна. Мінхо відразу шкодує, що взагалі відкрив свого рота. Треба було просто піти до вітальні й вибрати фільм, а не проводити допит на кухні. Вони обоє втомлені і роздратовані. Тоді нащо він підігріває ситуацію?!
Дурень. Дурень. Дурень.
— Я був занадто очевидним весь цей час? Чи видав себе лише сьогодні? — Синмін не обертається до нього, але Мінхо чує нотки страху в його голосі.
— Про що ти...
— Я навмисно не взяв із собою рушника, — різко перебиває хлопця Мін. Хо лиш кліпає очима, намагаючись зрозуміти до чого хилить найкращий друг. — І я постійно шукаю з тобою зустрічей, хоч ми живемо разом. І намагаюся проводити більше часу з тобою. І фліртувати теж стараюся, але виходить дуже гівняно, погодься. А все через те, що ти подобаєшся мені, Мінхо, — він тихенько схлипує, змушуючи серце Хо стиснутися від болю.
Він за кілька секунд опиняється поруч, намагаючись взяти обличчя хлопця в свої долоні.
— Мінні, глянь на мене, будь ласка, — нарешті юнак може побачити заплакане обличчя кращого друга. — Послухай, я... Я не вмію гарно говорити, але ти милий, чарівний, розумний і взагалі найкращий хлопець у цілому світі. І насправді це я боявся бути занадто очевидним. Намагався приховати свої почуття і у висновку заплутався. Але ти подобаєшся мені, Синміне. Дуже довго, так довго, що аж страшно.
— Ми дурні. Ми такі дурні, — хлопець сміється крізь сльози, які Мінхо намагається стерти. — Поцілуєш мене?
— Якщо ти хочеш, — шепоче у вуста, обіймаючи за талію.
— Так, — Синмін всміхається, цілуючи Мінхо, і відчуває усмішку на вустах друга.
Вони ніжно і повільно вивчають один одного. Мін стискає передпліччя хлопця, ніби хоче заземлитися, щоб не забути, що вони досі на кухні в їхній затишній квартирі. Межу ніхто не переходить, і поцілунок завершується так само швидко, як і почався.
— Подивимося аніме? — очі Синміна сяють, як зірки в нічному небі. Мінхо не може відірвати від них своїх очей.
— Ще питаєш, — він зі сміхом відпускає хлопця і повертається до виходу. — Я чекатиму на тебе у вітальні.
— Добре, любий, — з усмішкою кидає Синмін, повертаючись до брудних тарілок.
Мінхо лиш хитає головою та йде до телевізора, щоб знайти нову частину улюбленого аніме. Але цього вечора вони не будуть надто уважні до сюжету, бо поцілунки забиратимуть більшість їхнього вільного часу.
Кінець~♡