Work Text:
Я впала на щось неочікувано мʼяке, але не спішила відкривати очі. Навпаки, сильніше їх примружила, коли без запрошення уявила цівку крові, яка витікає з мого вуха. Болі не було, але я знала, що це може бути шоковий стан.
Як у фільмах. Коли герой підводиться на ліктях після падіння. Не відразу розуміє; спочатку навіть відчуває полегшенням, що пережив нещасний випадок, що живий. Щось говорить. Може навіть щасливий. Намагається піднятись, але не виходить. Камера, як і погляд героя переходять на ноги. Інший ракурс. І стає зрозуміло, що там порожнеча. Ніг немає, лише криваве місиво на тому місці, де повинні починатись кінцівки. У такі моменти герой починає кричати.
Це зайняло скількість часу, поки я уявляла, яке це відчуття, виявити, що половини тебе немає. І прийшла до висновку, що усі мої кінцівки цілі. І в цілому, я не дуже постраждала від падіння. Але я милосердно дозволила собі не спішити. Хвилька, щоб зібрати думки до купи, перш ніш зіткнутись з реальністю та відкрити очі. Я визнаю, що більшість моїх переживань були нераціональні. Страх – нераціональний. Але було інше почуття, яке у даному контексті ще більш недоречне, ніж страх відкрити очі. Необґрунтований сором.
Щось подібне я відчувала, коли впала з гойдалки на старий паркан в одинадцять років. Мені пощастило, що паркан був настільки хиткий, що просто завалився разом зі мною. Я нічого не зламала, відбулась незначними подряпинами і двійкою синців. Жодних зламаних брусків не прокололи фатально живіт. Вдале падіння. Але я лежала примружившись, аж поки до мене не підбігли дорослі. Мені було соромно відкривати очі, бо я впала і зламала паркан. Не страшно, а соромно.
Ці ситуації зовсім не схожі між собою. Ну, крім очевидного – падіння. А найбільше вони різняться тим, що зараз до мене не підбігають стурбовані дорослі. Суцільна тиша.
Насправді ні, тиша не в буквальному розумінні. А така, яку жителі мегаполіса шукають втікаючи з міста у сільську місцевість. Тиша глушини.
Та це ж болото!
Я відкрила очі та підвелась. У голові закрутилось від раптового підйому, і пару хвилин я блимала, перш ніж пелена темряви спала з очей. Навколо мене суцільний молочний туман. Я бачила не більше ніж на відстань витягнутої руки, і не можу сказати з певністю, де я.
Болото?
Дивне відчуття, коли відповідь приходить радше інтуїтивно, пропустивши бюракратичну послідовність роздумів. Я навіть ніколи не бачила болота. Поміркувавши, я знайшла пристойні аргументи на користь – мʼяке падіння.
І запах.
Господи, це ж було буквально під носом. Такий торф'яний запах. Я навіть ніколи не нюхала торфу, але, якщо ця гниль щось інше, то.. не хочу знати. Один крок, і моя нога з хлюпом провалюється у воду по коліно, аж поки не звалююсь назад, перенісши вагу на іншу ногу, яка мала під собою більш-менш надійний шматок землі.
Таки болото.
Розумію, мені пощастило. Падіння на мох, не найгірше, що могло статись. Та й “політ” був не більше ніж.. два? Три метри? Могло бути гірше. Наприклад, впасти в трясовину.
Плесь!
Наприклад, мене повільно зжеруть комарі. Ще може бути набагато гірше.
Витираю кров з руки та озираюсь. Наскільки велике це місце і чи є тут щось інше? Краще? Гірше? Я не уявляю, що робити далі. Хочеться розплакатись, але немає сенсу розводити мокроту. Тут і так достатньо вогко! Я десь між розпачем та істерикою. Просто сміюсь. Сиджу в болоті й намагаюсь бути кумедною. Правду кажучи, жалюгідні спроби.
Я знала, що рано чи пізно таке може трапитись зі мною.
Було достатньо причин, щоб вважати, що це лише питання часу. Я могла б приготуватись, що і намагалась зробити, але чи можна бути готовим до чогось подібного? Навіть, коли усі факти вказують, що це реально, відмовитись від безпечних підвалин, на яких ми будуємо своє уявлення про світ, важко. Коли думаєш, що ти вже змирився і прийняв цю думку, залишаються сподівання, що це лише невдалий жарт. Правдоподібна омана. Ти не можеш цілком повірити; поки це не сталось з тобою, жевріє надія.
Вісім років тому.
Звичайнісінький ранок, який цінуються лише у ретроспективі. Ми не знаємо, коли такий ранок може стати останнім. Та і розуміння ніяк не допоможе цінувати кожну мить. Це складно. Набагато легше тонути у тузі за втраченими митями, ніж жити без жалю.
Занадто просто. Ось як це сталось. Не було якихось зловісних передвісників. Жодних не було. Ми обговорювали наступні вихідні. Я опустила погляд на тарілку, а коли підняла, мами вже не було. Тато дивився злякано. Потягнувся рукою до мене, але не встиг. Зник. Блимнула очима і він зник. Швидше за секунду. Він би не встиг заховатись під стіл чи піти з кімнати. Просто зник.
Мене вирвало в тарілку.
За істерикою не пам'ятаю, як саме викликала поліцію. Я вибігла надвір. Подзвонила я чи хтось із сусідів? Коли заспокоїлась, то виявила себе в кріслі. Напроти на синьому старенькому дивані у нашій вітальні сиділи чоловік і жінка у формі. Трохи далі на столі стояли залишені напризволяще три тарілки. Лише декілька годин тому ми розмовляли про цей диван: час було давно його викинути на смітник та купити той новий; небесного кольору, який так сподобався мамі.
Говорила переважно жінка.
— Дівчинко, як тебе звати?
Моє імʼя? Хіба це важливо зараз?
— Не треба хвилюватись. Ми допоможемо тобі, але потрібно, щоб ти назвала своє імʼя.
Я назвала.
— Твоя дата народження та місце проживання?
— 15.06.1999. Я проживаю тут.
Якби не витріщалась на три покинуті тарілки на столі, то, напевне, помітила б, що усмішка жінки стала менш привітною. Але, якби помітила, чи зважила б на це? Щоб усвідомить, що сталось, знадобиться набагато більше часу.
— Розкажи нам, як ти опинилась у цьому домі?
— Я тут живу.
— Ні, це не так. Можеш розказати нам. Не бійся. Але тобі треба говорити нам правду, щоб ми змогли тобі..
— Що..
..вони верзуть? Зараз важливіше..
— ..допомогти.
— ..мої батьки зникли!
Парочка на дивані безслівно переглянулась.
— Коли ти їх бачила в останнє?
— Годину тому, на кухні. Ми снідали.
— Вони втекли без тебе?
— Вони не тікали. Вони зникли.
Чоловік, який попередньо мовчки щось відмічав у чорній теці, різко вдарив нею об скляний журнальний столик. Він виглядав злим.
— Ти проникла в дім разом з батьками?
— Ні. Це наш ді..
— Досить! Ти вже достатньо доросла, щоб розуміти, що проникнення в чужі будинки – злочин.
Жінка, якось неохоче поклала руку на лікоть розгніваного “злого” копа. Якась відсторонена частина мене, зауважила, що їй варто з більшим ентузіазмом грати свою “добру” роль, щоб отримати мою прихильність.
— Ми хочемо тобі допомогти.
Вони пильно дивились на мене. Щось говорили. Хмурились, посміхались, погрожували. Я ніби їх і розуміла. Вони говорили зрозумілою мовою, але їх слова немов розбивались об мене і падали безшумно під ноги на килим між нами. Ціла купа речень, які розсипалась на окремі слова. Я намагалась розібратись, але та купа слів все більше втрачала сенс.
— Отже, поїдемо у відділок.
Щось зовсім не так.
— Можна мені до туалету?
Як зрозуміти, чи ти близький до божевілля? Це було б найпростіше пояснення. Тоді я ще не знала, що втратити розум не так просто, як показують у фільмах. Відображення у дзеркалі було наляканим, але ще досі моїм. Таким як вчора. Здавалось нормальним.
Коли я вийшла з туалету, у домі було пусто. Чоловік та жінка просто пішли. Я виглянула у вікно, їх біло-синє авто покидало паркувальну зону перед будинком. Чому вони..? Якщо це був жарт, то сміялись очевидно з мене.
Але це не виглядало, як жарт.
Я вирушила на пошуки. Очікуючи, що з кабінету, а потім зі спальні: спочатку моєї, потім їх, а коли й там ні, то сподіваючись, що з гардероба – вистрибнуть батьки. Я була готова визнати, що хоча це невдалий, але дуже ретельно підготовлений розіграш.
Цього не сталось. Блукала кімнатами, поки ноги не привели мене до столу. Тарілка була лише одна. Куди ділись інші? Їх прибрали ті двоє? Навіщо? Вони взагалі з поліції? І купа інших питань, які жужали навколо основного: що до біса відбувається?
Одна думка вдерлась до моєї голови. Сама переконайся. Шептала вона мені. Я повільно пішла до передпокою. Просто про всяк випадок. Іноді, у кожного бувають дурнуваті припущення, але це не те, у що ми реально віримо. Це просто безглузді припущення, які не сприймаються серйозно.
Коридор був звичайний. Пофарбовані у білий двері, килим на деревʼяній підлозі, кремові стіни, вішак. Я притулилась спиною до дверей, та підняла очі на стіну. Моторошно. Я б не відмовилась від компанії навіть того неприємного чоловіка-копа. На стіні навпроти висіло фото знайомого паркану, за ним виднівся дах нашого будинку. Будь-хто б сказав, що дивний ракурс для знімка. Неправильна композиція.
Це не те фото, яке вішають в позолочену рамку. Я точно знала, що не так. На фото бракувало нас. Мами, тата і мене. Ми зникли. Розчинились з фото, так само як розчинились батьки у повітрі. Наче ма-гі-я.
Але якщо вони зникли, то чому я досі тут?
Повертаючись до болота, я знала, що рано чи пізно це станеться, але все одно не була готова.
Я з'явилась на іншому боці за крок до світанку.
На болоті час вимірюється не так, як ми звикли. Тут немає дня чи ночі. Постійно панують лише сутінки, гнітюче сіре небо та оманливі молочні тумани. Єдина коротка мить, коли все ненадовго змінюється – це світанки.
Коли між туманом і похмурим покровом неба з'являється вузька щілина, її повільно затоплює світлом ранкова зоря. Тоді біла патока, яка зазвичай хижо облизує болото, стає прозорішою. Її розсіюють промені від ніжно-рожевих до криваво-пурпурних. Між темно-зеленим мохом і блідою травою виблискує, як ртуть, вода.
Ця коротка мить світанку дуже рідкісна на болоті. Зоря має свою думку, коли їй вставати над болотом і чи робити це взагалі. Тут вона фрилансерка.
Я ще не знала, як того дня мені пощастило. Не помічала, наскільки загрузла у розпачі, спогадах та жалю. Але трохи мерехтливого світла, перетворили болото на чарівну магічну кулю. Так гарно, що хочеться плакати.
Краса не може врятувати світ, або може, просто не хоче.
Від того самого ранку мати план стало життєво необхідним. Це те, що дозволяло триматись в тій реальності так довго. Я сумлінно вибивала собі місце. Щоденно.
План, щоб автобус зупинився на моїй зупинці; план, щоб розрахуватись на касі… Хоча останнім я зловживала.
Напевно, я мусила зникнути разом з родиною. Залишити по собі пустий будинок, який став би місцевим будинком на пагорбі. Наступні роки я не просто відчувала себе зайвою, була фізично зайвою. Усі навколо наче не помічали моє існування. Коли говорила, людям було важко зосереджувалися на моїх словах, немов я шум на фоні. Спочатку ти його чуєш, але чим більше слухаєш, тим більше не звертаєш увагу.
Друзі, далекі родичі, сусіди продовжували жити спільним життям, частиною якого, я колись була, хоча ніколи не дивилась на це з такого погляду. Я помітила, що мене викинуло зі суспільства лише опинившись за його бортом. Втрата сімʼї була нестерпна, але самотність перевершувала все.
Аж поки я не помітила, що я таки не одна. Були інші. Схожі на мене. Люди, яким не вдалось зникнути відразу. Вони зникали поступово.
Впізнати один одного було не складно, просто ловиш на собі погляд. Коли тебе постійно не помічають, прямий погляд відчувається неймовірно гостро. Кожного разу до мурашок по тілу. Кожного разу це як рулетка, бо не знаєш, як довго той інший зникає, як добре тримається свого розуму.
Якщо ти вже випав за борт, то швидше або повільніше не грає ролі коли, ти все одно потонеш. Чи краще сказати розтанеш?
Коли повертаєшся, щоб сказати щось, а поруч нікого немає. Знайомо? Примарне відчуття чиєїсь присутності. То може ви вже когось втратили, але не памʼятаєте про це. Скількох? Перевірите свої стіни на наявність парканів у золотих рамках.
Поки він не зник, ми разом збирали інформацію про зникнення. Просто, щоб було спокійніше. Невідомість лякає дужче. Я не памʼятаю, як він виглядав, чи навіть його імʼя. Можливо, він не називав його. Я навіть не певна, що цей хтось він. Може вона?
Кожні 90 хв хтось зникає. Переважну більшість – 75% знаходять живими упродовж 24 годин. Лише 5% будуть зниклими понад тиждень. Однак з кожним поколінням 4,5 мільйони людей загублені назавжди. Це лише ті, кого фіксують.
Мої батьки, наприклад, стерті повністю. Їх памʼятаю лише я, і то з кожним днем все менше.
Нещодавно у новинах був випуск про зниклу акторку. Через два тижні, у кримінальних новинах показували речі та фото загиблої, яку не змогли ідентифікувати. І, чорт забирай, це одна й та ж людина. Відома акторка, яку за два тижні забув весь світ…
Не всі зниклі повертаються. Якщо повертаються тільки трупи, можливо добре, що їх не памʼятають. Ми не знайшли жодної забутої людини, яка б повернулась живою.
Серед всього цього мороку, обнадійливим є те, що за статистикою зниклих більше, ніж невпізнаних трупів.
Повертаючись до болота, схоже мені випав шанс перевірити статистику особисто.
Тепер озираючись навколо, можу напевно оцінити безнадійність свого становища. Однаково безлюдний краєвид боліт вражав своєю недоторканістю. Вибивалось з пейзажу лише одне єдине крислате дерево недалеко від мене. Його стовбур, як і гілля виглядали білими та гладкими, немов кістки. Беззаперечно мертве, але гарне. Дістатись до нього здавалось правильним рішенням, подобою на хоч якийсь план, якого я так потребувала.
То був гарний план. Простий, а значить певний. Не має жодної причини, щоб докоряти собі за його повний провал. Я стараюсь втішитись, що це дійсно найкращий варіант, на противагу єдиній альтернативі – не мати плану. Але щось, не втішає.
Я шукаю шлях у болоті здається вже вічність, хоча навіть не певна, що він існує. Може тут тільки болото. Лише я і болото. Але не можу повною мірою ненавидіти це місце. Воно дивовижне.
По-казковому прекрасні, срібно-зелені краєвиди, не зіпсувати навіть гнилуватим присмаком торфу на язику. Небо, усіх відтінків сірого — від теплих каламутних до холодних білих, мов титан нависає над болотом, захищаючи від палкого сонця. Ночі, хоч холодні, але такі короткі, що я можу всю ніч палити трухлі кущі, щоб зігрітись. Бліда трава, має запах схожий на полин. Непроглядний туман при світлі вогнища став навіть затишний, наче ковдра.
Я не можу правдиво ненавидіти болото, але ненавидіти все, що я втратила: диван, подушки, білизну, каву з банановим молоком, метро, книжки, усе, чого в мене немає і щось, чого я ніколи не мала — можу. Я ненавиджу думку, що вихід є завжди без уточнення який. Я ненавиджу, що доводиться вбивати і їсти м'ясо без солі. Ненавиджу, прокидатись від того, що скотилась у воду лицем. Деякі речі з цього списку більш жахливі, інші — менш. Я можу дозволити собі однаково сильно ненавидіти все в болоті, якщо це не спосіб жаліти себе.
Їх було дві: гладка яскраво-зелена і гидка в бородавках земельного кольору. Спіймала їх на другий день. Кажуть, людина може прожити без їжі декілька тижнів, головне, щоб була вода. Що ж, я падала без сил в першу ж ніч. Коли йдеш болотом, доводити себе до стану живого мерця такий собі варіант. Тож ту, яка гарна, відпустила. Згадався вислів “вбивча краса”. Іншій пощастило менше.
Найгірше, що немає солі.
— І що, після місяця блукань по болоту, ти мене з'їси? Тобто я страждала, щоб мене ПРОСТО з'їли?
— Два тижні.
— Що?
— Ти тут лише два тижні.
— Немов пів життя.
39% утоплеників помирають не тому, що не вміють плавати, а тому, що запанікували. Так само говорять і про трясовину, мов не панікуйте, щоб вибратись треба розслабитись і т.д. Хто скаже правду утопленику?
З трясовиною принцип дещо інший. Шансів вибратись, коли ти в трясовині, а навколо ні душі, насправді так мало, що панікувати просто... ну, знаєте, немає сенсу.
Вона зжере вас швидше, ніж ви думаєте. Кожен глибокий вдих прискорить кінець.
Тупо.
Мене обдурили метанові вогники.
Прокинувшись вночі, я побачила справжній караван. Дивні рогаті звірі запряжені в яскраву упряж, чоловіки зі списами йшли обабіч, жінки й діти сиділи на возах. Схоже бліда трава задурманювала не тільки комарів. Ілюзія була напрочуд реальна. Какофонія звуків; суміш вигуків, клекоту птиці в клітках, лаю собак, розмов і сміху. Мене кликали з собою. Десь на задвірках розуму я знала, що болото залишалось безмовним, але так просто виявилось повірити в примарну ілюзію життя.
Цієї ночі вперше зникли хмари, тож було видно зорі. Поки трясовина засмоктувала мене, я намагалась знайти знайомі сузір'я. Небо виявилось чуже. Я була дійсно далеко від дому. Злість, яка тримала мене останні дні, розвіялась разом з караваном. Не залишилось ні паніки, ні жодних шансів.
Колись давно я читала про людину з Толлунда: мумія торф'яних боліт. 4 ст. до н.е., знайшли на території Даній. Той чоловік так добре зберігся, що змогли відтворити його лице, навіть дізнались, що він їв перед смертю. Його вечеря була однозначно кращою за мою.
От, яка вірогідність, що колись, багато років потому, мене знайдуть і виставлять експонатом в музеї? Наближена до нуля. Але безперечно моє тіло буде законсервоване на віки. Дивне відчуття. Так себе відчували фараони перед смертю? Хах, точно не так. На відміну від мене, вони думали заздалегідь про компанію.
Залишалось не так багато подихів, на око — десять. Щоб перевірити, я почала зворотний відлік. Останній практичний дослід, краще, ніж нічого. На п'ятому вдиху подих збився. Щось величезне пролетіло наді мною, закривши зорі. Думаю, на цю мить я дійсно була незворушна. Навіть трясовина завмерла. Однієї миті я була в болоті, а іншої.. у кігтях? Мене висмикнуло на диво легко, немов і не було обіймів в'язкої смерті.
— А це ти добре описала концепцію життя людей. Поки живете — страждаєте, потім просто вмираєте. — Змій реготнув. — Зараз у тебе пришвидшена програма.
— Міг би ще пришвидшити. Який сенс у стражданнях?
— Тоді ти б не прокоптилась болотом. Вважай, з першого сорту, піднялась до вищого.
— Жартуєш? Я вже на пів складаюсь з жаб. Скоро бородавками покриюсь. Не знаю, що більше дивує, чого я досі не квакаю чи чого ще розмовляю! — Під час моєї обуреної тиради, я емоційно розмахувала руками, щоб окреслити масштаб трагедії, і між тим відігнати комарів. Я б і далі продовжувала, якби не раптова думка:
— Ти їси жаб?!
Змій у моїх очах раптово підвищився до підступного диявола. Болото, вже не здавалось нескінченним лабіринтом, це була пательня, куди мене, як головну страву, обережно скинули. Щоб не зіпсувати вигляд до повної готовності! Я ходила по величезній сковорідці...
— Не думаєш, що це трохи не практично? — Поки я шукала нитку розмови, Змій підійняв те, що, мабуть, було бровою. Цей погляд намагався оцінити мої розумові здібності та схоже, вираз розгубленості на моєму лиці, його не вразив. — Я ж не кит, а жаби не мальки. Як ти це уявляєш? Цілий день буду ловити пристойний обід... І що нещасні квакушки хоч смачні?
— На смак, як курка, що відростила жабрі, — не задумуючись відповіла я.
— Моя знайома курка образилась би.
— Змій дружить з куркою?
— Коли не голодний.
— Тоді можеш дружити зі мною.
— Гарна спроба.
— Нічого втрачати.
Коли маєш вічне життя, то не рахуєш роки. Вони все одно розсипаються піском крізь пальці. Колись давно Змій обрав бути змієм. Вони сказали, що це його покарання. Дідько лисий! Це був порятунок. Найгірше для Змія було варитись серед бридких людей і бути таким же бридким.
Так добре було б зовсім не пам'ятати, як це бути людиною. Втратити усі людські спогади. Полонителі Змія сказали, що забуття не для нього. Занадто просто для покарання. Хотіли, щоб Змій пам'ятав те, що навіки втратив. Пам'ятав і шкодував.
Так, Змій дійсно довго пам'ятав, але навіть не думав шкодувати. Перші тисячі років, він просто їх ненавидів. А на другу тисячу, почав поволі забувати. Памʼять та вічне життя – не сумісні, щоб там не задумували його полонителі. Рано чи пізно усе забувається. Спочатку хороше, потім набагато, набагато пізніше забувається погане. Але забувається. Як фотографія, яка хоч і зберегла момент у вічності, з плином часу втрачає колір. Тягне, як старий шрам, але вже не болить.
Особливої різниці між тим, щоб бути змієм чи людиною немає. Насправді різниця лише в руках. Дотики дивна річ. Іноді, я прокидаюсь з відчуттям тепла від горнятка гарячого чаю. Фантомне відчуття. Уже тисячі років Змія не було рук, аби щось тримати, не говорячи про горнятка. Або, це смішно, йому снились рукостискання. Дотики від теплих шершавих рук, від маленьких вологих, сильних холодних. Такі різні дотики. Купа рукостискань.
Іноді обійми.
— Ти можеш повернутись, – якось сказав Змій, – я можу відправити тебе назад у твій світ до батьків.
— Що? Як Це?
— Та просто. Якщо хочеш, я відправлю тебе назад.
— Але..
Це було дуже неочікувано. Тобто у цьому взагалі не було сенсу.
— У чому підступ? – врешті запитала я. Повинен бути якийсь підступ. Завжди є.
— Ну, я б не хотів відповідати. Тобі це не сподобається.
— Так не вийде. Як я можу вирішити, чи хочу, якщо не знатиму що.
— Усе це болото, і раніше – твоя вигадка. Як і я.
— Хочеш сказати я втратила глузд?
Ну, у це не так вже важко повірити, стільки років на самоті, очікуючи зникнення. Хто завгодно здурів би, подумала я.
— Типу того. Але я кажу: і раніше. До болота.
—
— До болота, – повторює Змій.
До Болота. До Болота. До. До. До. Болота. Болота. Болота, – відлунює його голос. Що було до болота?
— Вони зникли. Я жила сама.
— Не зовсім так.
— Це ж повна дурня!
— Я казав, тобі не сподобається.
—
—
— І як це буде? Ти мене вилікуєш? Я просто повернусь до батьків? До нормального життя?
— Не я. Ти сама. Якщо захочеш, можеш повернутись до них. Завжди могла.
Завжди могла. Це звучить дивніше за все.
— Чому, якщо ти – це я, якщо завжди могла, чому я досі тут?
Змій дивиться засмучено. Не хоче відповідати. Я знаю, що не хоче, бо я завжди знаю, що хоче чи не хоче Змій. Це стає таким очевидним, що, мабуть, нема сенсу продовжувати розмову – я знаю все, що він скаже мені.
Змій – такий Змій.
Як довго тут, що забуває, що він був людиною?
Як довго тут, що спогади перестають хвилювати його? Як довго тут, що забуває...
Як довго я тут?