Work Text:
Коли Драко Мелфою було вісім, мати зауважила, що його зухвалий характер більше притаманний левам, ніж зміям. Адже кожен справжній слизеринець народжується з вродженим розумінням дипломатії (макіавеллівського[1] різновиду) і базовою політичною хваткою.
Після цього Драко та його батько не розмовляли з нею цілий тиждень.
Але, на жаль, як би його не турбувало це твердження, Драко не міг знайти в собі снагу — ба навіть охоту — думати, перш ніж говорити. Слова мають силу. Це він розумів, і йому дуже подобалося те, який руйнівний вплив справляла на людей його доволі різка фразеологія.
У дев’ять він сказав Кребу й Ґойлу, що вони невиправні бовдури, які ніколи не матимуть успіху, і що бути його лакеями — це найбільш гідне досягнення, на яке вони можуть сподіватися. У десять він сказав Пенсі, що як примружитися, вона здаватиметься більш-менш гарненькою, але й близько не такою гарненькою, як Дафна.
З одинадцяти до шістнадцяти він проводив значну частину власного часу, виливаючи нестримні потоки люті на всіх, кого вважав нижчими за себе. Сусіди по гуртожитку називали його Королем дотепності; дівчата вважали його небезпечним у всіх сенсах… Це було Сповнене чарів життя. Життя, яке, як він був упевнений, приведе його до приголомшливих висот. Він буде вишенькою на вершках суспільства — купатиметься в шовкових простирадлах і грошах, ставлячи на місце Поттерів, Візлів і бруднокровок усього світу.
Але потім у його Сповнене чарів життя вдерлося огидне скелетоподібне втілення справдешнього зла, і саме Драко поставили на місце… знову, знову і знову.
Ніщо так не допомагає поглянути на речі під іншим кутом, як страх смерті (а ще зіткнення зі смертю і неспроможність заподіяти смерть). Просто неможливо стільки разів упритул зіткнутися з великим зрівнювачем і не усвідомити, що насправді всі рівні.
Той Драко Мелфой, який з’явився після війни, став більш похмурою і рефлективною версією себе колишнього. Він міг викликати повагу в інших, не відчуваючи, що частина його вмирає.
Проте — і за це він був удячний — іскра бешкетництва у ньому не згасла. Коли свіжі рани війни зарубцювалися, він почав відпускати все нові й нові дотепи з несилуваною посмішкою і жвавістю, що оживляла його. Він смішив своїх друзів. Одного разу він змусив Пенсі розплакатися.
(І за це він перепросив, гаразд? Заспокойтеся).
Він завалив чотири співбесіди. (Заради справедливості, ті потенційні роботодавці були колосальними недоумками та просто благали, щоб їх попустили).
Йому знадобилося п’ять років, щоб вибудувати складну смугу перешкод між центром миттєвої реакції мозку та голосовим апаратом. Він назвав цю доріжку «шляхом роздумів».
І це, пані та панове, стисла історія того, як Драко Мелфой навчився стримуватися й відкрив для себе мистецтво виваженої бесіди. У віці двадцяти двох років він був бездоганним Королем такту.
Недарма ж кілька днів тому Тео дефілював перед ним у картатій мантії найжахливішого відтінку фіолетового й питав, що той думає. Драко не відповів: «Ти схожий на таємне дитинча Дамблдора й Макґонеґел».
Він сказав:
— Тобі личить.
(Авжеж, Тео продовжував наполягати на чесності, по типу: «Ну ж бо, Драко… скажи нам, що ти насправді думаєш», — після чого Драко був слухняно відвертим. Ось так він і здобув синець на прекрасній шкірі свого плеча кольору слонової кістки: Тео жбурнув у нього преспап’є[2] у формі снича).
І на цій ноті перейдемо до демонстрації того, як він підходив до своєї повсякденної діяльності:
Саме бездоганний такт змусив його подякувати своєму ельфові-домовику за те, що той застелив йому ліжко вранці. Саме це змусило його тепло всміхнутися матері, коли він зустрів її дорогою на сніданок. Вона з надзвичайною серйозністю розглядала величезну квіткову композицію й запитала його, чи Драко вважає ту гармонійною.
Він не відповів: «Та мені до сраки. Так байдуже, що аж ніяково».
Він сказав:
— Вона прекрасна, мамо. Авжеж, прекрасна. Це ж твоя робота.
Вона променисто всміхнулася йому, воркуючи й поплескуючи його по руці у своїй задушливо-солодкавій манері. Вона завжди виявляла до нього ніжність, але після війни це почуття сягнуло свого піку.
Драко поспішно втік, бурмочучи про голод. Він попрямував до вітальні снідати, ввічливо киваючи намальованим предкам. Він не сказав своєму прадідусеві Септімусу, що бородавка на його носі бридка.
Батько вже сидів за столом і читав ранкового «Віщуна» із чашкою чаю під рукою. Його спина була рівною, довге сріблясте волосся було бездоганне, підв’язане шовковою стрічкою, комір темно-синьої ранкової мантії був ідеально вкладений, а відполірований ціпок із виблискуючим срібним наконечником незворушно парив у повітрі побіля крісла.
Драко не сказав: «Боже, з кожним днем ти дедалі більше нагадуєш карикатуру на безглузді аристократичні виїбони».
Він сказав:
— Доброго ранку, батьку. Маєш гарний вигляд.
Батько буркнув у похмурій, мовчазній манері, яку той успадкував із кінця війни: повна протилежність матері. Не дивно, що на той час вони фактично зненавиділи одне одного.
Драко налив собі чаю й попросив свою звичну яєчню-бовтанку з тостами, коли до нього підійшов ельф-домовик. Він скористався словами «будь ласка» і «дякую» з неабияким запалом. (Він бачив батькову зневажливу посмішку за газетою).
Він їв мовчки, дивлячись у велике вікно біля столу. Жування і споглядання були його щоденною дозою медитації, яка допомагала йому набратися сил на весь день. Він використовував цей час, щоб розібратися зі своїми ментальними труднощами. Це було дуже схоже на блокологію, якщо замислитися; тільки замість стіни він будував звивисту доріжку.
Поївши, він вийшов із кімнати, так і не промовивши жодного зі слів: «Адьйос, жалюгідний старий виродку. Насолоджуйся своїм нестерпним неробством».
Він сказав:
— Ну, я йду на роботу. Сподіваюся, твій день мине чудово, батьку.
Його батько зневажливо буркнув.
Драко думав про свою роботу, пролітаючи мережею порошку флу.
Він любив її. Попри довгі, виснажливі години, попри самовпевненого носорога, якого змушений був називати босом, і попри те, що йому доводилося ділити свій крихітний офіс-нірку з іншою людиною. Відділ зняття проклять, зурочень і наврочень був єдиним відділом, де його підла витівка зі щезальною шафою зіграла йому на руку. Йому подобалося вриватися, рятуючи ситуацію, розгрібати безлад одним помахом чарівної палички…
А особливо йому подобалося стикатися з таємничими закляттями. Складність, пов’язана з їхнім зняттям, була направду п’янкою.
Зі свистом вилетівши у велику залу Міністерства, Драко попрямував до свого робочого закутка довгими кроками. Він увічливо кивав і бурмотів «привіт» знайомим обличчям або «доброго ранку» людям, яких знав лиш на ім’я. Він усміхнувся до похмурої юнки, яка керувала ліфтами.
Її гримаса у відповідь була кислою й тупою. Нічого нового.
На превеликий жаль, він зайшов у ліфт, у якому вже була людина. У цієї людини було жахливе, розпатлане чорне волосся й недолугі круглі окуляри, і Драко не ляпнув першого слова, яке спало йому на думку (а саме: «Бовдур»).
Він сказав:
— Поттере.
Поттер відповів:
— Усе гаразд, Мелфою?
— Пречудово, дякую, — рішуче відказав Драко. — А в тебе? І у твоєї любої дружини…?
Поттер стиснув губи, ніби відчайдушно намагаючись не розсміятися.
— Так, так, — пробурмотів він (між двома «так» проскочив смішок), — у нас обох… чудово як чудово. Е-е, як і в тебе. У нас усе чудово, як і в тебе.
— Тоді гаразд.
Драко не дозволив Поттеровій невгамовній веселості зачепити себе за живе. Він не зводив очей із дверей ліфта, і щойно оголосили його поверх, вискочив назовні. Він не став супроводжувати цей стрибок словами: «Як завжди, приємно нарешті покинути тебе, довбограю».
Він сказав:
— Поттере.
— Мелфою.
Дзень! Двері за ним зачинилися.
І перед ним розкинувся старий, знайомий коридор. Зненацька його охопило бажання якомога швидше дістатися свого кабінету. Серце калатало з кожним кроком; чим швидше він ішов, тим голосніше воно вистукувало. У голові звучала молитва: «Ах, боже, чорт забирай, Мерліне», — і т.д., але вголос він не мовив і слова.
Худорлявий хлопчина, схований за вежею пергаменту, промчав повз нього, і Драко сказав:
— Обережніше, Кріві!
За три кроки від свого гніздечка Драко зупинився. Двері здавалися зачиненими, але насправді були прочинені настільки, що крізь них пробивалося золотисте світло, наче щось дивовижне й міфічне. Він розправив плечі, глибоко вдихнув і зробив ті кілька необхідних кроків, щоб відчинити їх і зайти всередину.
Співмешканка його закутка схилилася над нижньою шухлядою їхньої шафи, схвильовано порпаючись у документах. Якусь мить чи дві Драко просто дивився… заворожений. Він не сказав: «Будь ласка, будь ласка, будь ласка, ну будь ласочка, дозволь мені кинути тебе на ліжко і збезчестити».
Він сказав:
— Боже милостивий, Ґрейнджер! Що в біса сталося з твоїм волоссям?
Вона випросталася, легенько підскочивши та не-надто-легенько нахмурившись. Цей рух змусив велетенську хмару її волосся піднятися й опуститися, і вона справді здавалася надзвичайно дивовижною і міфічною.
— Воно не в гуморі, — грубо огризнулася вона.
— Як і ти, вочевидь, — з усмішкою зауважив Драко, вмощуючись за своїм столом (столом, не більшим за ті дурнуваті крихітні штукенції, що стояли в класах Гоґвортсу). Він змахнув чубчик із чола і продовжив: — Чого ти там порпаєшся?
— Пам’ятаєш випадок із гігантськими грибами, що розможуються?
— Грибами-гідрами? Звісно. Відмінно пам’ятаю.
— Ну, Нозоріґ[3] раптом вирішив, що йому потрібен звіт. Це було рік тому! І як мені знайти…
— Клятий Носоряга. Але, можливо, якби ти дозволила мені навести лад у кабінеті…
— У мене є система! — процідила Ґрейнджер, по лікоть засунувши руку в шухляду.
— Авжеж, — протягнув Драко. Він не сказав: «Продовжуй так нахилятися, і зведеш мене з розуму».
Він настільки загубився у плавних рухах і вигинах її преподобних сідниць, що не помітив, як до кімнати ввійшов його бос. Що було вже чимось, враховуючи, що чоловік був здоровенний, простір — крихітний, а поєднай усе це — і ефект буде приголомшливий. Драко заціпенів, коли Носоріг прокашлявся; але не минуло й секунди, як він спромігся примусити себе всміхнутися. Він не заволав: «Геть, ти ганебне бробдінгнезьке[4] шоу жахів!»
Він сказав:
— Доброго ранку, пане Нозоріґ. Чим можемо бути корисні?
Драко проігнорували.
Носоріг повернув свою перекошену голову до Ґрейнджер і пробурмотів:
— Звіт у Вас?
— Так, пане, — задихалася Ґрейнджер.
Її волосся було в ще гіршому стані, ніж будь-коли. Вона продиралася крізь гори пергаменту, перечепилася через власну сумку, яку покинула на підлозі, і ледве втрималася на ногах, схопившись за край столу. Драко не сказав їй: «Ти кумедна й чарівна, і я кохаю тебе».
Він сказав:
— Ти в нормі, Ґрейнджер?
— Все добре, — огризнулася вона. Ґрейнджер простягнула потрібну теку Носорогу, той розгорнув її та винагородив презирливим поглядом.
— Так, бачу. Це згодиться, гадаю, — він згорнув її та посміхнувся до Ґрейнджер. — Щоб до завтрашнього дня був звіт про інцидент із ракеточарами[5], що стався минулого тижня в Лондонському оці[6]. Мелфою, цим займешся ти.
Драко не сказав: «Від’їбися».
Він сказав:
— Звичайно. Із задоволенням, пане.
Ґрейнджер зиркнула на нього, щойно вони залишилися наодинці. Драко не став уточнювати, який вплив її пильний погляд справив на його серце.
Він сказав:
— Що?
— Мій звіт був цілком прийнятним!
Драко посміхнувся.
— Натякаєш на те, що ця шафа ідеально впорядкована?
— Ой, завалися!
Він цикнув.
— Чого я не розумію, — продовжувала Ґрейнджер, — так це чому ти завжди такий ввічливий із ним.
— Звичка, — знизав він плечима.
— Ну, тобто… ти. Ти ввічливий із ним. Це збиває з пантелику!
— Ґрейнджер, — Драко втупився в неї суворим поглядом. — Я з усіма ввічливий.
— Навряд чи! — пирхнула вона.
— Так і є. Чесно.
— Ні, це не так. Ти — Драко Мелфой. Ти й дня у своєму житті не був увічливим!
— Я найввічливіша людина в усій будівлі!
— Ні!
— Однозначно так!
— Я працюю з тобою вже понад рік, Мелфою! Я б помітила, якби ти зненацька став увічливішим!
Вона стояла просто перед його столом, упершись руками в стегна і здіймаючи груди… з яскравими й широкими очима…
І Драко…
Він просто не міг цього витримати…
Драко вхопився за підлокітники стільця для самоконтролю.
— Тоді вперед, — закликав він тихим голосом, — порозпитуй навколо. Закладаюся, ти не знайдеш жодної людини, яка б заперечила мою ввічливість.
Якийсь час вона лиш недовірливо пирхала й захлиналася від невіри. Відтак вона здійняла руки догори.
— Гаразд! — вигукнула вона. — Знаєш що… саме це я й зроблю. З мене вже годі цього міліпіздричного офісу. Бувай!
Вона пурхнула геть, перш ніж Драко встиг сказати: «О, ні! Не йди!»
Він прошепотів ці слова сам до себе, до зачинених дверей, до приголомшливого болю в грудях…
Решту ранку Драко працював над забутим богом звітом. Він пірнав і виринав із сита спогадів, переживаючи той божевільний день, коли вони з Ґрейнджер мусили зупинити Лондонське око, що кружляло, мов п’яний козлокос[7]. За мить до того, як колесо зійшло з осі, Ґрейнджер наклала на нього найбільш вражаюче паралітичне заклинання, яке він коли-небудь бачив. Драко не сказав: «Ого! Ти просто неперевершена».
Він сказав:
— Непогано.
Тоді він продовжив кепкувати з Носорога, поки вони допомагали травмованим людям вилізти з колеса й чекали на забуттяторів.
Він шкодував, що не сказав їй, яка вона неперевершена. Він хотів би показати їй свою бездоганну тактовність. Але з якихось причин він не хотів цензурувати себе перед нею. Тому що він розсмішив її, а у відповідь почув від неї першокласний сарказм; це здавалося чудовим і невимушеним, ні з ким іншим Драко не почувався так. Ніколи.
Нарешті опівдні він підвівся й потягнувся. Кістки в зап’ястях і спині тріщали.
— Ух, — пробурмотів він собі під ніс.
Кілька хвилин він безнадійно втуплювався у двері, сподіваючись, що ось-ось вигулькне Ґрейнджер і приєднається до нього на обід, як вона часом робила. Вони могли б разом піти до їдальні й узяти свої посередні схвалені Міністерством бутерброди. Вони могли б сісти за своїм звичним кутовим столиком і розмовляти про все та ні про що водночас. І Драко доклав би зусиль, щоб бути ввічливим. Він говорив би всі ті гарні речі, які коли-небудь думав про неї. Він не говорив би всі ті сороміцькі речі, які думав про неї.
Однак вона не з’явилася. Пригнічений, Драко вирушив самотою.
На своєму шляху він знову зіткнувся з Кріві. Цей малий реп’ях весело всміхнувся й запитав:
— Вийшов поїсти, Мелфою?
Драко не огризнувся грубим: «Поїж лайна, шмаркачу».
Він сказав:
— Так.
Після того, як він сів за стіл зі своїм бутербродом із шинкою та сиром, удача йому не всміхнулася. Хліб був розмоклий. А потім його безцеремонно наділили обтяжливим товариством Сьюзен Боунз. Вона, чорт забирай, просто плюхнулася на стілець навпроти нього.
— Привіт, Драко, — сяйнула усмішкою вона.
От лайно, він же сам просив її так його називати, хіба ні? Він не застогнав: «Ні ні ні ні, геть геть геть!».
Він сказав:
— Привіт, Сьюзен. Маєш чарівний вигляд, як завжди.
— Ой, та що ти, — захихотіла вона.
А тоді вона знову хихикнула, і ще трішки знову. Драко розгублено й жалюгідно кивав, а хліб перетворювався на мерзенну кашу, щойно потрапляв до його рота.
— Ти чув, що Маклаґена звільнили? — щебетала вона. — Дванадцять звинувачень у сексуальних домаганнях!
— Яка сумна новина, — пробурмотів Драко.
— А Джеферсон освідчився Шейлі! Прямо посеред засідання ради! Уявляєш?
— Як захопливо.
Так тривало протягом украй довгого часу. Драко просто не міг знайти ідеально тактовного моменту, щоб перепросити. Адже бути різким — неприпустимо.
Зрештою, Сьюзен сама пішла. Він важко видихнув, насолоджуючись благословенною тишею, що настала після її відходу.
Викинувши недоїдений обід у смітник, він поплентався назад до ліфтів. Йому довелося примусити себе щонайменше вісім разів усміхнутися й один раз потиснути руку (від Лудо Беґмена було неможливо здихатися).
У ліфті на нього чекало чергове лихо.
Поттер. Знову. І цього разу в супроводі довготелесого орангутанга на ім’я Візлі. Але у Драко з Візлі була досить пристойна (мовчазна) домовленість: якщо вони опинялися в одному просторі, то дивилися в протилежні боки, поки не минала ця жахлива мить.
Тож, дивлячись на праву стіну ліфта, Драко сказав:
— Поттере (а не: Знову ти?!?!).
— Мелфою, — відповів Поттер, — ти знаєш, що Герміона ходить усюди й розпитує людей, чи був ти з ними ввічливим?
— Я в курсі, так.
— А знаєш чому?
— Так. Вочевидь, їй важко повірити, що я можу регулярно дотримуватися елементарних правил пристойності.
— Зрозуміло, — сказав Поттер. — До речі, мене вона теж запитувала. Я сказав їй, що ти — втілення ввічливості.
— Це дуже люб’язно, Поттере. Дякую тобі.
— Завжди будь ласка.
— Фе, — буркнув Візлі.
Дзень!
— Поттере.
— Мелфою.
Кивок, і Драко вийшов.
Він подався до своєї комірчини, знову зустрів Кріві…
(— Смачно поїв?
— Дуже освіжаюче, дякую.)
…проскочив і…
— О, ти повернулася.
Ґрейнджер вийшла з-за столу й підійшла до нього, щоб стати зовсім-зовсім близько перед ним. Він подивився вниз на її довгі вії та рум’яну шкіру і майже сказав: «Боже, яка ти гарна. Можна до тебе доторкнутися?»
— Так, я повернулася, — сплюнула вона.
— І… ну?
— Виявляється, ти не брехав. У Міністерстві склалося загальне враження, що ти дуже вихований і приємний… приємний!.. молодик.
— От бачиш, я ж казав тобі…
— Спочатку я думала, що це якась змова. Думала, що вони мене розводять, всі вони. Мене б не здивувало, що ти організував таку містифікацію.
— Я б ніколи…
— Заткайся! Я думала, що річ у цьому, поки не поговорила з Поллі з ліфтів. Вона надто тупа, щоб бути частиною будь-якого розіграшу, навіть якби провела роки репетируючи.
Драко не міг не розсміятися з її озлобленої відповіді.
— Бачиш! Бачиш! — закричала вона. — Ти смієшся з неї зараз, але в обличчя ти — сама приємність. Ти з усіма сама приємність! Крім мене!
Драко глитнув. У її очах були жаринки, а в позі — рішучість. Це вбивало його.
— Ґрейнджер, — хрипко пробурмотів він, — я поводився з тобою неприємно?
— Я… ну… не зовсім! — прошипіла вона. — Але навряд чи ти був таким сердешним, як з усіма іншими. Ти весь такий… холодний і саркастичний… і ти… чому? Чому ти так виокремив мене? Я знаю, що це не може бути пов’язане з кров’ю…
— Що? Звісно, ні! Ґрейнджер, ти ж знаєш, що я…
— То в чому ж річ? Невже я настільки низько стою у твоїй шкалі, що ти не можеш подарувати мені бодай крихту тієї поваги, яку так вільно роздаєш усім і кожному?
— Послухай, я… це не…
Цього разу і Драків розум, і язик перебували в повній злагоді. Вони обоє були геть розгублені.
— Аякже, — пробурмотіла Ґрейнджер.
І тихо вийшла з кімнати.
Він повернувся й поклав долоні на стіл, нахилившись уперед і заплющивши очі.
Він прохрипів:
— Дідько.
В одному з куточків його свідомості промайнула фраза, яку він з дурості не зміг вимовити: «Мені подобається бути собою з тобою».
— Дідько, — зітхнув він.
Він покірно випростався й почав бездумно прибирати речі навколо себе. Як щодо поверхневого, фізичного відчуття порядку, коли все, що мало значення, здавалося безладдям, га?
І не просто безладдям. Цілковитим безладдям. Він усе просрав.
Двері позаду нього відчинилися й зачинилися — тихо, але швидко. Він обернувся і побачив, що це знову вона. Цього разу вона здавалася набагато спокійнішою, ніж раніше. Її погляд був теплим і задумливим, що було просто чарівним.
Вона стояла, притулившись спиною до дверей, і дивилася на нього з-під вій. Драко знову втратив дар мови й думки.
— Мені спало на думку, що, можливо, я все неправильно зрозуміла, — прошепотіла вона. — Таке можливо?
Він кивнув.
— Мені спало на думку, що… можливо, ти виокремлюєш мене не тому, що не можеш бути до мене приязним. Можливо, ти просто не можеш бути собою з усіма ними.
Драко не міг сказати: «Так. Точно. Саме так».
— Мені спало на думку, — вона відштовхнулася від дверей і підійшла до нього, обвиваючи його шию своїми тонкими руками, — що, можливо, я особлива. Я особлива, Мелфою?
«Так! Господи, так. Така особлива. Найособливіша».
Чи сказав він це? Сподівався, що сказав. Він справді…
Вона поцілувала його. Палко й солодко, і він поцілував її у відповідь. Кожна ретельно сконструйована частина його ментального ландшафту розтанула. Він здавався розплавленим зсередини й зовні, коли вони нарешті відірвалися одне від одного.
І, звісно, він досі не міг упоратися з мовленням. Гм. Він засяяв.
Вона сказала:
— Будь ласка, будь ласка, будь ласка, ну будь ласочка, кинь мене на ліжко і збезчесть.
— …А стіл підійде?
Примітки:
[1] Одна з найважливіших заслуг Ніколо Макіавеллі полягає в тому, що він уперше в історії відокремив політику від моралі та релігії, зробивши її автономною, самостійною дисципліною, із властивими їй законами й принципами, що відрізняються від законів моралі та релігії.
Ніколо Макіавеллі казав: «Керівник держави, якщо він хоче зберегти владу, повинний набути уміння відступати від добра і користатися цим умінням дивлячись по потребі».
[2] Преспап’є — назва предметів письмового приладдя:
- письмовий прилад, важкий предмет із бронзи, мармуру, скла тощо, яким притискають папери на столі, запобігаючи їхньому розсипанню;
- напівкруглий брусок із ручкою зверху й із прикріпленим знизу листком промокального паперу; він служить для промокання написаного.
Часто преспап’є використовується не за своїм прямим призначенням, а як декоративний елемент оформлення стола (або як зброя проти Драко, в нашому випадку).
[3] В оригіналі прізвище їхнього боса, Rheinholdt (Райнгольд), майже співзвучне з англійським rhinoceros (носоріг). Але, на жаль, в українській мові ці слова звучать геть не схоже, тому прізвище було змінене так, щоб мимоволі звучало подібним до носоріг. Нозоріґ, носоріг… Вловили, так?
[4] У романі Джонатана Свіфта «Мандри Гуллівера» Бробдінгнег — це назва землі, яку населяє раса людей-велетнів «заввишки зі звичайнісінький шпиль». Книга Свіфта розпалила уяву публіки, і вже за два роки після публікації повісті, в 1726-му, люди почали використовувати слово «бробдінгнег» для позначення всього, що має надзвичайно великий розмір.
[5] Ракеточари — закляття, що підіймає об’єкт високо в повітря. Це була одна з багатьох дрібніших варіацій закляття левітації.
[6] Лондонське око — одне з найбільших (висотою 135 метрів) оглядових коліс у світі.
[7] Козлокос — комаха родом з Австралії. Довжина її разючо-синього, мов сапфір, тіла не більше сантиметра, проте швидкість в неї така, що маґли її майже не помічають, та й деяким чарівникам це вдається лише після того, як козлокос їх ужалить. Крильця козлокоса розміщуються на голові й крутяться з такою швидкістю, що він обертається в польоті, наче пропелер. Знизу на тілі знаходиться довге жало. Ті, кого вжалить козлокос, відчувають спочатку запаморочення голови, після чого починається левітація (підіймання в повітря).
(Уривок із книги Дж. К. Ролінґ «Фантастичні звірі і де їх шукати»)