Work Text:
Сонце повільно ховається за обрій. Хмари — великі рожеві черепахи. Суґуру боляче на них дивитися і він примружує очі, а потім зовсім відводить погляд, щоби подивитися на Сатору. Той палахкотить чи то від задоволення, чи то від нещодавнього тренування. Папір шурхотить під його руками, олівець скрипить — Сатору щось напружено вимальовує.
Весь клас залитий сонячним світлом. Пахне деревом та пилом. Суґуру уважно слідкує за тим, як олівець рухається в чужих руках. Йому здається, що він от-от осліпне.
— Ти завтра поїдеш, — говорить він сам до себе.
— Нарешті, — додає Сатору.
Суґуру не розуміє, що він мусить відчувати від цього.
Літо було важким. Так він і каже. У нього відчуття, ніби він продерся через саме полотно часу і простору, лише б подолати ці декілька місяців, а вони вперто не хочуть закінчуватися.
— Так, дихати нічим, — відповідає Сатору, не підводячи погляд.
З вулиці чутно голоси інших учнів — вони дзвенять у повітрі. В класі — лише вони вдвох, і гудуть цикади.
Таке відчуття, що вони ховаються від усього світу, бо хто в здоровому глузді буде сидіти в задушливому класі, коли є вільна хвилина й можна піти куди захочеш. Суґуру не знає. А ще йому байдуже. І взагалі, його сюди притягнув Сатору. Спочатку здавалося, що той хоче чимось похизуватися, разказати щось, але в самому класі він втупився в папір і не промовив жодного слова, залишивши Суґуру нудьгувати поряд.
Цокотить годинник — відлічує хвилини до наступного дня, коли вони знову роз’їдуться на чергові завдання.
Якби стрілки годинника не рухались, то Суґуру подумав би, що вони застигли в часі, як комахи в бурштині.
Він тягнеться до банки з колою, що стоїть біля Сатору. Вона приємно холодна на дотик.
— Що ти там малюєш? — питає нарешті.
— Не знаю, — Сатору розгинається, оцінюючи результат своєї роботи. — Будинок якийсь виходить.
Він знов нахиляється, починає щось заштриховувати, зовсім не звертаючи увагу на те, як Суґуру присувається ближче, щоби подивитися. Малюнок якийсь незграбний, усе змішане докупи. Вензеля та колони. Хочеш побачити там казковий замок? Тримай. А хочеш крипти? Такі теж знайдуться.
Сатору притримує один край паперу рукою, щоб той не загинався, на інший ставить напівпорожню банку з колою. Олівець на декілька секунд зависає в повітрі, а потім знову починає енергійно рухатися. Креслить лінію. Вона така ж неухильно пряма, як груба правда Суґуру, як прагнення Сатору.
— Що будеш робити, коли повернешся з місії?
Камінь закладений в основу сумнівів. Будинок хитається.
— Не знаю, ще не вирішив. А ти?
Олівець робить різкий рух у пальцях Сатору. Сходинки неочікувано обриваються.
— Все те саме.
— А точно все буде як раніше?
Чи памʼятає Суґуру, що було до цього літа? Напевно, порядок, визначеність.
— А сам ти хочеш, щоби було як раніше?
Башточка хилиться і прагне звалитися донизу. Лінії креслення нерівні, вигинаються, мов хвилі. Життя в них таке ж хаотичне, як малюнок Сатору.
— Напевно. Шкода, що ми більше не працюємо вдвох.
— Я думав, великому Ґоджьо Сатору не потрібен напарник.
Кутики губ Сатору сіпаються вгору, олівець повзе вниз. Суґуру уважно слідкує за ним.
— З тобою мені було… краще.
А що приніс Сатору? Незручності, тому що той звик, що всі прогинаються під нього, а не навпаки. Фарби, бо його окуляри мерехтять у променях досвітнього сонця, а очі — у вечірній заграві. Сумніви, бо не знаєш, як жити без нього, але ж і з ним важко.
Вимальовується фронтон, а під ним — пілястри. Вони слабкі й зовсім не можуть встояти на місці.
— Ти жалів колись, що не зробив те, що міг зробити? — раптом питає Сатору.
Пілястри гнуться, прогинаються під вагою фронтону, пливуть, як відображення у воді.
Вони звикли говорити про складні речі, будувати плани й стратегії. Жодна із цих стратегій не навчила їх говорити про те, що вони відчувають.
Вони найсильніші. Вони носії унікальних технік. Вони…
… такі дурні насправді.
Суґуру заклякає на місці і втуплює погляд у папір. Відчуває, як Сатору поволі, немов ступає по крихкому льоду, нахиляється ближче до нього. Вони ледь торкаються один одного ліктями.
Лінії — пунктир, рука невпевнено тримає олівець. Стилобат розсипається на камінчики. Будівля без опори не може втриматися на місці й розпадається слідом. Химерні башточки беззвучно падають додолу.
— А ти б жалів?
Сатору, нарешті, підводить погляд. Дивиться задумливо й довго. І бринить, бринить, бринить. Струна натягнута.
— Так.
Хмари — великі плюшеві черепахи — неспішно пливуть по небу. Їхні кармінові краї палахкотять, як щоки Сатору.
Вони вдвох так і застигають у сантиметрі один від одного, поглинуті тишею, яка виникає за хвилину до спалаху. Сатору дихає важко і весь горить, тягнучись уперед. Але Суґуру не може зрушити себе з місця.
Літо було важким, йому було складно пробиратися крізь нього. Він так втомився. Але літо вже догорає.
— Не треба жаліти про свої рішення, — промовляє він.
Коли Сатору долає той останній сантиметр, Суґуру вже підіймається зі свого місця і йде до виходу з класу. Банка падає на підлогу, цокотить і закочується під стіл. Плями розповзаються на папері — башточки тонуть.