Work Text:
шерлок знову блукав у безкрайній пустці своїх набридливих думок. хочеться не думати хоч декілька годин, хочеться відчути хоч щось окрім страху від відсутності сенсу. він відчуває як холод відчаю встромляє в нього свої пазурі та розриває і так роздерту душу. холод завжди супроводжував його, він завжди був поряд. хочеться відчути тепло, відчути як морозні пазурі тануть та покидають його душу залишаючи нові криві та гидкі рани. він бродить по кімнаті намагаючись хоч якось себе відволікти, але розчарування здається не перестає його поглинати. голмс знає що у вітальні сидить джим, не джеймс моріарті, а його дорогий джим без жодних масок на лиці, такий справжній та теплий.
він ніколи не зізнається що захоплюється тим як гармонійно джим викреслив себе зі створених соціумом рамок, тим як він приймає себе справжнього та не намагається вписатися в це кольорове місиво обмежених власним розумом людей, людей які були щасливими.
вони не турбуються про глобальні проблеми, живуть своє маленьке життя вигадуючи собі якийсь сенс, ставлять безглузді цілі, але чомусь вони щасливі на відміну від них, чому вони обмежені, але такі живі..?якщо це все значить "бути живим", то вони з джимом мертві, мертві з народження.
голмс завмирає посеред кімнати та розуміє що хоче тепла, хоч на секунду відчути себе живим.
він навіть не намагається думати, не хоче, це не має жодного сенсу. зараз він немов метелик що летить на світло та щиро бажає пропустити жар крізь себе, він хоче згоріти, щоб відчути хоч щось.
детектив не помічає як опиняється у вітальні, але помічає джима, свого джима що ліниво копошиться в ноутбуці вигадуючи черговий геніальний план що безжально знищить чиєсь життя.
від джима віяло теплом, не таким теплом як від сонця, іншим, загрозливим теплом що так полюбив шерлок. це тепло оберігало його, окутувало та проникало в кожну клітину тіла заповнюючи собою бездонну пустоту. це тепло захищало його від усіх, від холодного світу, від загрозливих фарб що завжди намагаються довести шерлоку що він сіра пляма.
⁃ джиме.
голмс шепоче ледь чутно, але джеймс його чує, він завжди його чує, навіть тоді коли детектив нічого не каже.
бездонні очі зустрічаються з безбарвними, пустими для інших, але не для джима, він знав що там вирував страх і безсилля, але десь глибоко на самому дні ледь помітно сяяла надія яку побачити міг тільки він.
джеймс розуміє без слів, відчуває тим що називають душею, вони одне ціле, ідентичні у своїй сутності та однаково розбиті. вони виривають з себе по шматочку порвані душі та вкладають в таку ж саму розбиту ілюзорно наповнюючи її собою. шматочки не хочуть зростатися, але вони все ще не втрачають надії.
⁃ зігрій мене джиме, дозволь заховатися від всього світу, від самого себе.
він відчуває як теплі руки торкаються його обличчя, як ледь відчутно стирають ефемерні сльози та як притискають до себе зариваючись в буйні вихри волосся.
⁃ тобі більше ніколи не буде холодно, я обіцяю.
і шерлок вірить, він вірить як ніколи й нікому. він знає що вони мертві, мертві що прикидаються живими, брешуть усім та лиш сам на сам можуть бути собою.
коли джим доторком просить голмса поглянути на нього від цього погляду здається завмирає все.
⁃ я захищу тебе, нас від усіх. пофарбую темзу в червоний якщо доведеться, але захищу.
детектив усміхається вдячно та лине до джима, треться щокою об шкіру що немов палає, вдихає запах що для всіх значить смерть, але лиш для нього одного значить життя.
морозні вуста накривають пекельно гарячі що спалюють все навкруги та серце пропускає удар, тепло проникає кудись де його раніше не було, брязкання розбитих уламків душі стає все гучнішим.
їх немов списом наскрізь протинає, зʼєднує та звʼязує навіки. вони відчувають, відчувають тепло та бачать червоний що фарбує все довкола та витікає зі зшитих разом сердець.
здається два червоні уламки зрослись стаючи основою для справжнього вітража.