Chapter Text
- Шо ти рота роззявив? По-дурному виглядаєш, - щуриться Каґеяма роздратовано, думаючи “цей курдупль як залипне на щось то й знову загубиться”.
- Кагеяма! Глянь-но! Це ж Велика Ведмедиця! - тиче пальцем в небо Хіната з таким захватом, ніби там волейбольний матч показують.
Каґеяма незадоволено пирхає, але все одно підводить погляд до неба. Хаотично розкидані по чорному небу зірки ніяк не нагадують йому ведмедів, ні великих, ні маленьких. Єдине, що зачепило цікавість Каґеями, це те, якими яскравими видавались зірки тут, на відміну від міста.
- Нісенітниці. З яких пір ти профі з сузір’їв?
Хіната сміється, щиро, як дитина, і переводить погляд на Каґеяму. Його очі виблискують яскравіше за якісь там зорі, на які, чесно кажучи, Каґеямі начхати. Хіната штурхає його в плече ліктем.
- Досі дивно, що ти розумний лише на вигляд.. або на полі, - починає зі злегка розтягнутою посмішкою Хіната, але продовжує одразу, не даючи іншому завестися, - мама нам з Нацу в дитинстві показувала як знайти різні сузір’я. Пам’ятаю зараз лише Ведмедиць… Щось згадалось…
Каґеяма дивується. Він навіть не встиг як слід розізлитись на курдупля за звичні провокації, так різко, і при цьому вміло, Хіната перевів тему розмови. Вони рідко розмовляють про щось окрім волейболу чи школи, тому особисті теми були чимось незвичними, навіть трохи ніяковими, для більш закритого Каґеями. Що ще більше зачепило Кагеяму було те як Хіната сказав це. Ця теплота і гірко-солодка ностальгія в його голосі, ці великі, завжди широко відкриті очі кольору бурштина направлені в небо, цей дзвінкий смішок і як його неслухняне руде волосся стирчить між пальців, коли той зніяковіло чухає потилицю. Каґеяма сам не розуміє, чому не може ні поворухнутись, ні слова сказати.
- Ти витріщаєшся, - як лис всміхається Хіната. Дивно, коли гострий на язик Каґеяма не знаходить слів. Але він не може втриматись, щоб не подражнити його.
- У тебе глюки! - гримає Каґеяма і різко, мало не бігом, рушає вперед в сторону наметів, сподіваючись, що прохолодне нічне повітря швидко забере рум’янець з його щік, або, що на нього можна буде скинути провину, раптом хтось спитає.
Хіната ледь стримує задоволену посмішку і, злегка надувши губи, плентається за ним, гукаючи “Ну, зачекай мене!”