Work Text:
Ремус черкав колечком запальнички.
Знову.
І знову.
І ще один раз.
Нещасна запальничка, схоже що вкрадена десь чи у когось, бо він ніяк не міг пригадати, звідки саме дістав її, все ще опиралась своєму призначенню і ніяк не хотіла підпалити кінчик цигарки.
Зрештою він здався, клацнув пальцями й від помаранчевої цятки заструменіла цівка диму кудись угору. Ремус відкинув голову назад, намагаючись зручно прилаштуватися у западинці між стіною та вітражним склом, та ще й так, аби Войовнича Верба не потрапляла навіть на периферію зору, що був спрямований на озеро й темний ліс поза ним. Доки Ремус мостився, цигарка зітліла майже до половини, однак хоча він страшенно прагнув нікотину, але не змусив себе дістати ще одну самокрутку з колись подарованого портсигару. Западинка була у пріоритеті.
Вицідивши все ж таки із зотлілої цигарки кілька затяжок, Ремус завчено клацнув, і попіл разом із недопалком зник, залишивши по собі лише запах міцного тютюну в кімнаті та дим, який все ще ширяв під стелею.
«Лілі буде сваритися, якщо занюхає», — промайнуло у свідомості. Однак Ремус був надто втомлений і розслаблений водночас, аби зараз про це думати. Одна його рука підпирала коліно, інша бездумно обводила літери на пошарпаній палітурці бібліотечної книги. На очі поволі накочувалась втома.
Зрештою, зручна западинка перемогла і Ремус поринув у нетривкий сон.
В потилицю неприємно дмухав протяг. Він наче й не заважав, але точно і не сприяв комфорту. Ремус важко застогнав, й розплющив очі, проганяючи липкі обійми сну. Він тяжко перевернувся набік, аби поглянути на тріснутий циферблат маленького кишенькового годинника, що лежав на тумбочці обабіч односпального ліжка. Ще майже година до будильника. Впавши назад на подушки з розумінням, що заснути ще раз не вдасться, він згадав про протяг. Дійсно, з великої щілини біля дерев’яної рами до кімнати залітали холодні осінні мацаки. «Треба буде нагадати ельфам» — подумки відзначив Ремус і прикрив досі важкі повіки. В голові все ще майоріли червоні портьєри спільної кімнати Ґрифіндору та вітражне скло з обрисами озера в мерехтливій темряві. Якщо принюхатися, можна було відчути навіть тютюновий запах у затхлому повітрі невеликої кімнати.
Цей сон снився йому стільки разів, що з самої картинки почали зникати деталі. Здавалось, наче вони просто тьмяніють та затираються. Та той вечір, та ніч на підвіконні так закарбувалась у пам’ять, що картинки не потрібно було, аби пам’ятати все. Він просто…. Пам’ятав. Так, наче щодня проживав його наново.
Тоді, біля вітражного скла, він не встиг навсправжки заснути. Зовсім скоро, — хоча він не зміг би точно сказати, чи за п’ять хвилин, чи за пів години, — з вежі спустився Сіріус. Заспаний, зім’ятий та у піжамних штанях. З волоссям, що розтріпалось так по-домашньому звабливо, що лише цього було достатньо, аби закохатися. Знову. Сіріус хазяйськи вмостився між зігнутих у колінах ніг Ремуса, і поклав свою голову йому на живіт. Майстерно висмикнув цигарку з портсигара, прикурив, і наосліп підняв її до вуст Ремуса. Всі його дії були такі власницькі, наче він вже сотні разів їх повторював. Насправді так і було. Ремус затягнувся, не беручи цигарку з чужих рук, й випустив дим кудись у розпатлане чорне волосся. Найбільше зараз йому хотілось нахилитися і зануритися носом в пасма, що завжди пахли трошки якимись травами та найбільше тою особливою сумішшю аристократичності та бунту.
Однак, той вечір він пам’ятав не через цигарковий дим чи Сіріуса у своїх обіймах. Він досконало пам’ятав тріщання дерева у каміні та розкидані кімнатою подушки не через той спокій, у якому хотілось залишитися. Він пам’ятав блукання сіріусових пальців на своїй пошрамованій шкірі не тому, що від цього його тілом розбігались електричні заряди. Він хотів би пам’ятати всі ці деталі тільки тому, що вони були приємними та правильними.
Але насправді він пам’ятав завитки диму під стелею, тому що дивлячись на них саме тоді, він вперше подумав «а що, якби?...»
Він хотів би тоді про це не думати.
Тому що, можливо, — можливо, — він би не питав себе про це зараз. Лежачи на холодному вузькому ліжку, під ковдрою, що не гріє, та із хронічним кашлем, що застряг у грудях.
А що, якби не було сіріусових довгих пальців на його шрамах, не було сіріусового чорного сплутаного волосся біля його обличчя, не було цигарки, до якої по черзі прикладались то його вуста, то сіріусові? Тоді б менше боліло?
А що, якби не було підвіконня, яке трохи замале для двох, якби не було скла, на яке можна спертись, якби не було рипіння сходів, коли Сіріус ними спускався, спросоння шпортаючись у власних штанях? Тоді б він не пам’ятав кожну секунду?
А що, якби не було того п’янкого й п’яного вечора на березі кемпінгу, не було розуміючих та спокійних поглядів, не було тісного простору намету, не було сплутаного одягу, сплутаних рук та ніг, сплутаних думок та поцілунків? Тоді вони були б просто Ремусом і просто Сіріусом, а не Ремусом та Сіріусом?
А що, якби не було тих крадених хвилин у порожніх кабінетах, тих вирваних годин, коли Джеймс тренувався, а Пітер не міг відлипнути від своєї дівчини, тих жарких ночей, коли тіло електризувало від найменших поглядів? Якби не було темних арок, закурених теплиць і холодної Астрономічної башти, яка тоді точно не видавалась холодною? Тоді вони залишились б трохи більше, ніж друзями?
А що, якби не було того клятого Різдва, якби не було спільного ліжка, — хоча потреби в цьому не було, місця завжди було вдосталь, — якби не було порожніх коридорів та величезного замку, в якому, здавалось, залишилось місце тільки для них? Тоді вони не подумали б, що могли б стати «кимось»?
А що, якби не було тієї голосної й безсоромної вечірки, якби не було стільки випитого вогневіскі, якби не було темних вузьких сходів і особливо, якби не було того питання, яке виявилось квитком в один кінець? Якби він тоді зізнався, що так, він вже цілувався, і Мерлін, навіть не один і не два рази? Якби він тоді мислив тверезіше…. Хоча, кому він бреше, саме тоді він і мислив достатньо тверезо, аби не зупинити, і, Моргана свідок, відповісти на той цілунок. Що, якби на тих сходах хтось був, що, якби Сіріус…. Байдуже. Тоді б він зміг забути все, чого б не сталось?
А що, якби не було всіх тих ночей, коли вони сиділи навпроти один одного, що, якби не було «розкажи мені таємницю», що, якби не було «Муні» і якби не було мародерів? Якби не було Еффі та її шоколадного торта, якби не було Флімонта і тренувань з ним, коли він міг сидіти та просто спостерігати, скурюючи цигарки? Тоді він не почав би дивитися на нього…. Інакше?
А що, якби не було великої кімнати на чотирьох, якби не було вічно розкиданих речей, непристойних постерів, платівок Бові та дорогого маґґлівського програвача? Якби він не прокидався під червоним балдахіном, якби не знав, що Джеймс хоче стати капітаном команди, Пітер хоче працювати у Міністерстві, а Сіріус хоче не бути Блеком? Якби він не знав, що він може любити й кохати так само сильно, як вміє злитися та ненавидіти? Тоді його серце залишилось би кам’яним й не розбилось би на друзки?
А що, якби тоді в купе сів би хтось інший, якби вільних місць було більше, або навпаки, менше? Якби тоді вперше на нього не подивились зі щирою цікавістю у погляді, а не зі звичними зневагою, жалістю та втомою? Якби капелюх викрикнув щось інше, байдуже що, дійсно байдуже? Або якби він взагалі змовчав, і його б вислали назад, до сірих стін та збитих кісточок на кулаках? Тоді йому боліло б тільки фізично?
А що, якби Наглядачка сказала «ні», або він сам відмовився і залишився б серед майбутніх волоцюг та малолітніх злочинців?
А що, якби тоді, — дуже давно, багато-багато років тому — не було б тієї ночі? Про це він думав найчастіше, але з часом перестав навіть уявляти таку можливість. Від цього дуже гостро боліло десь між ребрами.
Що, якби того вечора на підвіконні з Сіріусом між власних ніг, він би не дивився на півпрозорі завитки диму, думаючи про сотні можливих сюжетів, існування яких залежало від лишень однієї зміненої деталі?
Але що…. Що, якби іншої ночі він встиг би раніше? Або взагалі не йшов від Поттерів? Що, якби він наполягав на якомусь іншому рішенні, нехай навіть саме _той_ варіант тоді здавався найкращим? Що, якби він не сліпо вірив у те, що кров немає жодного значення? Але в це вірив навіть Джеймс, святий Джеймс, завжди правий та поміркований. Що, якби він доклав більше зусиль, аби захистити тих, кого любив понад усе, і хто, — нарешті, — любив його?
Що, якби Сіріу… ні, — зрадник, — не став для нього всім світом і навіть трохи більше?
Що було б тоді?
Тоді він не лежав би зараз у тісній кімнатці над кабінетом, куди вже за кілька годин напхається третій курс? Тоді б йому не довелось дивитися в очі Лілі на Джеймсовому обличчі, і вдавати, наче його серце не розбивається знову й знову від самого лише погляду на це свідчення його провалу, найгіршого серед найгірших?
Тоді б йому не довелось думати про те, що десь, за межами цього замку, ходить Сіріу… зрадник? З планами увігнати ще один клинок в чиюсь долю? Тоді йому б не довелось уявляти, що він буде змушений підняти паличку супроти тих очей, перед якими ніколи не міг встояти сам?...
Ремус перевернувся, й знову глянув на тріснутий циферблат. Час вставати. Він і так надто затримався, згадуючи наелектризовані дотики, цигарку на двох та віблиски вітражного скла. Це давно й назавжди залишилось лише в його снах.
Коханий і плеканий спогад, який був просочений теплом, попри холод зовні, перетворився на щонічну муку й жахіття, адже після кожної ночі настав ранок. Ранок, що починався питанням «а що, якби?..»