Work Text:
Іноді Спенсер чесно питає сам себе, чому й досі не пішов із ФБР.
Він багато разів був за крок до власної загибелі і ще частіше спостерігав за тим, як помирають інші. Він пройшов через безліч випробувань — тортури від божевільних суб'єктів, наркотична залежність, втрата близьких людей, занепокоєння за членів команди, які лежали на лікарняному ліжку, застрягнувши на роздоріжжі між життям і смертю...
Спенсер, правда, частенько ставить собі питання: ну от чому було досі не забратися з ВАП?
Цілком імовірно, звісно, він просто закінчений емоційний мазохіст, у чому ніколи собі не зізнається. Або, можливо, за час служби у ФБР нарівні з поганими речами траплялося і багато хороших, і їхнє відлуння, зрештою, сильніше, ніж бажання все покинути. Як зовсім крайній варіант — мо’, він просто любить те, чим доводиться займатися агенту?
Стайлз, який розпластався на робочому столі, видає звук вагітної тюленихи — ні, не час аналізувати, звідки Спенсерові відомо, як хропуть ці тварини, — і невдоволено совається, намагаючись влаштуватись якомога зручніше. Спенсер не придивляється спеціально, але все одно помічає, як із куточка губ Стайлза стікає напівпрозора цівка слини — на, звісно ж, якісь важливі документи, затиснуті під його щокою. Притулившись до одвірка, Спенсер важко зітхає і думає, що, ні, не так він уже й любить свою роботу.
Насамперед тому, що молода зміна агентів дозволяє собі... Ну ось приблизно це і дозволяє.
Навіть багаторічний стаж федеральної служби не переважує ввічливість, що в'їлася під шкіру. Але коли ні перше, ні друге, ні навіть п'яте вельми гучне покашлювання не справляють жодного ефекту на Стайлза, який мирно хропе, Спенсер набирає побільше повітря і гаркає:
— Термінове шикування, кадете Стілінскі! На перший-другий розрахуйся!
Мабуть, цю фразу варто записати в спеціальний посібник для практикуючих маґлівських чарівників під назвою «Як підняти мертвоспляче тіло у вертикальне положення за дві секунди». Діє вона безвідмовно: змахнувши руками, немов каченя-переросток крилами, Стайлз схоплюється на ноги, навіть не розплющивши очей. Від його ривка, видавши ледь чутний шурхіт, розвалюється своєрідна піраміда із паперових стаканчиків з-під кави, які одразу ж у граціозному польоті дружно сиплються зі столу на підлогу.
Спенсер закушує губу, щоби не розсміятися, і схрещує руки на грудях.
Кілька секунд потому Стайлз, примружившись, все ж вирішує подивитися на оточуючий світ. Кілька разів моргнувши, він фокусується на Спенсері й одразу невдоволено кривиться:
— Ну ти й виродок, Ріде... Просто хворий виродок без почуття співчуття...
Його спроба примостити дупу назад на офісний стілець, що ще зовсім недавно виконував роль вельми, здається, зручного ліжка, більше нагадує авіатрощу — швидка, нервова, різка.
— Навіть Фінсток був би милосерднішим, чесне слово... — бурмоче Стайлз собі під носа, обхопивши голову руками.
М'яко відштовхнувшись від одвірка плечем, Спенсер робить кілька кроків углиб кабінету і сідає навпроти Стайлза. Їх розділяють кілька добрих футів і, щонайменше, робочий стіл, але чутливий ніс Спенсера однаково вловлює алкогольний запах, що витає в приміщенні.
Він гадки не має, хто такий Фінсток, про якого згадує Стайлз, явно страждаючий через похмілля, та й з'ясовувати, насправді, не горить бажанням. Його більше цікавить, чому цей хлопчисько дозволяє собі спати на робочому місці, не думаючи, що може вигулькнути термінове розслідування, чи бодай не переймаючись реакцією начальства.
Втім, о’кей. Якщо попадеться, сам буде винен. Спенсер же, звісно, нікого нікому закладати не збирається. А ось хоча б трохи пожартувати...
— Що, бурхлива нічка? — піднімаючи брову, Спенсер повертає Стайлзу його ж фразу триденної давності.
Пирхнувши щось нерозбірливе, Стайлз широко позіхає, одразу ж кривлячись від отриманого дискомфорту. Еге ж, лікарі не просто так попереджають, що вживання алкоголю шкодить людському здоров’ю.
— Ти б не поспішав влягатися знову. — Спенсер хитає головою, дивлячись на потуги Стайлза вкласти голову на руках так, щоби та, вочевидь, боліла менше. — Я щойно від Емс, вона хотіла тебе бачити.
— Передай їй, що я помер від похмілля і не залишив зворотної адреси, — стогне Стайлз, ще більше мружачись, немов це може допомогти йому позбутися головного болю раз і назавжди.
Спенсер розводить руками:
— Я б із радістю, малий, але ти сам розумієш — накази боса не обговорюються. Тим більше, що вона була не сильно задоволена темою прийдешньої розмови, тож я би на твоєму місці не додавав їй зайвих клопотів.
Звук, який видає Стайлз, може конкурувати із вовчим виттям на повню або ж стенаннями середньовічних мучеників. Швидше за все, якраз другим — бо і виглядає Стілінскі схожим чином. Попри це він знаходить в собі сили на новий ривок, аби вдруге піднятися з-за столу, розплющує очі і киває у бік Спенсера:
— Якщо мені збираються дати коліном під зад, я звинувачу в усьому тебе і змушу Прентіс звільнити нас обох.
Спенсер давиться здивованим кашлем, але припинити усміхатися все одно не може:
— А я тут до чого?
Стайлз, знайшовши на сусідньому столику напівпорожню пляшку мінералки, швиденько відкорковує її та допиває за три великі ковтки.
— Як в суху землю… — видихає він, витираючи губи, і повертає до Спенсера голову: — А ти просто потрапиш під шквальний перехресний вогонь. Ну і ти з усіх тут мені найбільше подобаєшся, тому я буду тим шляхетним лицарем, який тебе врятує від скніння у стінах Бюро.
Цього разу Спенсер сміється уже вголос — бо йому справді смішно чути таке: і на фоні своїх нещодавніх роздумів, і з урахуванням посади Стайлза, котрий, власне, насправді бажає залишитися у ФБР ще досить довго.
— Гаразд, ходімо. — Стайлз жбурляє пусту пляшку у сміттєвий кошик в протилежному боці кімнати і, передбачувано, промазує. Гуркіт пластикової тари, схоже, додає йому зайвих клопотів із головним болем — невдоволено зморщений ніс тому доказ.
Спенсер підіймається із крісла і театральним жестом пропускає Стайлза уперед. Доки той у відповідь відвішує йому подобу реверансу, він встигає подумати, наскільки цей хлопчисько жахливий. Жахливий у своїй невихованості і невловимому дружньому шармі.
Сім хвилин, в які вкладаються похід до кабінету Емілі та недовге стовбичення під дверима, допоки та завершує телефонний дзвінок, Стайлз витрачає, аби витягти зі Спенсера інформацію щодо майбутньої розмови із керівницею. Але Спенсер здаватися не збирається. Нехай Стілінскі сам отримає на горіхи і, можливо, нарешті зрозуміє — до їхнього відомства все ж варто мати бодай крихту поваги.
— Ріде! Стілінскі! Заходьте! — нарешті гукає їх Емілі, обриваючи чергову фразу Стайлза на середині.
Стайлз похапцем витягує з рота жуйку, яку йому кілька хвилин тому милостиво запропонував Спенсер, загортає її в перший же папірчик, який знаходить у кишенях брюк, і штовхає двері без стукоту.
— Міс бос, ви хотіли мене бачити?
Спенсер, заходячи слідом, знову хитає головою. Ще трохи спілкування зі Стайлзом, і у нього розпочнеться головний тремор, їй-богу.
Емілі виглядає напрочуд серйозно, але Спенсер знає її не один рік, тому легко розрізняє в очах жартівливі бісики. Вочевидь, вона теж симпатизує Стайлзу, але поставила собі за мету його перевиховати. Цілком імовірно, що це буде двобій не на життя, а на смерть. Утім, Спенсер готовий за цим поспостерігати — можливо, навіть разом із Пенелопою, у котрої завжди знайдеться якщо не попкорн, то якийсь інший смаколик для такої справи.
— Стілінскі, — починає Емілі, щойно вони обоє умощуються в кріслах напроти неї, — колеги із відділу документації вже неодноразово жалілися мені на твої звіти про закриті справи. Інші агенти переповідають деталі, як їх вчили, а ти… — Вона вагається кілька секунд, перш ніж продовжити: — А ти додаєш забагато емоційності у свої оповіді.
Стайлз пирхає, барабанячи пальцями по бильцю крісла:
— Та невже? Мені здавалося, що я не схильний перебільшувати і завжди описую лише те, що бачив на власні очі.
Емілі схиляє голову набік, підтискаючи губи:
— Я теж спочатку подумала. Тому колеги вирішили мені показати, що саме ти віддаєш їм на зберігання. — Вона шурхотить паперами, якими рясно вкритий стіл, і нарешті витягує листок, списаний дрібними літерами. Спенсер ніколи не вмів свистіти, але, мабуть, у таких ситуаціях саме подібну реакцію має демонструвати здивована людина — цей звіт куди більший навіть за його звичні.
Іншою рукою Емілі надягає окуляри, бо за стільки місяців на посаді отримала «бонусом» проблеми із зором і прокашлюється.
— Зараз я тобі прочитаю твій же звіт і сподіваюся, ти зрозумієш, що мається на увазі.
Стайлз потирає очі і коротко киває, показуючи свою готовність слухати.
— Справа номер… Так. Ось. Роботу у Фічбурзі, штат Масачусетс, ВАП почали за тиждень до виявлення злочинця. Приводом до початку розслідування стали масові зникнення малолітніх дітей — Мері Кемпбел (п’ять років), Зорі Сімонс (чотири роки), Кевін Блатау (сім років), Емілі Браун (три роки), Мартін Б’юкенз (п’ять років). Всі вони зникли протягом трьох тижнів, родини між собою знайомі не були, жодної загальної зачіпки, окрім віку дітей не було. Команда ВАП в особі агентів Прентіс, Ріда, Джеро, Л’юїс, Алвеса, Сіммонса та агент відділу спеціальних розслідувань, пов'язаних із особливими істотами, Стілінскі прибули до Фічбурга 5 травня…
Спенсер здивовано вигинає брову. Поки що у звіті він не помітив нічого зайвого, все повідомляється по суті. Він хіба що б змінив окремі речення місцями, але це вже на його особистий смак. То що не…
— Так, шматок про те, із ким ви говорили в рамках розслідування я пропущу — тут майже немає нарікань, окрім як, — вона схиляє голову, аби подивитися на Стайлза поверх окулярів, — «місіс Блатау, гарненька білявка у сукенці із вельми пікантним вирізом, дуже довго плакала, говорячи про останній раз, коли бачила сина Кевіна». Стілінскі, подібних ремарок не можна собі дозволяти — не те, що у звітах, а навіть подумки, коли спілкуєшся із потерпілими.
Кинувши погляд на Стайлза, Спенсер почувається задоволеним — у того щоки взялися кольором вранішнього світанку. Здається, дехто і справді почувається трохи присоромленим, хвала небесам.
— Так, міс бос, — белькоче Стайлз, киваючи.
Кліпнувши кілька разів, Емілі знову повертається до звіту:
— Найцікавіше у цьому всьому, звісно ж, розповідь про самого злочинця. Стілінскі, ти взагалі пам’ятаєш про що мова?
— Звісно, міс бос, — той вовтузиться в кріслі під чіпким поглядом Емілі. — Це була клята стриґа*.
— Слово «клята» теж краще не вживати, Стілінскі, — зітхає Емілі, перш ніж починає читати знову: — Отже… Здійснивши всі необхідні перевірки, команда ВАП прийшла до висновку, що під личиною нещодавно прибулого до Фічбурга лікаря Гатчінса може переховуватися стриґа — досить бридке і огидне створіння, що полюбляє ласувати дитячим м’ясом один раз на п’ятнадцять-двадцять років. Агенти Рід, Прентіс, Джеро та Алвес, а також я, агент Стілінскі, відправилися за вказаною у документах адресою, аби перевірити свої здогадки. Поставленою задачею був арешт злочинця у разі його виявлення або цілковите знищення. — Емілі робить паузу. — Ми не знищуємо порушників закону, до речі. Ми їх ліквідовуємо. За потреби.
Стайлз енергійно киває, і Емілі, помітивши це, продовжує читання:
— У клініці за адресою… Так… Ага. Лікаря Гатчінса виявлено не було, його перелякана, але дуже симпатична, — Емілі грає голосом так, що Спенсер помічає, як Стілінскі втискається у крісло, — асистентка люб’язно повідомила нам його домашню адресу. Команда ВАП виїхала на новий об’єкт. Так, ще кілька речень я пропущу, нічого суттєвого… — Емілі перегортає листок і поправляє окуляри, давлячи тяжке зітхання.
Стайлз нервово облизує губи, а потім — Спенсер готовий заприсягнутися — видає короткий звук, схожий на нервовий смішок. Невже згадав, що написано?
— Лікаря Гатчінса, яким насправді прикидалася клята стриґа, вдалося знайти у печерах неподалік будинку, в якому типу проживав сам лікар. Ця тварюка якраз збиралася поласувати ще, на щастя, живим Мартіном Б’юкензом, який вже навіть плакати від страху не міг. Агентам Ріду та Джеро вдалося відволікти стриґу коротким окликом, але це падло здаватися не збиралося. Зрозумівши, що її викрили, вона почала битву за власну здобич. Я, агент Стілінскі, мав завдання вивести дитину з-під ймовірного вогню, тому мені було необхідно пробратися повз цю смердючу купу лайна на ніжках непоміченим…
Спенсеру водночас дуже соромно і дуже смішно. Особливої гостроти відчуттям додає серйозність, із якою Емілі читає звіт Стайлза.
— З першого разу це не вийшло, бо ця паршива тварюка відкинула мене до протилежної стіни печери. Однак я маю досить сильну і натреновану спину, через що мої внутрішні органи навіть не вивалилися назовні, а залишилися на місці. За якусь хвилину я встиг отямитися і повторив свій маневр. Дістатися до постраждалого Мартіна Б’юкенза я зміг за чотири хвилини, допоки на себе відволікали увагу інші агенти. Однак вони, — Емілі робить паузу, — це закреслено… Однак всі ми зрештою не врахували досить велику швидкість цієї паскуди, а також факт, що розпекти залізо, яким і можна грохнути цю скотиняку, займає час. Саме тому клятій стриґі вдалося розкидати агентів Ріда та Джеро у різні боки і, присягаюся, немов підлетіти до мене. Я затулив собою дитину і спробував дістати пістолет, котрий встиг сховати через близькість до неповнолітньої особи. А потім ця… — Емілі голосно зітхає, стягує окуляри і, склавши долоні перед собою, уважно дивиться на Стайлза. — Мені продовжувати?
Кинувши погляд убік, Спенсер щиро дивується картині, яка йому відкривається.
— Ну ви ж уже почали, — Стайлз усміхається на всі тридцять два. Ще й так яскраво, що хочеться або надягти сонцезахисні окуляри, або заїхати по цих самих зубах книжкою.
Емілі хитає головою:
— А потім ця бобряча срака роззявила пащу.
Спенсер давиться сміхом, тому опускає голову, аби його, він певен, дурнуватий вираз обличчя не сильно засмутив Емілі. Щоправда, думає він, вона й сама трохи веселиться з усієї цієї ситуації. Але ж посада не дозволяє обходити увагою подібні речі…
— Стілінскі, — починає вона, ховаючи листок зі звітом у відповідну теку, як той вибухає невдоволенням:
— Гей! А чому ви зупинилися? Там далі є шматок про героїчне врятування моєї ду… мене і малого Б’юкенза відважною агенткою Прентіс! Я детально розписав, як ви знесли цій падлюці пів голови одним прицільним пострілом! Те, як стриґині мізки розтікалися по моїх кросівках я волів би пропустити…
Емілі перериває його потік слів слабким ударом долоні об стіл.
— Але не пропустив. Тому досить. — Вона знову сама серйозність. — Стілінскі, я не жартую. Якщо ти за наступні кілька справ не виробиш звичку заповнювати звіти сухо і... м-м-м... відповідальніше, як того вимагає твоя посада, самостійно, то я попрошу Ріда зайнятися твоїм навчанням. На цьому в мене все.
Судячи з кинутого Стайлзом у бік Спенсера погляду, у труні той бачив додаткові заняття під час роботи. Чи це він так реагує на те, що вчити його буде сам Спенсер?
— Я вас зрозумів, міс бос, — похнюплено відповідає Стайлз, в один момент розгубивши весь свій запал.
— Стілінскі, — Емілі дивиться на нього ду-у-уже прискіпливо.
— Та що? — скидається він.
— І з цими фамільярностями ти б теж підв’язував уже. Не міс бос, а мем або агент Прентіс.
Піднімаючись зі свого місця, Стайлз киває:
— Слухаюсь, міс бос. Йой, тобто…
Спенсер прикушує нижню губу, аби навіть не усміхатися зайвий раз. Емілі ж закочує очі:
— Іди вже!
Повторювати двічі Стайлзу не треба. За кілька секунд за ним тихенько стукають двері. Спенсер та Емілі грають одне з одним у гляділки з пів хвилини, перш ніж синхронно починають сміятися.
— Ну і що з ним робити? — запитує вона, потираючи перенісся.
— Я б рекомендував змиритися, але ж це не твій варіант, — м’яко відповідає Спенсер.
Емілі жартівливо погрожує йому пальцем:
— О ні, розумнику, це точно не по мою душу.
***
Через чверть години Спенсер заглядає до Стайлза знову. Той, на щастя, не спить, а, набурмосившись, стоїть біля вікна і щось зацікавлено розглядає крізь жалюзі. Спенсер, кахикнувши, привертає до себе увагу.
— Я знову зробив щось не так? — бурчить Стайлз, обернувшись.
Спенсер скидає догори руку, якою тримає стосик паперів.
— Поки ні. Емс передала тобі мої звіти із останніх справ, аби ти міг ознайомитися із тим, як їх варто зрештою складати.
Вираз обличчя Стайлза неможливо інтерпретувати однозначно — він виглядає, ніби змирився зі всіма бідами, які випали його на долю, і водночас так, немов його зараз знудить залишками вчорашньої гулянки. Але він лише киває і забирає у Спенсера запропоновані документи.
***
Відвідини кабінету Стілінскі наприкінці робочого дня водночас і розчаровують Спенсера, і веселять його ще більше. Стайлз не читає, він знову спить, усе ще пускаючи слину на документи, але цього разу купка паперів, що підпирає його щоку, набагато об'ємніша. Придивившись, Спенсер розуміє — це ж ті самі, чорт забирай, його звіти, вручені Стайлзу для ознайомлення.
— Якого біса, Стілінскі? — за кілька секунд скоротивши відстань між ними, шипить Спенсер і висмикує з-під його голови власноручно заповнені документи.
Від зустрічі зі стільницею голову Стайлза рятує тільки те, що тепер він підклав під неї ще й праву руку. Усе ще не розплющуючи очей, він смішно, майже по-дитячому, прицмокує і неспішно пояснює:
— Ти просто дуже цікаво пишеш звіти, чуваче. — Ліниво почухавши ніс, Стайлз позіхає і продовжує: — Це, знаєш... затягує... В прямому сенсі.
До правої руки на столі додається ліва, після чого Стайлз відвертається в інший бік, явно маючи намір продовжити свою робочу фієсту.
Спенсер дивиться на пачку звітів, затиснуту в пальцях, шумно видихає крізь зуби і підводить очі до стелі.
Іноді він чесно задається питанням, чому досі не пішов із ФБР.
А відповідь, здається, до божевілля проста.
Ні, Бюро не розвалиться, злочинці не перестануть творити свої справи, агенти не втратять своєї роботи і навіть Земля не зійде зі своєї орбіти.
Усе набагато прозаїчніше.
Емілі просто не витримає заповнювати звіти за всю команду.