Work Text:
Ви колись замислювалися, як до Гелловіну ставиться одна із його найпопулярніших,
мені дивно казати це слово, маскотів. Я вам відповім – я ненавиджу це свято. Ви не здивуєтеся, але 31 кількість смертей зростає в безліч разів. Кому з ними розбиратися – мені. Не подумайте, що я не хвилююся долями тих нещасних. Моє серце кожен раз крається, коли я бачу нещасну душу, котра не обрала цукерки. Або ту, в котрої взагалі не запитували.
Серед цих бідолашних, я завжди пам'ятатиму одну історію. Еш Лінкс. Всього вісімнадцять років. Дитя, котрому судилося звернути гори. Я рідко слідкую за смертними, та його поведінка змушувала мене наглядати за ним частіше, ніж певно цей сміливець потребував. Я завжди мала два почуття до нього – захоплення та співчуття. Ніхто, ніхто за мільйони років існування світу не пережив таких страждань, як Еш. І ви не знаєте мого щастя, коли я побачила біля нього Ейджі. Забудьте за Ромео та Джульєтту, нічого не перевершить смутку історії цих двох. Моє око любувалося цим світлим промінчиком в чорній темряві життя Еша. Вони були тим самим найсвітлішим почуттям, яке здавна батько вчив берегти. Але на жаль, всьому приходить кінець.
Ця історія закінчилася в передмісті. Маленький будинок, котрий Еш та Ейджі купили після кінця всього того жаху, що творися. Вони сподівалися, що все закінчилося. Та я читала його книгу життя та знала, що слідує далі. Маленький хлопчик у костюмі гарбузового пюре на Гелловін, з милим кошиком для цукерок, запитав просте питання: “Цукерки чи смерть”? Ще не встиг Еш відповісти та насипати цукерок, як пролунав простріл. Пряме попадання в голову. Я вийшла з-за дерева, де спостерігала за тією картиною. Дух Еша швидко зрозумів, що настало, бо вже стояв над своїм тілом.
— Смерть не любить ходити за мертвими на Гелловін.
— Лише до обраних. Я бачила тебе. І знаю, що буде далі. Чи хочеш знати ти?
— Ні. Я не витримаю. Пішли.
Коли я взяла його за руку, він почав рухатися, але згодом зупинився.
— Скажи лише одне. Ейджі…
— Ніколи тебе не забуде. Ти будеш першим та єдиним.
Привиди не плачуть. Але мені здалося, що його очі стали мокрими. Мені й самій хотілося плакати.
— Еше, тебе я хотіла б не забирати найбільше. Але не я пишу книги життя, я лише виконую їхню волю. Тому пройдімося наостанок цією вулицею. Під світлом ліхтарів я розповім тобі, про потойбічне життя