Work Text:
— Нам треба щось придумати грандіозне…
— …бо це Гелловін, а отже…
— …велика виручка.
— Ти прекрасно розумієш мене, брате.
— Ще й як, брате.
Кінець жовтня — гарний час для нових експериментів. Це розумів він, розумів і брат. Вони кожного року намагалися придумати якусь екстраординарну цукерку, аби здивувати усіх. Придумати так, щоби вони запам’яталися надовго. Колись ця манія доведе їх до популярності. Або до Азкабану.
Вони не вперше порушували шкільні правила. Не вперше замість того, аби спати, проводили години у закинутій вбиральні, готуючи свої нові проєкти. Щоправда, сьогодні було важче вибратися з вежі — Снейп люто розсікав коридорами, виловлюючи допитливих школярів. А чого ж не мати цікавість, коли Гоґвортс ставав «гарбузовим» за одну ніч.
Корені ретельно чистилися від своєї шкірки, аж до самої жовтої серцевини, щоб після лягти на дерев’яну дощечку, що просочувалася зіллям вогнестійкості заздалегідь. З кінчика чарівної палички зірвалося гаряче сухе повітря, яке повністю обійняло рослину. Не одну. Не дві. Не першу ніч вони оброблювали ледь не цілий мішок кореня. Не перетримати, щоб внутрішній сік не сконцентрувався та не зіпсував увесь смак.
Це було мистецтвом. І не просто підготувати корінь. Виділити з нього екстракт, повільно томити на вогні, аби він став тягучим, аби набрався терпкого смаку, від якого аж язик відніме. Лише після цього можна було додати перебите вугілля вогняного дерева та кинути дрібку солі. Великий вогонь, щоб від жару аж розчервонілося обличчя. Постійно помішувати й просто молитися, аби не з’явилися грудочки.
Фреду вдалося зберегти ідеальну текстуру солоної локриці, а Джордж навчився майстерно відділяти від зілля вогняного подиху краплину, аби обережно поєднати з перцевою настоянкою. Це було дивною сумішшю, але вона давала додаткове печіння у горлі та створювала чорний дим. Фред сам на собі це тестував, хоч Джордж не поділяв аж таких експериментів.
Те, що вони робили — не просто солодощі, не просто зілля. Коли локриця стала невеликою кулькою агатового кольору, сховавши всередині себе маленьку капсулу з зіллям, вони прийнялися за шоколад. О, скільки було витрачено нервів та часу на те, аби зрозуміти, як у звичайному казані та у закинутій вбиральні не просто розтопити молочні диски, а і зберегти їхню структуру такою, аби вони застигли у потрібній формі й смак не був перепаленим.
Вони зійшлися на тому, що ці цукерки будуть у формі драконів. Маленькі, не більше великого пальця, але щоб рухалися. У них лишився лише фінальний рух — оживити крила, зробити все так, аби було ще більше унікальності. З кожним новим помахом чарівної полички, з кожним новим промовлянням закляття дракон підіймався лише на два помахи крила, а після падав на холодну плитку біля ніг і танув. Джордж роздратовано кинув паличку на підлогу та відкинув голову назад, заплющивши очі. Втомився. Як же він втомився.
— Агов, — неголосний оклик Фреда, який вклав руку йому на плече та підбадьорливо стиснув. — Ти чого?
— Наче сам не бачиш, — Джордж опустив голову і глянув на брата. — Все псую. Геть усе.
— Та припини, — весело та безтурботно промовив Фред і підняв паличку Джорджа, щоб вкласти її у його долоню. — Це такі дрібниці, — він стиснув пальці брата у своїх руках. — Давай, у тебе все вийде. Я вірю у тебе.
Він вірив у нього.
Він вірив.
Вірив.
Він торкнувся власного відображення у вітрині «Відьмацьких витівок Візлів». Фред. Повернув голову вліво, аби побачити відсутність вушної раковини. Джордж. Були жарти. Скільки ж було жартів. А зараз нічого не було. Тільки спогади.
Знову Гелловін прийшов у вільну Магічну Британію. Знову крамниця повнилася покупцями, які бажали купити не тільки «витівки». Сміх, радість, задоволення — те, чого вони з братом так хотіли. Але тепер Фред жив лише у спогадах, існував лише у думках.
— Мені не вистачає тебе, — пошепки промовив Джордж і пішов до дверей крамниці, щоб нарешті її відчинити та начепити на себе маску безтурботності. — Мені не вистачає твоєї віри, брате.