Work Text:
Чи буває більш ненависний день за той, що проводиш його поряд з ідіотами? Людьми, що іменують себе твоїми товаришами на шляху до наукового ступеня, хоча не варті й першої букви цього слова. “Товариш”, “друг”, “приятель”. Такі фальшиві наймення, що мене від них аж воротило. Мене так дратувала їхня дволикість, нав’язливість, огидність та безсоромність, що спроба поринути в навчання була марною. Літери плили перед очима, а слова грішно повторювались. Здається, я застряг на одному й тому ж реченні.
В такі моменти мені зазвичай допомагав якийсь чай, музика чи щось подібне до навчання. Щось у що я міг би загрузнути, забувши про турботи минувшини. Тим більше минувшини, яку створили придурки. Та це не допомогло. Ніщо не допомогло. Чай зник за кілька швидких ковтків, обпікаючи горло. Музика була одноманітна й сіра, немов ту писали одні невдахи. Лють текла моїми венами, не в змозі вийти.
Що ж залишалось? Я згорнув зошит з лінгвістики й кинув його в кут кімнати. Той безладно вдарився об полку шафи й упав. Не знаю чим він винний, чи полиця на яку прийшов удар, але це хоч на грам, та зменшило мої страждання. Не багато, але краще ніж нічого. Підготуватися до практичного все ще потрібно, та мені було відверто ліньки злазити з ліжка. Нехай лежить. Як-не-як, викладач з лінгвістики мене теж дратує.
Кімната була прохолодна. Гаразд, як на початок жовтня збіса холодна. І якась сіра. Хоч скільки осеней чи зим я не проводив у рідному райцентрі, дім там завше був і теплим, і пишнобарвним. Тут же мене нічого не тримало крім навчання. Аж у петлю захотілось. Я оглянувся. Меблі радянські, стіни застелені килимами, столи лаковані п’ять декад назад, а та нещасна шафа приїхала цілим комплектом дерев’яних сестер, таких же розкішно огидними. Навіщо я тут?
Двері, неподалік від місця падіння конспекту, прочинились. У отворі одразу з’явилась пелехата голова Наслава. Він нагадував цікавого кота, що на шум кулька прибіг на кухню.
— Що за дєбош, Любку? — в його сірих очах читався жарт.
— Та заїбався, — я навіть не намагався приховати цього.
Блиск змінився в його очах. Звичний йому запал зник, і це ще більше засмутило мене. Він зайшов до кімнати, вже вийшовши з-за дверей. Мій Наслав певно не є взірцем усієї чоловічої краси чи, прости господи, сили. Кремезний, але не сильно, в міру високий, та навіть не волейбольний ліберо, добролиций, та не виграє у кота. Але мені все це байдуже, адже він тут.
Ліжко трохи заскрипіло, коли Наслав заліз до мене. Він вперся в стіну, як і я, торкаючись потилицею того “трипільського” килима.
Хтось зве його моїм найближчим другом. Той хто знає більше, хлопцем. А я ж зву його на ім'я. Не існує слова, що може гідно описати його. Хлопець, партнер, напарник. Все пусте й несправжнє. Він просто мій Наслав.
— Я можу якось допомогти? — його голос теж похнюпився, немов я вмираю.
І я таки захотів умерти. Вам не зрозуміти його так, як розумію я. Він наче домашній бог; істота, що живе навіть у забутих будинках, де глядить обраного мешканця: мишу чи то кота, людину чи то предмет. А мені він явився. Легкий на слово, м’який на серце, й збіса, збіса милий. Наче син Гестії. А я його засмучую.
— Просто будь поруч, — сказав я, простягаючи до нього руки.
Наслав всміхнувся, тягнучись до мене. Обійми. Єдине, що мені було тут потрібно. Його тепло, що розливається тілом. Його барвистість, що відкриває мені нові напівтони. Мені стало соромно, хоч і не мало б. Я так люблю його радісне обличчя, його бісики в очах, а змушений дивитися за його плече. Відчуваючи як він звично гладить мене по шиї, я не міг почути його сміх. Та попри все, це робило моє життя стерпнішим тут.
Я досі не можу осягнути як мені з ним пощастило.
— Дякую, — прошепотів я, на що отримав:
— Для тебе що завгодно, Любарте.